З початком повномасштабного вторгнення росії на територію України громадяни активно долучилися до спільної боротьби проти ворога. Хтось захищає країну в зоні бойових дій, хтось же – в тилу.
Відтак, цього разу журналістка Фіртки поспілкувалася з отцем Йосафатом Бойком, настоятелем парафії Святих Кирила і Методія в Крихівцях, про його досвід волонтерства та благодійності церкви у час війни.
Коли ви розпочали активно волонтерити?
Волонтерською діяльністю ми займаємося вже давно, однак з початком повномасштабного вторгнення почали працювати ще інтенсивніше. Перед тим з парафіяльною спільнотою багато років поспіль допомагали потребуючим сім’ям.
Маємо у списку таких приблизно сто сімей, які живуть в Івано-Франківську та навколишніх селах. Про їхні потреби ми дізналися через знайомих, «Карітас» та інші благодійні організації.
І тоді вже старалися двічі на рік готувати їм продуктові набори: це було те, чим наші віряни ділилися, приносили, ми сортували, і тоді розвозили для цих сімей.
Коли почалася війна – зрозуміли, що цей напрямок треба розвивати, бо хтось захищає наші землі на фронті, а хтось повинен працювати в тилу.
Я завжди кажу своїм парафіянам, що кожен мусить допомагати. Стільки, скільки може і тим способом, яким може, - і лише тоді може спати спокійно. Якщо може більше, а не робить, або взагалі не робить - то совість має мучити.
Допомагати має кожен в міру своїх можливостей. І ці можливості знає сама людина перед Богом.
Як ви заохочуєте вірян активно долучатися до допомоги ближнім?
Завжди, коли йдеться про благодійність, я наголошую, щоб це робили за внутрішнім покликом, виконуючи заповідь Божу.
Тобто чинити добро, але не задля похвали, грамоти чи подяки, а пам’ятаючи слова Ісуса:
«Все, що ви зробили одному з моїх найменших – ви мені зробили. І все, чого не зробили одному з моїх найменших – ви для мене того не зробили».
Якщо взяти Біблію, то там є ще такі слова:
«Нехай твоя ліва рука не знає того, що робить права».
Мається на увазі, щоб ваша милостиня була таємна, тобто людина повинна робити все це не на показ.
Однак, на заперечення цьому є ще інші слова у Святому письмі, коли Ісус каже до християн: нехай ваше світло світить перед людьми, щоб інші, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли Отця вашого, що на небі.
Відтак, де є межа? Щоб знали чи не знали? А все це залежить від ситуації та від людини, себто який намір вона має. Коли ми робимо добрі справи - то не маємо чекати на подяки чи похвалу.
Однак, є багато волонтерських організацій, від яких люди очікують «здоровим» способом якоїсь звітності. Бо коли людина допомагає – то хоче знати, куди пішли ті чи інші кошти, або інші засоби.
Добрі справи для християн – це не опція, це обов’язок. Дуже люблю цитату апостола Павла:
«Поборюйте зло добром».
І саме війна вимагає від нас усіх зрозуміти ці слова на практиці, тобто конкретними добрими ділами поборювати всяке зло.
Кожен повинен наближати перемогу на своєму фронті.
Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваш фронт волонтерства.
Від початку вторгнення ми, як і всі інші, думали, що кожен щось робить, а чим ми можемо бути корисні? Що робити, за що взятися? І найперше, що ми зробили – це збірку коштів в неділю.
Я взяв ці гроші, розділив на дві частини і одну віддав спілці жінок, які готували їжу для військових, а іншу частину – в Карітас.
Тоді вже на наступний день почалися різноманітні ініціативи, дзвінки, пропозиції. Більше того, ми почали працювати з нашими людьми, інші це бачили і самі також долучалися.
У перші дні війни також хотіли допомогти й ті українці, які живуть за кордоном, але не знали як. І так Господь посилав нам таких людей.
В нас вийшов такий центр гуманітарної допомоги. До нас по допомогу зверталися багато переселенців. З цього й почалася наша діяльність.
Згодом ми вже напрацювали таку базу потребуючих людей. Організовували з ними зустрічі, спільні молитви і після цього ділилися з ними тим, що мали.
Також, бувало, пропонували їм зробити добрі справи, попрацювати на території храму, тим самим заробити якусь копійку для власних потреб.
Однак, охочих зголосилося небагато. Була одна сім'я із Вишгорода, то вони і волонтерили, і допомагали нам у господарстві за кошти.
Деякі ще приходили обробляти квіти у грядках, але більшість не приймала такі пропозиції. Мабуть, в них на це були свої причини.
А ми допомагаємо тою допомогою, яку інші свідомі люди, християни, дають. Вони весь тиждень працюють, а в неділю приходять до храму і дякують за можливість працювати та допомагати іншим.
В міру того, що ми могли дати – давали, але й паралельно давали альтернативу заробітку коштів. Причому це така робота, яка посильна усім: полоти квіти, чистити рови, збирати сміття.
Це ті речі, якими можна послужити громаді, і відповідно зі спільної церковної каси ми б їм допомагали.
А як щодо військових, чи доводилось певним чином їм допомагати?
Так, регулярно ми маємо візити й військових.
От днями до нас завітали з Харкова наші добрі знайомі, які тут збирають волонтерську допомогу і везуть як для військових, так і для мирних жителів в зоні бойових дій. То ми для них передали продукти і засоби для підтримання гігієни.
Також приїжджають благодійні організації. Зараз у нас є багато продуктів - то ми ними й ділимося. Буває, люди телефонують мені і кажуть, що мають консерви, макарони чи крупи і хотіли б поділитися.
Тоді вони привозять, ми на складі сортуємо і передаємо тим, хто потребує.
І так щодня: хтось приїжджає забирати чи навпаки привозить.
Для себе я роблю таку внутрішню звітність, кому ми роздаємо допомогу. Є також багато місцевих людей, які приходять попросити, бо вони у складних життєвих умовах. Є такі, що втратили роботу, а ціни зросли, і для багатьох це випробування. Це при тому, що ще навіть не почали оплачувати за комунальні послуги взимку.
Тому, звичайно, у людей є моменти тривоги і переживань.
Скільки волонтерів задіяні до вашого центру гуманітарної допомоги?
Наш волонтерський центр очолюю та контролюю я, але мені допомагає ще один священник - о. Василь, брати-семінаристи, які з нами на парафії, сестри-монахині та активні парафіяни. Вони активно включаються і все знають.
Якщо мене немає на місці – то узгоджуємо з ними все в телефонному режимі і вони знають, що, коли й кому відправити та як оформити звітність.
Чи бували у вас випадки, коли військові зверталися до вас, як до священника, за психологічною допомогою чи за підтримкою?
Звичайно, приблизно з 10 військовими я регулярно спілкуюся в телефонному режимі, або ж коли вони приїжджають на розмову, посповідатися чи на молитву.
З деякими підтримуємо зв'язок, які постійно в зоні бойових дій, деякі несуть військову службу тут поблизу.
Безперечно, є моменти, коли треба приділити час, поспілкуватися. Я розумію, наскільки для них важливо, щоб їх хтось вислухав, адже заради нашої свободи вони жертвують собою.
Тут, у відносно мирній частині України, ми спокійно молимося, спілкуємося, ходимо один до одного в гості, але все це завдяки їм – нашим військовим. І тому дуже важливо приділити їм час, коли вони того потребують.
Військові часто показують мені фото чи відео міст, що там залишилося після ворога. Багатоповерхівки без вікон, спалені, зруйновані. І ти усвідомлюєш, що маса народу залишилася без житла. До цього не можна бути байдужим, навіть, якщо хтось до кінця не усвідомлює цього.
Нас має боліти те, що деякі наші співгромадяни залишилися без житла.
Кожна людина потребує, щоб її вислухали. Жінка хоче, щоб її вислухав чоловік, чоловік потребує, щоб вислухала жінка. Діти хочуть уваги батьків, і навпаки - батьки хочуть, щоб діти з ними були.
У випадку парафії я дуже ціную увагу наших вірних, а вони цінують, коли я їм приділяю увагу. І все це за звичайних умов.
Уявімо собі сьогоднішню ситуацію, коли війні передував період карантину, люди були закриті і не мали можливості зустрічатися та спілкуватися, а тут до всього додається ще й війна.
Зрештою, уявіть, яку потребу виговоритись мають сім’ї, які втратили на війні рідного чи близького.
Мені, як священнику, доводилось багато разів хоронити наших воїнів. Це велика трагедія не лише для сім’ї, але й для всіх нас, бо це молоді люди. Іноді це хлопці, які були всього кілька років одружені і залишили двоє-троє маленьких діток, молодих дружин.
Ми зобов'язані це розуміти, нам не може бути на це байдуже. Цим людям потрібно допомагати: кожен, чим може та скільки може. Зокрема, і увагою, і часом, і фінансами.
Якою є діяльність вашої парафії загалом?
Діяльність кожної парафіяльної спільноти є дуже різноманітна, однак є одна велика спільність. Це молитва.
Також християнська спільнота має бути дуже уважна до того, щоб в її окрузі не було потребуючих людей, про яких ніхто не знає.
Ми маємо це бачити, бо може наш сусід не має за що купити продукти, або не має чим заплатити за комунальні послуги. На це треба реагувати, бо це належить до духу християнської спільноти.
Попри благодійну діяльність ми також мусимо виховувати молоде покоління. Тому праця з дітьми і молоддю є дуже важливою.
Спільнота, де є лише люди похилого віку, приречена на вимирання. Повинні бути різні вікові категорії.
Серед наших парафіян є дуже багато молодих сімей з маленькими дітками. Ми тому дуже радіємо, але й розуміємо, що для того, аби забезпечити добре виховання, не останню роль відіграють фінанси.
У дітей треба інвестувати також час, емоції, навчати, розвивати таланти.
Нас часом дивує, що в час війни є люди-непатріоти, яким все одно, чи буде Україна, або ж якою буде церква: чи українська, чи промосковська.
Але це не властиве людині, яка думає про своє майбутнє і переживає за свій розвиток. Навпаки треба вміти вибирати добре та відкидати зле.
Якщо людині байдуже - це наслідок того, що у дитячому віці нею ніхто не займався. І тут немає вини на комусь одному, бо за виховання наших дітей відповідають батьки, держава та церква. І одне інше ніколи не замінить.
Ми говоримо про повноцінне здорове духовне виховання, без релігійного фанатизму. Дитина має знати, хто вона.
Як саме вихованням молодого покоління займаєтеся ви у своїй парафії?
До прикладу, ми організовуємо суботні ораторії. Це слово латинського походження від «orare», що в перекладі означає «молитися».
Ораторії – це такі середовища при церкві, які займаються вихованням дітей.
Їх вперше організовував італійський святий педагог Іван Боско. Він жив у ХІХ століття на півночі Італії в Турині і заснував ціле монаше згромадження, яке займалося вихованням дітей та молоді.
Я завжди раджу парафіянам переглянути фільм «Дон Боско», який, до речі, є в українському перекладі. Там якраз про те, як він займався дітьми при церкві.
Словом, на наших суботніх ораторіях з дітьми час проводять священники, семінаристи і сестри-монахині. Для маленьких відвідувачів придумують заняття, якесь невелике навчання, зокрема розповіді про життя святих.
Ще грають ігри, серед яких більярд, діно, футбол, настільні та розвиваючі ігри. Маленькі діти до п’яти років приходять з кимось із батьків і займаються ручними розвиваючими іграми: щось вирізають, клеють, малюють.
Також маємо недільну школу. Це вже по вікових категоріях, їх навчають катехизму. Такі заняття у нас відбуваються щосуботи та щонеділі від вересня до травня.
Крім того, організовуємо з дітками різні паломництва, поїздки, літні та зимові ораторії тривалістю в тиждень, активні відпочинки, змагання.
Відтак, приблизно 150-200 дітей беруть в цьому участь.
Що можете розповісти про майбутній дитячий садочок при парафії, який зараз ще на етапі будівництва?
Зараз у нас є ще центр духовного розвитку дитини під назвою «Ковчег». У ньому якраз готують дітей до дитячого садочку, який ми будуємо. Цей процес триває вже два-три роки, коли протягом дня вихователі займаються з дітьми.
Маленькі християни приходять з міста та з навколишніх сіл. Маємо приблизно 30 таких діток.
Можливо, весною перейдемо в садочок, бо не встигли завершити будівництво. Ще бракує благоустрою, опалення та кухні. Це доволі коштовні речі.
Садочок має таку ж назву – «Ковчег». Він розрахований на 120 дітей і ми його будуємо вже три з половиною роки. Все це будуємо спільно з парафіянами. Дуже багато людей підключається.
В неділю під час служби я розповідаю, що ми вже зробили, як зробили, а що ще потрібно. На шляху нам трапляються потрібні люди, які готові допомогти чи то фінансово, чи то будматеріалами.
Ми вважаємо, що дітям потрібно прищеплювати важливі цінності змалечку.
Тобто у садку буде духовно-патріотичне виховання. Ми маємо виховати дітей, які будуть свідомі того, що вони християни та українці.
Агенція новин «Фіртка» чинить ворогу інформаційний спротив. Будь ласка, підтримайте редакцію!
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Священник з Івано-Фрнаківська Іван Гнатюк ламає стереотипи про церкву (ВІДЕО)
