Фіртка публікує історії людей, які особисто пережили жахіття війни та переїхали з місць, які постраждали від воєнних дій, на Івано-Франківщину або перебувають тут транзитом.
Оля навчається у Національному медичному університеті імені О. Богомольця. Родом дівчина з міста Городенка Івано-Франківської області. У Києві студентка проживає на Лівому березі Дніпра, ось, що вона розповідає про життя на іншій стороні столиці:
"Ми жили на Лівому березі. Там спокійніше, ми були "відділені від світу". Мости заблокували ще на третій день війни, вибратись було нереально.
Відкритими залишалися лише два – Дарницький та Північний. По них дуже важко їхати, там облаштували багато блокпостів та постійно утворювалися довжелезні затори.
У перші дні воєнних дій у мене не було потреби вибиратись з Лівобережжя. Здавалося, що тут більш-менш безпечно - у нас навіть сирен не було", - пригадує Оля.
Як і всі свідомі українці, дівчина слідкувала за новинами, і вразі небезпеки ховалася або в укриття, або у кімнаті без вікон. Також, Оля розповіла про свою подругу Валентину, яка проживала неподалік.
"Розповім ще за свою подругу Валентину, до якої я можу дійти максимум за десять хвилин. Вона живе ближче до Правого берега, і розказувала, що час від часу чула постріли, коли перебувала на вулиці.
Дуже багато знайомих у перші дні війни залишались на ночівлю у підвалах, бо боялись небезпеки, з часом паніка минула і вони почали "легше" переносити сирени.
У новіших будинках підвали обладнали мікрохвильовими пічками, чайниками та кавовими машинками. Дітям навіть там готували млинці та показували мультики на стіні за допомогою проєктора", - каже Оля.
Студентка розповіла, що на другий день війни, неподалік її будинку впав уламок снаряда:
"25 лютого недалеко від мене, десь за 2,5 кілометри впав уламок на будинок і я це побачила крізь своє вікно. Це був другий день війни, на той час ми не знали, як поводитися у такому випадку, що робити.
По новинах сказали, що готуються бомбити Київ, спати у ту ніч ніхто не міг, я постійно сиділа і слухала новини.
Було чути як літають ракети, літаки. Моментами ці звуки були дуже голосними. Аж ось я почула вибух, глянула у вікно та побачила місце, де вибухнуло.
Перша думка у голові – залізти під одіяло, тому що, якщо щось, то одіяло грубе і від уламків захистить. Але добре, що до такого не дійшло.
На наступний ранок я переїхала зі свого помешкання."
Також студентка поділилася історією про свого одногрупника з Калуша.
"Мій знайомий Тарас, жив на Житомирській трасі, близько Бучі. Розказував, що завжди чув вибухи та постріли. З його гуртожитку практично всі виїхали.
Згодом тих, хто ще залишався, волонтери забрали та вивезли на вокзал.
Пам'ятаю, як він завжди тримався на позитиві та казав, що все буде добре".
Також, Оля розповіла про те, як добиралася додому в Городенку:
"Ми приїхали на вокзал дуже швидко. Виїхали відразу після закінчення комендантської години. На вокзалі було дуже багато людей, жінки з дітьми, старші люди, тварини. Нам сказали, що буде один єдиний поїзд.
Ми його дочекались. Стоїмо у натовпі й бачимо, як вагони мчать попри нас.
Перша думка, що ми нікуди вже не виїдемо. Побігли на іншу сторону, попри колони. В один момент я відстала від родичів, які мені допомагали, почали перекрикуватись, на щастя, знайшли один одного. Родичі буквально "закинули" мене у потяг".
Їхати було дуже важко, лише до Тернополя вдалося трохи посидіти. Київщину проїхали швидко, як в’їхали на Західну Україну, то рух став повільнішим.
"В дорозі багато розмовляла з людьми, всі тікали, хто куди. З Тернополя ми їхали машиною з попутниками, з якими познайомились у поїзді.
Машина була великою, ми їхали у багажнику півколом на розкладних кріслах для рибалок. Доїхали до Калуша, де нас зустріли та обігріли знайомі. Переночували, а на наступний день нас відправили додому у Городенку", - розповіла Оля.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
