Різдво. Морозець. Довкола — гори, припорошені снігом. Із димарів будиночків, які шикуються обабіч ріки, піднімаються стовпці густого білого диму. Вулицями снують строкаті гурти. На шосе вистрибують то чорт із ріжками, хвостом і страшною пикою, то якась біла примара з косою. А оце «дідок» у капелюсі і з приклеєними пейсами намагається зупинити машину, витинаючи посеред траси танцювальні колінця. Різдво! Карпати святкують народження Божого сина співами-колядами, забавами-перевдяганнями — щирими веселощами та іскристим гумором. Наш шлях лежить у саме осердя Гуцульщини — у Криворівню.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці
Село Криворівня розкинулося поміж відрогів Буковецького хребта, неначе у велетенській чаші. Більшість будинків вмостилися «на рівні» — попри дорогу, вздовж річкової осі. Решта — видряпались нагору. Простір поміж ними ділять «накриво» вулички, загорожі, парканці. Місцева церква, де зазвичай починається знаменита криворівнянська коляда, височіє понад шляхом. Нагору ведуть круті східці. Невеличке подвір’я довкола приземкуватої, накритої ґонтою споруди вщент заповнене людьми. Ґазди — простоволосі, в кожухах, з-під яких видно вишиті коміри сорочок. Ґаздині й дівчата — в білих, червоних, зелених, вишневих з великими яскравими малюнками й тороками хустках. Цей гурт нагадує екзотичний квітник. Закінчується святкова Служба Божа. Всі чекають на колядників.
Дзень-дзелень-дзінь-дзень. Один за одним з церкви виходять чоловіки і шикуються в ряд. Одягнені всі приблизно однаково. У колядників по вишитих сорочках — яскраво вигаптувані кептарі, зверху — багато оздоблені на грудях, прикрашені кутасами темно-бордові сердаки, штани заправлені у високі чоботи. Дехто тримає в руках гуцульські топірці-бартки, ще хтось несе на плечах трембіту чи мисливський ріг, кілька чоловіків — зі скрипками. До зап’ястя правиць прив’язані дзвоники. Попереду кожної колядницької ватаги — її керівник. Ватажки заспівують, пісню підхоплюють інші члени гурту — так починається урочистий хід довкола церкви.
Колядники утворюють навколо храму кільце — один гурт змінюється іншим, і так далі. Спів раз по раз наближається, лунає впритул, віддаляється, починає стихати і знову набирає сили. Звуки скочуються в долину, відбиваються від поверхні води, ковзають схилами і повертаються луною, підсилюючи багатоголосся, що виводить «Гой-дай-Бо-же-е…». Врешті колядники, відмірявши потрібну кількість кіл чи кроків (довкола церкви обходять сім разів), зупиняються і повертаються до дверей храму. Гомін на подвір’ї стихає. З церкви виходить священик. Голови схилено. Панотець благословляє: колядників — на роботу, селян — на щедрі та щасливі празники. «Христос ся рождає!» — «Славімо його!».
Правдива коляда починається у Криворівні на Різдво, а у Святвечір селом ходять «вертепнички» — перевбирані малі діти-ангелики. То віднині й до Йордана (19 січня) — час колядницкий. Колядка, як на міське вухо, звучить специфічно. Чоловіки ритмічно підкидають догори бартки і пританцьовують на місці. Кожен їх рух супроводжує перегук дзвоників. Усе разом — скрипка, голоси, переливи дзвіночків, стогін трембіти, супроводжувані танцювальними рухами чоловіків, — вичакловує майже містичну атмосферу.
Колядницьке товариство — добірне
Згодом колядники вирушають до сільських осель. «Є традиція — коляду починати від церкви, — пояснює «береза». – А наш храм — найдавніший на всі гори! Й’го перенесли сюди з-за ріки 1719 року. Тут ще Довбуш із Дзвінкою стрічалися». Криворівня має вісім колядницьких гуртів. Кожна ватага — на свій «куток» села чи присілок. Присілків у Криворівні — більше десяти. Загалом у селі понад 800 дворів. Від Різдва до Водохреща колядники мусять побувати в усіх без винятку оселях. Колядують навіть там, де господарі не живуть. «Аби добро не минуло хату та землю», — вагомо обґрунтовують чоловіки.
Колядують в селі почергово. Ще за три місяці до Різдва селяни починають записуватися «на коляди» — складають список осель. «Ми більше не годні, як три-чотири хаті в день обійти», — пояснюють хлопці. Запопасти колядницький гурт саме 7 січня вважається дуже почесним — селяни змагаються за це поміж собою, як і за те, щоби колядники були з їхньої «фамілії». «Бути колядником — гонорово. Лиш абикого не беруть, — то є добірне товариство. Чоловіки мають бути порядні і ґазди добрі. Парубки — скромні й до роботи спритні. Аби в них трохи був голос, аби не гутіли, як медвідь. Аби були музикально замислені…». Якщо колядник лихословить або забагато пригощається, його можуть із гурту попросити геть. А це в селі вважається великою ганьбою.
За старших у колядницькій ватазі «береза» і «виверця». «Виверця» — організатор-адміністратор: він збирає на репетиції і на коляду, слідкує за порядком, одягом і дотриманням традицій. «Береза» відповідає за творчу частину. Головно його обов’язок — керувати в коляді. «Береза» — це щось таке, як режисер. Він у колядників — найбільш шанована людина. Це — душа гурту, керівник усього дійства. Він прослуховує і добирає колядників, вчить з ними голосові партії і слова, сам знає напам’ять до півсотні колядок і ще більше звичаїв, починає кожну колядку, веде мелодії, загалом керує дійством. «Береза» визначає кому і що співати, скільки бути в гостях, міру їжі й питва. Разом із «виверцею» він наглядає за моральністю підопічних. Адже традиція велить їм берегти духовну й тілесну чистоту впродовж усього часу коляди. «Ми та як святу ношу носимо, — пояснює «Береза». — Нам не можна бути з жінкою, невольно самим просити жінку в танець. Аж коли розплясуємося в Йордан на ріці та розціловуємо хрест — отоді стаємо так нарівні, як всі». Колядування, переконані у Криворівні, справа виключно чоловіча. Жінки ж на свята мають дім «тримати». Через те на Різдво поперед колядників гості, а надто жінки, по хатах не ходять.
Етнологи твердять, що гуцульська коляда вирізняється передусім змістом колядок. Поряд із головною християнською темою, прославлянням Ісуса Христа, в ній багато язичницького. Колядники шанують увесь гуцульський рід. У віншувальних піснях часто згадують історію: від подвигів Довбуша до слави незалежної України. «Єк шумні води гірскі не стихают через цілі Божі свєта керекорити по горах колєдники, играют тримбіти, ни вмовкают скрипки, на вирви плиют у повітрю вітрами співанки. Буйно ходєт вид хати до хати колєдники. Витают колєдами Боже Риздво тай вінчюют людий: шєстєм, здоров’єм тай на многаліт из свєтками».
Гуцульське Різдво завжди захоплювало своїм колоритом, а водночас медитативністю коляди, яка подеколи може тривати півгодини, а то й більше. Відтак це не лише розвага, – ходити в колядники, – а доволі важкий труд. Тому і розтягується процес на всі зимові свята – від Різдва Христового до Стрітення Господнього. А гуцульська коляда проникає в душу і там залишається навіки, навіть якщо її почув лиш один раз.
