Галімий постмодерн (так наприкінці ХХ ст. називали те, що на початку називали шизофренією): святкувати день в ім‘я величезної кількості зусиль, витрачених заради того, аби вигнати німців з України, й витрачати чи не більші зусилля на те, щоб затягти їх в Україну на Євро-2012 – не менш безглузду затію, аніж велика вітчизняна війна.
Втім, нічого дивного: сама по собі практика культу великої перемоги Колими над Бухенвальдом спонукає шизофренічні патерни. Перемога Радянського союзу у війні – була перемогою постмодернізму. Дослідники зауважують:
Якщо в 1941-му році все це хоч якось можна було уявити, як війну нацистів проти інтернаціоналістів, то незабаром керівники червоної армії остаточно стали на позиції російського націоналізму (відомий тост Сталіна за перемогу російського народу), а німці перейшли на позиції справжнього інтернаціоналізму, аж до створення багатьох національних формувань у складі Вермахту та Ваффен СС.
Після війни нацизм розповсюдився з армії на все радянське суспільство: впроваджувався антисемітизм, пропаганда ставала дедалі більш русистською, продовжували функціонувати концтабори Бухенвальд та Заксенхаузен.
Усі європейські, американські, навіть іранські та індуські антисеміти – за Гітлера. І лише російські – проти (святкують 9 травня). Мені, європейцю, у Гітлері подобається все, окрім антисемітизму (особливо пропрацьовка ним заднього плану в його акварельних етюдах). Без антисемітизму Гітлер – такий собі Наполеон ХХ ст. Росіянам у Гітлері все не подобається, окрім антисемітизму. Загадкова російська душа – колись це називалося «похмільний синдром».
Треба визнати, що на місці Януковича кожному було б нелегко. Українці малозрозумілі. Скажімо, той самий загадковий російський похмільний синдром добре вивчений і відрефлексований ще великою російською літературою і трет‘їм отдєлєнієм собствєнной Є.І.В. канцелярії, яке цей народ і цю літературу опікало й надихало. Путін може діяти за традиційними алгоритмами, бо традиційними залишаються реакції росіян. Він вірно вчиняє, коли вчиняє жорстоко. Вони це люблять. Добрих правителів вони вбивають чи проганяють. Павла І – європофіла й гуманіста – до смерті забили табакеркою. Олександра ІІ, який звільнив селян, підірвали бомбою. Миколу ІІ, який впровадив перші більш-менш демократичні вибори, розстріляли. Хрущова, який влаштував відлигу і скоротив репресії, скинули. Горбачова за гласність і демократизацію усунули в антиконституційний спосіб.
Росіяни здатні любити лише тих, кого бояться: Маніяка Івана Грозного, Садиста Петра І, Катерину ІІ, яка кріпосництво замінила рабством, Сталіна, який вбив їх більше, ніж Гітлер… Путін усе робить вдало, але мало. Його поліція має бити опозицію не гумовими, але залізними кийками, тоді його не любитимуть, а вже боготворитимуть.
Політтехнологи справедливо зазначають, що недоліком нинішніх отців російського народу є європейські смаки.
Очищена від людей Москва в день інавгурації, золотий зал, чиновники і мільярдери, які копошаться біля трону і мріють доторкнутися до руки інавгуранта – це все чудово. З усім цим дисонує його італійський костюм. Навіть в очах західного телеглядача.
Чалма, монгольський халат, хоча б полувоєнний френч все розставили б на свої місця. Як до європейського політика, до Путіна маса претензій. Як хан він цілком прийнятний, зручний для співпраці й дає надію, що його азіати колись таки підуть китайським, а не іранським шляхом.
Януковичу важче: ні він, ні Ангела Меркель ніколи не читали нічого за Україну, в якого-небудь українського «Достоєвського», отже, не відчувають глибин душі місцевих роскольникових.
Саме тому Януковичу, на відміну від Путіна, не пробачать удар сокирою по голові «старушки-процентщиці» адже в українській літературі ніхто з такою художньою довершеністю не довів, що лише це і є передумовою справжнього примирення з собою і Богом.
Європейці не вбачають в Україні Європи, але й не вірять, що ми – Азія. Українці ближчі до греків, ніж до китайців. Їм від влади потрібні тільки дві речі – щоб не заважала і щоб платила. Янукович заважає всім і незабаром зовсім не матиме можливості платити. Всю свою історію ми практикували лише два способи стосунків з владою: саботаж і бунт. Янукович прагне наслідувати Путіна, а мав би Ющенка. Його б не вибрали на третій термін, проте, не посадили б після першого.
Старі люди кажуть, що при інтерполі та фінансовій поліції Німеччини сформована група з 500 чоловік, яка з цікавістю досліджує кошти всіх українських вищих чиновників та олігархів. Кажуть, буде так: призначається розслідування по офшорній компанії, через яку в якомусь, прости Господи, 2005 році не зовсім законно пройшло 500 тис. доларів на сусідній офшор. На час розслідування накладається заборона на відчуження акцій, які зареєстровані на компанію. Ці акції, як на гріх, ну, наприклад, великого загальнонаціонального телеканалу. Цього досить для того, щоб він став коштувати – нуль! Його вже неможливо буде продати. Хіба що задешево росіянам, які готові сплачувати політичні бонуси за бросові активи. Подібним чином вони візьмуть в Україні все. Європа після виборів, які визнає несправедливими (або навіть раніше) своїми розслідуваннями знецінить найжирніші активи наших олігархів, а Москва стане на прийом.
В цьому і полягає всесвітньо-історична місія четвертого українського президента, яку він не усвідомлює. Сам він гадав, що все залишиться йому, а не росіянам. Наступного 9 травня перед тим, як вітати зголоднілих ветеранів, йому доведеться запитати дозволу на це в заступника з питань внутрішньої політики голови адміністрації президента Росії.
Дмитро Корчинський,
