Стало вже звичним нарікати на те, що в сучасній українській літературі мало адекватних критичних текстів. Традиція взаємозахвалювання та ідеологічної солідаризації настільки вкоренилась у вітчизняний літгрунт, що ніякі свіжі вітри не спроможні висушити слиняво-компліментарного потоку, що омиває острови українського графоманського архіпелагу. Тим ціннішими здаються ті рідкісні тексти, у яких знаходимо незалежну й направду критичну оцінку творів сучасних українських письменників. До таких текстів можна віднести статтю Вікторії Наріжної, яку мені переслав приятель зі Львова і яку подаю нижче. Можна сперечатись з її висновками і судженнями, можна їм опонувати, але попри все, це позиція у якій присутній літературний смак.
Записки самашедшого смертохриста, або диктатура ідей у сучасній українській літературі
Не так давно на сайті «Літакцент» я натрапила на блискучу рецензію Андрія Дрозди «Час смертохристів та помідори-убивці». Як ви вже, впевнена, зрозуміли, то була рецензія на всіляко обласканий і критикою, і колегами-письменниками роман Юрія Щербака «Час смертохристів. Міражі 2077 року». Рецензія була чималенькою, але це не завадило прочитати її з задоволенням, адже Дрозда виявив у своєму аналізі риси, не надто поширені серед українських критиків: ґрунтовний підхід і працьовитість. Замість нагодувати читача своїми власними рефлексіями, він старанно розібрав текст на гвинтики-цитати і не обійшов своєю увагою нічого: ні рясних стилістичних помилок школярського штибу, ні дивної для колишнього дипломата неспроможності зробити правдоподібні геополітичні прогнози, ні лубочності персонажів та недоладності психологічних мотивів.
Оскільки рецензії на цей роман були підозріло, подеколи до непристойного, позитивними, я планувала його прочитати, щоб скласти власну думку. Після рецензії Андрія Дрозди ця потреба, на щастя, відпала, адже сказаного і цитованого в ній мені для власної думки більш ніж достатньо.
Певно, дуже багатьох обурить такий підхід. Хіба можна робити висновок про книгу, якої не читав, хай навіть ти знайомий із десятками рецензій? Я би на то відповіла так: не про кожну книгу, не після кожної рецензії. Але інколи можна.
Як і багато інших «професійних читачів», я не схильна ділити літературу на масову та елітарну, розважальну та серйозну — я ділю її на хорошу та погану. І глибоко впевнена, що є речі, яких в хорошій літературі бути не може. Неоковирностям, цитованим в рецензії, не місце в хорошій літературі. Тому я не стану витрачати свій час на цей роман Юрія Щербака.
Подібна історія сталася в мене з нашумілими «Записками українського самашедшего» Ліни Костенко. Я прочитала щось близько п’ятнадцяти сторінок, відклала книгу і ніколи до неї так і не повернулася. Якби Ліна Василівна видала цей текст у формі публіцистичних есеїв, я би не мала до нього претензій. Я могла би погоджуватися з її думками чи ні, але б не була обурена художніми якостями. Але Ліна Василівна вирішила зробити з того роман — і, як на мене, вийшла просто погана література. Бо коли головний герой, програміст, якому за тридцять, мислить категоріями 70-річної жінки з глибокими гуманітарними знаннями та поетичним світобаченням, коли він, гірше того, говорить її мовою — це погана література. Звісно, моєму гострому неприйняттю цього тексту посприяв невеличкий збіг обставин: мій чоловік — програміст приблизно також віку, як і герой Ліни Костенко, і я добре знаю стиль життя та мовлення цієї професійної спільноти. Але те, що повну психологічну недостовірність персонажа може помітити лише частина читачів, ніяк не спростовує існування цього невиправного недоліку в тексті.
Втім, стурбованість у мене викликає не сама по собі літературна якість згаданих романів. Непокоїть мене те, що переважна більшість критиків та читачів ніби й не помічає цих недоліків, у рецензіях, блоґах та коментарях проголошуючи ці твори трохи не шедеврами, на рятівну з’яву яких саме й чекала в передсмертних конвульсіях українська література. Скажімо, про «Час смертохристів» Вадим Скуратівський каже: «Жорстока глибока притча, жанрово унікальна, несподівана в нашій літературі». Максим Стріха і взагалі роздуває похвалу до безсоромних масштабів: «Роман-пересторога Щербака має шанс потрапити у ряд великих антиутопій, що його відкриває Орвеллівський „1984 рік“». Задумливо-поетично притакує Дмитро Павличко: «Я поринув у події, зображені твердою жорстокою рукою трагіка, письменника, що охоплює своїм оком світ, бачить безліч деталей, але не губиться в них, пам'ятає про щось найголовніше».
Можливо, я чогось не розумію, але я не годна повірити, що у Стріхи, Скуратівського і Павличка, критиків, літературознавців і літераторів зі стажем (а то й у статусі живого класика, якщо говорити про останнього), забракло читацького досвіду та літературного смаку, щоб помітити ті кричущі недоліки, які сумлінно визбирав молодий критик Андрій Дрозда (при всій повазі до його очевидного обдарування). Вочевидь, справа в чомусь іншому.
Те саме і з романом Ліни Костенко, відгуки на який настільки бурхливо схвальні, що часто межують із релігійним екстазом. От, наприклад, Антон Санченко — теж не критик-початківець, а високо цінований багатьма письменник і перекладач — у рецензії з симптоматичною назвою «„Записки українського самашедшего“: інструкції з прочитання» пише так: «Ще одною методологічною помилкою є сприйняття героя – автора записок, як реального персонажа, між тим це всього лише – ідеал мужчини, яким його бачить 70-літня авторка. […] Намагання почути в цих записках чоловічий голос – марне завдання. Зате голос Л.В. чується дуже виразно, тож слухайте, що думає про наше суспільство та, хто про нього думає в своїй добровільній екзилі». Я перепрошую, але це вже за межею абсурду. З української на українську цю цитату можна було б стисло перекласти так: «Нічого, що роман не тримається купи, нічого, що головний герой нікуди не годиться, зате написала все це Ліна Костенко, тож читайте і не скаржтеся». І що найжахливіше, цього горопашного скаліченого програміста Ліні Василівні вибачив не лише Санченко, а величезна кількість блоґерів та коментаторів, обґрунтувавши свою поблажливість схожим чином. Ті самі люди, я більш ніж впевнена, дуже злостиво беруть на глум голлівудське кіно, коли бачать у ньому карикатурно-неправдоподібні образи українців зокрема і пострадянських громадян взагалі (бо, врешті-решт, я не бачила нікого, хто б не знущався в такі моменти з «развесистой клюквы»), зате до анекдотичних недоробків-програмістів у них претензій немає. Мені геть не зрозуміло, чому естетичні вимоги до творчості геніальної поетки, живої легенди української літератури, виявляються нижчими, ніж вимоги до виплодів уяви голлівудських чорноробів-сценаристів. Здається, логічніше було б навпаки.
Власне кажучи, ця дивна естетична сліпота читачів і критиків наштовхнула мене на думку, що сучасний український літературний простір взагалі забув про те, що художня література — це «красне письменство», «belles lettres», «изящная словесность». Що важливо тут не тільки те, що написано, а й те, як написано. У хорошої літератури є критерії, про них вам легко розкаже не лише всякий аспірант кафедри теорії літератури, а й бодай трохи толковий студент-філолог. Дотримання цих критеріїв ще не робить хорошої літератури, але кричуща їм невідповідність робить погану. Ці критерії можна частково порушувати, але не довільно, а у відповідності до форми, жанру, естетичної концепції. Огріхи в романі Щербака — дилетантські, неприйнятні не те що в романі, «якого нам дуже не вистачало», а й взагалі в будь-якому тексті професійного письменника. Психологічна карикатурність головного героя в романі Ліни Костенко — неприпустима в межах того жанру і тієї форми, яку вона обрала для своїх «Записок…» Це мало би бути очевидно будь-якому читачу з базовою філологічною освітою. Але не заважає цим текстам виступати в статусі довгоочікуваних шедеврів.
Чому? В чому загадка? Чому в номінації «Золота булька» книжкового рейтингу «Літакцент — 2011» нагороджують написаний в живій, елегантній манері «Лексикон…» Андруховича, а написаний близьким до графоманії стилем «Час смертохристів» натомість перемагає в номінації «Художня проза»? Чому «Записки…» навіть не виникали серед номінантів «Золотої бульки», хоча такий прозовий дебют від такої видатної поетки цілком міг би претендувати на цю іронічну нагороду?
Якщо відкинути надто примітивне (хоч, на жаль, інколи й актуальне) пояснення особистими прихильностями та антипатіями, то я маю два міркування, і обидва зводяться до того, що в українській літературі панує диктатура ідеї. По-перше, наша освіта, і шкільна, і вища, не надто надійно озброює читача для небезпечної мандрівки в літературний світ. Так, українська література має в своїй історії далеко не одного блискучого стиліста, але нас не вчать цінувати і розуміти їхній талант. Зі шкільної лави увага загострюється здебільшого на тому, що сказав (а то й гірше — хотів сказати!) автор, ніж на тому, як він це зробив. У мене в пам’яті надовго застрягли слова Юрія Лотмана щодо цієї сумної тенденції: «…методика розгляду окремо «ідейного змісту» й окремо «художніх особливостей» твору, так міцно вкорінена в шкільній практиці, ґрунтується на нерозумінні основ мистецтва і є шкідливою, бо прищеплює масовому читачу хибне уявлення про літературу як про спосіб довго й мальовничо викладати ті самі думки, які можна висловити коротко і просто». На жаль, саме так. Коротко і просто. Або з помилками. Або незграбним стилем. Яка різниця? Головне, які думки.
І ось тут надходить черга другого міркування: якщо ідея твору здається читачу/критику гідною, він радо проголосить його шедевром, хоч би як бездарно той був написаний. Як не сумно це визнавати, українська література, попри самовіддані зусилля окремих новаторів та експериментаторів, продовжує, наче астронавт із фантастичного фільму, перебувати в анабіозі, в який її поклали столітті десь у дев’ятнадцятому. Вона продовжує перебувати на стадії анахронізму, живого викопного монстра, адже свято переконана в своїй націєтворчій, виховній, просвітницькій, пророчій, викривальній і бозна-ще-якій-важливій функції. І читач в більшості своїй теж переконаний, що література — це вам не якесь там мистецтво, а справжній маяк моралі в морі людського гріхопадіння. Принаймні має такою бути. І так далеко сягає ця впевненість, що без дбайливої письменницької руки всі ми забредемо на якісь жахливі манівці, що обоє, і читач, і література, забувають про те, що є ще одна, важливіша насправді функція — естетична. Забувають про те, що турботи Коцюбинського, Стефаника, Хвильового та багатьох інших про народ і Україну чомусь не заважали їм творити естетично досконалі тексти. Що про які б жахливі речі не писав Іван Багряний в «Саду Гетсиманському», читання цього роману приносить і естетичну насолоду, а не лише праведний гнів та історичне прозріння. Що література, якщо вона хороша, має приносити естетичну насолоду завжди, в тому числі тоді, коли повчає, попереджає, закликає. А може, навіть насамперед тоді, інакше читати всі ті повчання і закликання буде несила.
Якби в літературному просторі України не панували відірвані від естетики ідеї, якби і читач, і письменник не забували, що йдеться про «красне письменство», а не про агітки і просвітницькі брошурки, то, окрім згаданих романів, чимало інших залишилися б у літпроцесі непоміченими. Не захопив би читачів лубочний «Чорний ворон» зі своїм прямолінійним сюжетом та картонними персонажами, незручно було б навіть згадувати про сестер Черніньких з їхньою треш-графоманією. Але ж ні, перший пише про звитяжну боротьбу українського народу, другі — про страшні пороки українського сьогодення, а отож, це поза всяким сумнівом варта уваги література! І невідомо, чи є надія бодай колись скинути цю диктатуру ідеї, яка неминуче перетворюється на диктатуру несмаку…
(Вікторія НАРІЖНА Historians)
