У гуцульських містечках Прикарпаття Верховині та Яремче відроджують давні види опришківських змагань.
Від гір віє холодом, але сонце добряче припікає. Шумлять верховіттями смереки та ялиці. Кілька десятків міцних кремезних чоловіків, дещо насупившись, оглядають один одного, оцінюють силу, міць та витривалість суперників. Більшість місцеві, але є декілька приїжджих відпочивальників богатирського зросту, які напевно, й не чули, хто такі опришки, але похизуватися силою завжди раді. За кілька метрів від силачів, з десяток мішків з піском, дві грубі дерев’яні колоди, одна довга свіжезрубана смерека, від якої ще пахне лісом, поруч закопаний чотири метровий стовп. Ось усе й приладдя для опришківських змагань. Біля стола двоє суддів середнього віку та один молодший.
Один із тих, хто судитиме опришківські забави, у червоних повстяних, вишитих донизу жовтогарячими гуцульськими візерунками штанах, у вишиванці, з широким шкіряним поясом чересом, через плечі дві шкіряні тобівки, в руках топірець та ще й пишні вуса в опришка. Хоч зараз фільмуй! Інші судді — у звичайному одязі, але традиції своїх прадіддів добре знають. — Колись хлопці у нас були, як дуби, могли на ведмедя голіруч ходити, великі звалені смереки на плечах носили, сміливі, мужні, вправні, спритні, — нахвалює гуцулів верховинець Василь Семанюк. —А тепер навіть до війська нема кому йти, усі кволі та хилі. Чи ж уже перевелися нащадки опришків!?. Думаю, що не перевелися, лише треба їх заохочувати та від горілки й цигарок віднаджувати.
До першого змагання запрошують тих, хто ще не забув, як в дитинстві по деревах лазив. Треба на швидкість і час подолати високий стовп зі свіжозрубаного дерева. — Колись опришки, мов рисі, по деревах лазили, від ворогів ховалися, скакали з гілки на гілку тихо й безшумно. Для цього не потрібен великий ріст, але міцність в руках і спритність»,—продовжує пан Семанюк. А до суддів вже зголошується четверо охочих. Хлопці й справді невисокого зросту. Вони роздягаються до пояса. Скидають взуття, натягають робочі рукавиці та прямують до стовпа. Одна спроба, друга, третя. Усе марно. Он білявий білявий молодик ледь до вершини не доліз, але сили не вистачило. Тому судді оголошують, на стовп вилізатимуть після інших змагань. Аби брати участь в іншому показовому конкурсі треба бути сильними і дружніми. Адже слід удвох на швидкість піднімати велику колоду, пишуть Вікна.
Двоє міцних, та високих чоловіків: Іван Петраш із Закарпаття та Олег Штанько із Хмельницька вирішують випробувати спортивну удачу та беруть з обидвох боків двома руками за колоду. Р-а-а-аз! При-и-и-сіли! Підня-я-яли! І та 60 раз. Таким імпровізований дует силачів цього дня ніхто побороти не зміг. Піднімали сучасні опришки колоду й 20, і 40, і навіть 53 рази, але 60 ніхто не подужав. Згодом іншим здорованям дають по 15 мішків із зерном, картоплею, піском, камінням, щебенем. Їх треба підняти, пронести метрів зо п’ять і поставити на півтораметрову колоду. — Готуйтеся, опришки! — лунає команда. — По-ча-ли! Із цим завданням міцні гуцули легко дають собі ради, адже вдома щодень ще не таку вагу піднімають. — Я у Сибіру на заробітках з десять років пропрацював , — каже 45-річний кремезний Петро Онищук з Косівщини. — Там не раз доводилося різні тягарі носити, тому ці мішки мені, як м’ячики. А ось присідання із мішком пшениці на шиї — то вже справа непроста. Присідати беруться молоді «опришки», але знову перемога не за силою і молодістю, а за досвідом. 38-річний одесит Іван Кузякін присідає 44 рази. Гість з Півдня мовить, що про опришків нічого не чув, але вдома завжди змагається у силових видає. Працює вантажником в порту, тому носити мішки, присідати, бігати і навіть...танцювати з ними — він може. А тепер, ставши переможцем у Яремне, він ще й про опришків мусить дізнатися. — Наверное, хорошие сильные ребята были, если на их честь соревнования проводят, — резюмує одесит.
Але найбільше глядачів збирають бої на ковбанах. Їх відродив яремчанець Роман Слободян. Суть змагань у тому, що двоє чоловіків стають на ковбани і намагаються зіштовхнути руками один одного на землю. Здається, що це ніби дуже просто. Але для цього потрібно мати не тільки силу, але хитрість для того, щоб втриматися на маленькій поверхні ковбана. Варто лише доторкнутися будь-якою частиною тіла до землі — і ти програв. Іноді для ускладнення змагань дерево так шліфують, що воно стає слизьким і посковзнутися на ньому завіграшки.
Тому часто той, хто має більшу вагу чи сильніші м’язи, програє, а переможцями стають спритні та в’юнкі. Удари ногами при зіштовхуванні категорично заборонені. Треба покладатися лише на силу рук.
