До кабінету, посміхаючись, зайшов акуратний чоловік, опираючись на паличку, й зовсім не подібний на реальний свій вік. Це Михайло Радецький 1935 року народження, інформує Репортер.
«Серце за Україну болить, - пояснює дідусь. - Тому й прийшов. Звичайно, в бій не піду. Не в тому віці. Але потрібний нашим хлопцям ще й як буду. Буду кухарем - їсти варити солдатам. Все вмію приготувати: і борщ, і плов, пирогів наліплю, котлет напечу…»
А народився пан Михайло в Турці Львівської області. Коли мав 11 років, мати померла. Й виховувався біля батька й мачухи, у яких було ще четверо своїх дітей. Він пригадав війну 1943 року, коли з дітьми на пасовищі випасали худобу. І тут снаряди …
«Ми бігали зі страхом й зганяли худобу, - пригадує Радецький. - На щастя, нікого не поранили й не вбили. Але коневі прострелили шию. Пройшли роки, але досі душа щемить, як можна було в дітей та худобу цілитись, з яким серцем це робив артелерист?»
Працював Радецький в ШРБУ, пізніше в тампонажному управлінні. Має сина Івана 1963 року, правда син на групі інвалідності. Тому хоче йти в бій за себе й сина, щоб захистити Україну, навіть попри те, що років десять тому переніс інсульт.
«Це щастя від Бога, що наші не відкрили вогонь по ворогу, - продовжує пан Михайло. - Бо цього вони чекали. Саме так колись починалась ще одна війна».
Попри всю цю напругу, що нині в державі, знайомство як для мене, так і військогово комісаріата, з Михайлом Радецьким стало найприємнішою подією за останні дні. Стільки патріотизму, оптимізму, що й не передати. Це – приклад для молоді! А на завершення зустрічі чоловік розповів анекдот й запросив на гриби, які щорічно сам збирає по лісах, консервує та засушує. Й наголосив пан Михайло, що у випадку чогось, Борони Боже, він хоче бути із солдатами.
