Люди розучилися дарувати…Будь-яке відхилення від принципу обміну це якась нісенітниця, у що неможливо повірити; буває й так, що навіть діти з недовірою ставляться до людини, що пропонує їм подарунок, підозрюючи в цьому рекламний хід для продажу їм якоїсь щітки або ж мильниці. Проте, «подаємо милостиню», займаємось організованою доброчинністю, що час від часу намагається прикрити найглибші рани на тілі суспільства. В структурованій організації цього суспільства більше немає місця найменшому прояву людяності; подаяння обов’язково йде у комплекті з приниженням, що розподіляє подаяння та визначає скільки саме потрібно дати, коротше кажучи, ставиться до того, хто потребує допомоги, як до неживого об’єкта. Подарунки від приватних осіб стали соціальною функцією, з якою потрібно змиритися, проти волі, не витрачаючи забагато ані грошей, ані зусиль, та все одно сумніваючись.
Дарувати, це отримувати задоволення від чужої радості, уявляючи щастя одержувача подарунку. Тобто, це обирати, витрачати час, ходити навкруги, думати про іншого як про живу істоту: це протилежність байдужості. Це саме те, на що майже ніхто зараз неспроможний. В кращому випадку, люди дарують те, чого самі хочуть – тільки трішки гірше. Цей занепад поняття дарування проявляється у жалюгідному винаході «подарункових виробів», що має значення: не знаємо, що дарувати, бо й не хочемо нічого дарувати. Ці товари позбавлені людяного контексту, як і ті, хто їх купують. З першого дня продажу це неякісний, нікому не потрібний товар. Так само з пересторогою про можливість обміну подарунку на інший, це як заявити, перед тим як дарувати: «На! Ось тобі твоя штуковина, роби з нею, що схочеш; а якщо не подобається, мені все одно; сходи та обміняй на щось інше». Таким чином, взаємозамінний характер таких дарунків це ще більш менш гуманний підхід: краще ніж дарувати аби щось, щонайменш це дає можливість одержувачу подарунку самому собі щось подарувати, проте це все одно протилежність справжньому подарункові.
Приймаючи до уваги достаток матеріальних благ, доступних зараз навіть найбіднішим, тенденція відмови від дарування подарунків здається проявом байдужості, а роздуми про занепад цього поняття із сфери сантиментів. Проте із сучасним надлишком найнеобхіднішого, якщо подарунок стає зайвим – а це не так, як з точки зору приватних осіб, так і з точки зору соціальної сфери, тому що немає такої людини, яку б, звісно за наявності уяви, не можна б було ощасливити жаданим подарунком – тоді саме ті , хто більше не робить подарунків, самі б зазнали їх нестачі. Ці люди б стали жертвами згасання незамінних людських якостей, що розвиваються лише у контакті з теплом речей, а не тільки в пустій ізольованій камері. Холоднеча захоплює все, що вони роблять: добрі слова, яких вони не кажуть, увага до інших, яку вони забувають виявляти…Врешті решт ця холоднеча обернеться проти них самих. Будь-які ще не повністю викривлені відносини, звісно включно те, що органічне життя є примирення, все це дар. Людина, якого занадто послідовна логіка робить нездатним дарувати, робить з себе річ і прирікає себе на крижану холоднечу.
Теодор В.Адорно, «Мinima Moralia» (1944) – Критичні замітки про політику, видавництво Пайо, Париж, запис 21. |