Я навряд чи когось здивую якимись відкриттями, зрештою, сісти за клавіатуру мене спонукала не висока муза, а внутрішня потреба знайти точку опори для усвідомленого існування в країні, для більшості громадян якої це існування зведено до фізичного виживання. Тому не уникатиму банальності: зло - взагалі штука банальна.
An nescis, mi fili, quantilla prudentia mundus regatur? (Сину мій, хіба ти не знаєш, як мало треба розуму, щоб керувати світом?) - цей латинський афоризм папи Юлія пригадався мені з появою в ЗМІ повідомлення про нове призначення Валерія Хорошковського. Слідкуючи за діями та перестановками в українській владі, вкотре переконуєшся в істинності древніх афоризмів.
Політику ж роблять люди, і що важливо - «наші» люди. Це десь в стародавній Індії каста «керівників» мала мислити абсолютно іншими категоріями, ніж пересічний обиватель, що хоче спокійно їсти, спати, влаштувати родину та дітей. Сьогодні ми мусимо констатувати повну відсутність еліти в так званому «політичному бомонді». У владній піраміді прокручуються, немов кадри одного нудного серіалу, ті самі лиця, ті самі люди, які вже остогидли суспільству. Спіткай сьогодні Україну авіакатастрофа зразка 2010 з політичною елітою Польщі, чи вкрився б український народ жалобою?..
Адже наші «вожді» живуть за добрим циганським принципом: «нацарюю сто рублів та втечу» або сховаюсь за депутатською недоторканістю. Закони писані не для них, на рівні „еліти" цинізм став нормою життя. Великим «чоловічим» досягненням вважається, скажімо, покинути свою сім'ю й завести молоду дружину, немов модну домашню тваринку. І при цьому спокійно красуватися під червоним комуністичним прапором де-небудь на першотравневому мітингу, припаркувавши свій непролетарський «Порш» неподалік від пам'ятника Леніну... Чи пообіцяти якесь покращення вже сьогодні - і покращити тільки собі й своїм. А як після погроз «бандитам - тюрми» сидиться з цими ж «бандитами» на врочистостях з нагоди Дня Злуки?
То чи мають право ці примітиви й крутії вчити чи представляти когось?
Криза цінностей накрила наше суспільство з головою - політику, економіку, культуру. «І от те, що писали і пишуть на парканах, - тепер у нашій літературі; що на парканах малювали - тепер в галереях; що під парканами горлали - тепер на сцені». Не хочеться й говорити про мистецтво, воно відсутнє або жевріє на узбіччі, справжні цінності замінені на позлітку.
Етика не втекла від естетики: уявлення про добро і зло змішалися в якусь потворну кашу, на якій в принципі не може вирости повноцінне здорове суспільство. Вершиною досягнень для пересічного мешканця України подається показне споживацтво: модні лахи в цій системі цінностей стоять вище, ніж, наприклад, здатність до співчуття чи повага до інтелекту.
Не варто плекати особливих ілюзій і щодо «середнього класу». Підприємництво в Україні вироджується, не встигнувши навіть як слід народитися. Бізнес тут - не втілення й розвиток приватної ініціативи й ідей. Якщо таке й трапляється, це все частіше виглядає винятком, ніж правилом. У нашій перевернутій з ніг на голову реальності бізнесом вважають обдурювання й обдирання. Довіра й лояльність до клієнта - ознака лохів і лузерів, а цинізм - конкурентна перевага.
Отже, наша українська «цивілізація» успішно й жваво котиться в глибоку, темну і смердючу прірву.
Лише ті одиниці, які своєю творчістю й працею стараються ще дати землякам ковток чистого і справжнього повітря, перешкоджають нам впасти в летаргічний сон чи кошмар плебейського бунту.
Але чи надовго? Чи є ще в нас шанс? Я хочу вірити, що так. Якщо відверто, хочу вірити сильніше, ніж вірю. Та знаю точно: чесний діагноз нашого стану - це перший крок нагору, крок з прірви.
Ярослав Свелеба, політик,
