Наше європейське галицьке місто вмирає. Значної шкоди йому завдають мародери, які його грабують, та ще більшої – рагулі, які його просто вбивають.
Рагулі у нашому місті масово поселилися ще у 1944 році. Перше десятиліття вони боялися, що повернуться попередні власники і майже нічого не чіпали. Це був період початку відчуження міста від органічної для нього цивілізації. Наступні кілька десятиліть вони очікували, що все повинна за них зробити держава, і тому теж нічого особливо не торкалися. Не торкалася особливо і держава. Це був період занепаду. І ось, коли на початку 1990-х відбулася біфуркація та активізація рагулів, почався період активного руйнування міста.
Частина рагулів, які відчули себе сиротами після кончини радянського союзу, раптово збіднівши, деградували. Інша частина, які відчули себе будівничими нового життя, раптово розбагатівши, теж деградували. Збіднілі рагулі, коли продали все, що правдами-неправдами належало їм, почали красти все, що належало містові. Першими жертвами стали металеві елементи зовнішнього декору будинків, під’їздів, сходових площадок тощо. Так вони почали спотворювати обличчя міста. Розбагатілі рагулі почали це лице прикрашати за власними поняттями про естетику – пластикові вікна, металеві двері, зашальовані вагонкою балкони, євроремонти та ін. безпощадно витісняли на смітник елементи старих фасадів та інтер’єрів. А ще – добудови, надбудови, нові дірки у старих стінах для додаткових дверей і вікон. В результаті такого оновлення у нашому місті старі палаци, що відповідали смакам європейських князів і графів, починають губитися за новими палацами, які відповідають смакам кримінальних паханів та циганських баронів.
в силу своїх скромних можливостей, чи то «викуповували з неволі» (за висловом одного з львівських інтелектуалів) старі книжки, що їх гноїли рагулі під дощем і снігом на бруківці, чи то скуповували недорогі предмети домашнього побуту, або й вступали інколи за них у непросте протистояння з бомжами на громадських сміттєзвалищах. Та фасадів чи інтер’єрів врятувати вони не могли, вони змогли інше – створити попит на предмети матеріальної культури старого міста. А де є попит, там буде й пропозиція. Так з’явилися мародери.
З обезсиленого і беззахисного міста вони знімають його прикраси і добротні шати, яких давно вже не виробляють, але все ще прагнуть. Роблять це, певна річ, не зі співчуття, а з метою збагачення, бо знають цьому ціну. Однак, за іронією долі цим самим вони рятують фрагменти старої культури від рагулів, які не знають цьому ціни.
Іноді, правда, рагульська еліта здіймає рейвах з прокльонами на адресу мародерів – наприклад, як колись у випадку з фресками Бруно Шульца в Дрогобичі. Або як тепер із львівським палацом на вул. Олени Степанівни. Однак, щирість цього не святого обурення стає сумнівною, як тільки звертаєш увагу на певні факти – понад два роки будівля ця була порожньою і безхозною, ніхто не цікавився ні фасадом, ні інтер’єром. Зацікавились, як тільки вирішили виставити його на продаж, бо виявилося, що без старого паркету, кахельних печей, різьблених порталів та інших елементів декору продажна вартість колишнього палацу буде значною нижчою. От лихо.
Чи це справді лихо? Може менше з лих – бо не відомо, в чиї б руки попав цей палацик, зате можна сподіватись, що його прикраси потрапили в руки тих, хто знає їм ціну.
Для співчутливих втіха ця слаба. Та все пізнається в порівнянні. Через недбальство рагулів практично щодня осипаються фасади старих кам’яниць разом з архітектурними прикрасами та ліпниною, падають стіни палаців і замків. За два десятиліття згоріли десятки столітніх церков. Шкода, що цього всього своєчасно не «врятували» мародери.
Зрештою, треба чесно зізнатись, що само явище мародерів має певну перевагу на явищем рагулів. Коли у міста вже не буде чого вкрасти, то мародери зникнуть так, як і з’явились. А от рагулі – залишаться.
- See more at: http://tvoemisto.tv/news/marodery_i_raguli_68409.html#sthash.s0dRjD4v.dpuf
