Прикарпатське село Микуличин – одне з найпопулярніших місць, де зупиняються подорожуючі Карпатами. Одночасно тут може перебувати до двох тисяч гостей. І це при тому, що в селищі практично відсутні будь-які туристичні атракції. Не працюють розважальні заклади і нічні клуби. Відсутні канатні дороги і гірськолижні витяги. То що ж манить сюди відпочивальників?
Свого часу Микуличин носив неофіційний статус найбільшого села в Європі. Численні туристичні путівники вказують, що його територія простягалася на 44 кілометри – від Яремчого до кордону з Закарпаттям. Так тривало до 1927 року, коли польський уряд від’єднав від Микуличина Татарів, Ворохту і ще чимало дрібніших поселень, як-от знану нині Поляницю (Буковель). Однак і нині розміри села вражають. Воно розкинулося у долині Пруту на десять кілометрів.
Перші відпочивальники з’явилися в Микуличині ще наприкінці 1890-х одразу після того, як в ці куточки Карпат прийшла залізнична колія. Село стало розвиватися як кліматичний курорт. Власниками розкішних вілл були мешканці Коломиї, Львова та навіть Відня. За польських часів побудовано дитячі табори, які використовуються дотепер. Та загалом Микуличин завжди перебував у тіні своїх більш розкручених сусідів – Яремчого та Ворохти.
Нова сторінка в історії прикарпатського села розпочалася у наш час. Після відкриття гірськолижного курорту Буковель чимало любителів зимового відпочинку вирішили зупинятися саме у Микуличині. Насамперед, через більш демократичні ціни. Невеличкі готелі, приватні садиби росли як гриби після дощу. Хтось вкладав у туристичний бізнес гроші, привезені з заробітків, хтось продавав вільні ділянки. Власниками новобудов ставали не тільки місцеві…
Пік будівництва у Микуличині збігся у часі з правлінням Віктора Ющенка. Третій президент України й сам став власником «дачі» у сусідньому Татарові. Після стрибка валютного курсу у 2008 році будівельників у селі суттєво поменшало, а з приходом до влади Віктора Януковича ринок й зовсім завмер, – розповідає сільський голова Василь Скірчук. В золоті часи «сотка» в центрі Микуличина вартувала до 5 000 «зелених». Нині за неї дають 1 000 – 1 500. Звісно, продавати землю за такі кошти охочих немає.
Втім, набудувати за короткий час встигли чимало. На спеціалізованих інтернет-порталах свої послуги нині пропонують понад півтори сотні приватних садиб, а загалом на царині зеленого туризму задіяно майже 300 місцевих домогосподарств (із двох тисяч, які налічуються у Микуличині)! Вибрати житло водночас і легко, і складно. Пропозицій дуже багато, що, власне, й створює проблему. Зауважимо, практично всі власники садиб працюють на умовах часткової передоплати.
Нам пощастило. Ми змогли вписатися у, як з’ясувалося, доволі насичений графік одного з котеджів в самому центрі Микуличина. Одні відпочиваючі саме звільнили номери, інших очікували днів через п’ять, тож у господарів ошатного двоповерхового будиночка було «вікно». На відміну від багатьох односельчан, пан Володимир не став забудовувати всю вільну площу, а обмежився невеличким зрубом і критою альтанкою з каміном, довкола яких розкинувся смарагдовий трав’яний килим. Не люблю я «гуртожитків», – пояснив він. Хоча декому простіше прийняти одразу цілий автобус туристів. Оскільки небо затягло хмарами, господарі попрохали при перших ознаках грози вимикати всю електротехніку.
У Микуличині впадає у вічі відсутність ресторанів-колиб, яких так багато у Карпатах. Свої послуги пропонують лише кілька невеличких кафе. Туристи харчуються здебільшого у місцях проживання. Що ж до цін в місцевих «маркетах» (їх вдосталь, хоч асортимент доволі бідненький), то вони мало відрізняються від тих, що в обласному центрі. Приміром батон випічки франківського хлібокомбінату вартує ті ж 8 грн., що й у фірмовій мережі в обласному центрі.
Щодо розваг… Якщо «погуглити» щось на кшталт цікавих місць у Микуличині, то на виході отримаємо заледве три варіанти. Найперше, це дерев’яна церква Пресвятої Трійці. Вона датується 1868 роком. По-друге, інтернет відправить вас до Женецького водоспаду, що розташований на межі з Татаровим. І, нарешті, новітнім символом села стала броварня, відкрита у 2002 році. От, власне, й усі місцеві атракції. Все інше – за межами села, у Яремчому, Ворохті, Буковелі…
З Микуличина бере старт низка пішохідних маршрутів, які є доволі протяжними, а відтак підійдуть не усім. Правда, вибратися на довколишні вершини можна й в інший спосіб. Любителям автомобільного екстриму пропонуються подорожі на позашляховиках тривалістю 3-4 години. А ще можна взяти на прокат велосипед (вартість – 80-100 грн. за годину) і пройтися маршрутом колишньої вузькоколійки, що була збудована ще до І світової війни. Залізниця, яка використовувалася для вивезення лісу, заглиблювалася у гори на 20 км. Під час сильної повені 1969 року дорогу розмило, а відновлювати її не стали. Дотепер в Микуличині зберігся лише оригінальний металевий міст 1913 року…
Ех, нам хоч би чотири кілометри колії, ото була б атракція, – зітхає сільський голова, який погоджується з тим, що розваг для туристів у Микуличині таки недостатньо. Разом з працівниками Карпатського національного природного парку розробляємо пішохідні маршрути на прилеглі полонини, – каже пан Василь, – де туристи могли б скуштувати свіжий овечий або ж козячий сир. Розмірковуємо над облаштуванням оглядових майданчиків тощо.
У Микуличині постійно мешкає понад 5 000 осіб. І за цим показником він входить у п’ятірку найбільших сіл Івано-Франківщини (разом з чотирма представниками Косівщини). Останніми роками тут спостерігається природний приріст населення. Щороку до школи йде майже 100 першачків. Роботу у селі можна знайти, – стверджує сільський голова, хоч чимало місцевих мешканців й надалі виїздить на заробітки.
Чи не найбільшою проблемою для населеного пункту є вивіз сміття. «З думками про нього засинаю і прокидаюся, – каже Василь Скірчук. – Зараз сміття потрібно вивозити тричі на тиждень. Свого полігону на Яремчанщині немає, тож возимо його аж до Івано-Франківська». Вже цього року вивіз побутових відходів з’їв з сільського бюджету майже 200 тис. грн. Тож в Микуличині розмірковують над придбанням власного сміттєвоза.
А загалом село живе своїм тихим розміреним життям. Туристи не ходять тут юрбами, як у Яремчому чи Буковелі. Бо нікуди… Микуличин навчився отримувати зиск зі свого зручного розташування. Звідси однаково добиратися чи то до Верховини, чи Рахова, чи Буковеля. До Яремчого з його сувенірними ринками, водоспадами та екостежками й взагалі рукою подати. Він однаково привабливий і взимку, і влітку. Ціни тут нижчі, а за рівнем комфорту місцеві котеджі нічим не поступаються «віповським»... Микуличин манить відпочивальників цілющим гірським повітям та м’яким кліматом, мальовничими краєвидами та гостинністю місцевих жителів.
Володимир НИЖНИК, ЗК
