На регіональних виборах-2010 Україна зробила рішучий крок до реальної двопартійності. Про двопартійність казали багато і часто, маючи на увазі спочатку систему, яка б складалась з «Нашої України» і БЮТу (ілюзії 2005 року), а потім – тандем Партії регіонів і БЮТу (ілюзії 2008 року). Реальна політика довела, що партії, побудовані під певного лідера (відповідно, під певну конфігурацію «корита»), не мають достатнього потенціалу для того, щоби стати повноцінними гравцями двопартійної схеми. На сьогодні і «Наша Україна» і БЮТ – вже історія, тіні колишньої «електоральної величі». Зате зцементована певними «народними ідеологемами» ПР пережила кризове десятиліття української політики і тепер знайшла собі гідного партнера для двопартійної схеми – ВО «Свободу».
Ані націонал-ліберали з «НУ», ані класичні популісти з політсили Юлії Тимошенко насправді не вписувались в довгострокові (фундаментальні) міфи двох основних масивів українського електорату. Націонал-ліберали ніколи не були достатньо конкретними і достатньо націоналістичними для більшості мешканців Галичини. Тим більше менталітет галичан був і є космічно далеким від усякого лібералізму з його принципами толерантності. Відповідно, «розмитий», гіперрелятивний, буржуазний, відверто кон’юктурний популізм «Леді Ю» не задовольняв східняків з їхнім моральним кодексом «простої радянської людини», орієнтованим на «пацанські поняття».
Тепер на політичну арену вийшли такі партії, які твердо стоять на фундаменті двох історично сформованих в Україні «народних ідеологій». ПР використовує радянські міфологеми, а ВО «Свобода» на прозір є найповнішим втіленням західноукраїнського ідеалу «націоналістів-бандерівців». Вони готові до реалізації довгострокової – на кілька десятиліть – гри у двопартійність із відчутним географічно-електоральним розділом. ВО «Свобода» буде домінувати в греко-католицькій Галичині (як правий блок ХДС-ХСС у 60—80 роках минулого століття домінував в католицькій Баварії), а ПР домінуватиме на решті територій України. Відповідно, «Свобода» відчайдушно боротиметься з «русифікаторами» у Львові, а ПР шукати і поборювати «фашистів» у Харкові.
При тому і там, і там реально побореними будуть не «фашисти» і не «русифікатори», а ліберали та вільно мислячі інтелектуали усіх видів і кольорів. І «Свобода», і ПР будуть, судячи з усього, переслідувати сучасні культурні і цивілізаційні бренди під гаслом «боротьби з аморальністю» і насаджувати свої «культурки»: на Галичині – рустикально-селянську, а на решті українських земель – рептильно-пострадянську. Факти, які підтверджують такий прогноз вже маємо у наявності. Скажімо, демонтуючи політичну систему побудовану у часи Ющенка, регіонали залишили недоторканим чи не найбридкіше його породження - Національну комісію з питань моралі.
Постраждають не лише ліберали. Під двопартійну схему, як виглядає, вибудовуватиметься відповідна «двоцерковна» схема. На Галичині домінуватиме УГКЦ, на «регіональних землях» - Московський Патріархат. Зате УПЦ КП та інші автокефали опиняться, скоріше за все, у «сирітській» ситуації. Не кажучи вже про протестантські конфесії та нехристиянські віровчення. Культивована в Україні «нова моральність» («нова духовність») матиме відчутний «попівський» присмак.
Такий варіант двопартійності є фантастично вигідним для чинного президента. Олег Тягнибок є для нього ідеальним «головним опонентом» на майбутніх президентських виборах (згадаймо проект «Кучма-2 проти комуніста Симоненка»). Саме тому лідера «Свободи» будуть розкручувати всіма можливими засобами. Він часто буде з’являтися в телевізорі. Не переконані (але і не виключаємо), що його будуть фінасувати, але тиражувати та цитувати – без сумнівів. Він буде грати себе самого. Він буде себе поводити щиро і переконливо. Але саме це і потрібно команді чинного президента. Її завданням на вибори-2015 і є – зліпити з лідера «Свободи» «достойного і потужного» опонента Януковичу на другий тур перегонів за президентство. Якщо опонувати В. Януковичу в другому турі буде хтось менш політично агресивний і екстремальний (навіть ті ж некондиційні Тігіпко чи Яценюк), то завдання Регіонів може ускладнитися кратно. Накреслений «сценарій двопартійності» окрім об’єктивних закономірностей політичного поступу матиме ще один двигун – обопільну зацікавленость в ньому головних дійових осіб.
Українській варіант двопартійності буде, зрозуміло, більш «просунутим» в бік класичної керованої демократії азійського типу, аніж відвертої автократії Лукашенка. Але наскільки цей варіант потішить європейський політикум і США, важко сказати. ПР, безперечно, зможе більш ефективно контролювати енергопостачання Європи, але союзи з політиками типу Уго Чавеса не сприятимуть зростанню взаєморозумінню між Києвом з одного боку і Брюсселем з Вашингтоном з другого. Скоріше за все Україна на довгий час просто випаде з «поля посиленої уваги» Заходу. І накриється мідним тазом.
