Життя горян завжди було суворе та важке, але оточене дивовижними за красою ландшафтами. А їх ужитково-декоративне мистецтво тісно пов’язане з цим складним побутом, воно відображає цю гірську естетику і відзначається яскравою самобутністю.
З усього різноманіття його проявів і тепер найбільш трудомістким та примхливим ремеслом вважається гончарство. А виготовлення кахлів — це особливий його різновид
Найповніша колекція гуцульських кахлів зібрана у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (м.Коломия, вул. Театральна, 20) і вписана вона в заможний гуцульський інтер’єр кінця ХІХ — початку ХХ століття. Інтер’єр практично ідеальний за повнотою та довершеністю — з піччю, викладеною кахлями роботи Олекси Бахматюка (1829–1882), найвизначнішого кераміста Гуцульщини, відомого також під прізвищем Бахмінський.
У печі послідовність викладених кахель підпорядкована певному ритмові, що підкреслюється своєрідним завершенням з фронтонів і кутовими прикрасами над комином. За словами мистецтвознавця Катерини Каркадим, заввідділу Коломийського музею народного мистецтва, розписані кахлі обов’язково ставилися зверху донизу згідно зі значимістю сюжетів. Перший ряд згори, безумовно, найважливіший. Він вважався оберегом, до нього зверталися з різними проханнями. Обабіч розташовувалися кахлі з релігійним сюжетом, соціальної чи державної важливості, скажімо, із зображенням дзвонів, австрійського двоголового орла. Праворуч і ліворуч — зображення побутових сцен: орач з люлькою, мисливці, що вирушили на полювання... І ось вам, до речі, приклад гуцульського гумору — один мисливець везе іншого на тачці, а той, котрого везуть, тим часом стріляє у якусь птаху.
У другому ряді на печі розташовувалися кахлі з зображенням того, що давало гуцулам можливість жити у складних гірських умовах. Тут обов’язково мав бути баранчик, який давав одяг, тепло, їжу. Доволі часто на пічних кахлях зображали музик; вони грають на скрипці, на сопілці і дуже рідко — на трембіті. Гуцул не був би гуцулом, якби, розписуючи кахлю, не згадав про наслідки відвідин шинку — чоловік повертається додому, а жінка вже чекає з топірцем у руці, демонструючи, хто в домі господар...
Олекса Бахматюк — син гончаря — перейняв основи ремесла від батька, з яким жив у Старому Косові, а розпису вчився у молодого, але вже відомого Петра Баранюка. Він не тільки виклав існуючі до нього сюжети, збагативши їх цікавими подробицями, а й створив багато нових, витворивши таким чином дивовижну повість про життя людини в горах. Його гуцул з люлькою в роті везе на тачці свиню, його мисливець стріляє у птаха, котрий дзьобає дах двоповерхового панського будинку. Його панок (бо в чоботях) чи гуцул (бо з вусами) оре двома кіньми, а над їхніми головами цвітуть великі соняшники. Два Бахматюкові солдати наставили один на одного рушниці, а між ними будинок, висотою їм по плечі.
Твори Олекси Бахматюка експонувалися на виставках, викликали незмінні зацікавленість та захоплення. Дослідник Давид Гоберман у своїй книзі «Гуцульщина – край мистецтва» описує випадок, коли імператор Франц Йосиф, побачивши зразки Бахматюкових кахлів на коломийській промисловій виставці 1880 року, замовив йому розписну піч, яка незабаром була зроблена та відправлена до Відня. На тій же виставці Олекса отримав золоту нагороду.
Його талант був самобутній та унікальний, про таких кажуть — має дар від Бога. Такого живого бачення та відчуття світу, такої вітальної динаміки та жаги до життя, такого гротеску та іронії, такого широкого польоту уяви та фантазії, помножених на неймовірну різноманітність композицій, сюжетів, ви не зустрінете більше ні в кого.
Мистецтво Олекси Бахматюка мало великий вплив на майстрів наступного покоління. Найвідоміші з них Михайло та Йосип Баранюки. Разом з Бахматюком вони представляють косівську школу кераміки.А неподалік Косова, у селі Пістинь, створювалася своя школа, яку пов’язують з династією трьох поколінь Зінтюків, і перш за все з найстаршим з них — Дмитром. Його роботи характерні контрастами, протиставленнями та гіперболічністю форм, в них відчувається міцність і конструктивність композицій. Дмитро Зінтюк використовував, зокрема, своєрідні рослинні мотиви — гілки у формі величезних колосків, велике листя, квіти у вигляді кілець.
Косів та Пістинь визначили основні риси гуцульської кераміки. І хоча їх майстри послуговувалися загальновідомою технікою — гравіруванням з наступним покриванням роботи свинцевою поливою — кожен з них мав свої таємниці та секрети, свою технологію випалу, не кажучи вже про творчий почерк, який проявлявся у нюансах кольорів та відтінків, різноманітті геометричних та рослинних мотивів, своєрідності композиції та розміреності ліній і форм.
Але оскільки майстри трималися відособлено, послуговуючись у роботі допомогою переважно членів родини, то твори гончарів минулого здебільшого анонімні, за винятком Олекси Бахматюка, Петра Кошака та ще кількох, які підписували свої роботи. Мистецтвознавці дотепер часто сперечаються щодо належності певних робіт тому чи іншому майстрові...
Наша розповідь була б неповною без згадки про коломийську кераміку, яка має свою чітко виражену самобутність. Катерина Каркадим каже, що найдавніші кахлі, які до нас дійшли у великій кількості, — це, безумовно, кахлі коломийські. Бо, по-перше, саме тут були поклади найкращої глини — за нею приїжджали возами з Косова. По-друге, місто було відкрите для мандрів і
мандрівників, мало своєрідне культурне середовище.
Коломийській школі властива своя манера розпису, інакша техніка (так звана «фляндровка»), і технологія. «У нас є родина Кахнікевичів, — розповідає мистецтвознавець. — Батько Михайло Федорович був прекрасним технологом. Він просто з мішка сипав на землю свої керамічні вироби, вони падали, дзвеніли і не билися».
Загалом наприкінці ХІХ століття на Гуцульщині працювали понад 100 гончарів-кахлярів. Вони постачали свої вироби не тільки у всі гірські села, а також в Галичину та на Буковину, багато творів потрапило до сусідніх країн — Румунії та Польщі. Але з часом індивідуальне кахельне гончарство занепало, поступившись промисловим цехам. У наш час, вочевидь, говорити про відродження цього виду народного мистецтва не доводиться. Хоча і в Коломиї, і за її межами є родини прекрасних майстрів, які займаються керамікою, роблять на замовлення печі, які є сюжетними копіями відомих творів чи оригінальними авторськими роботами. На Коломийщині випускники Косівського коледжу прикладного та декоративного мистецтва імені В.Касіяна відкрили невеличку фабрику, де виготовляють різноманітні печі та каміни. Але, звичайно, про колишні масштаби не йдеться, та й замовників важко знайти. От і робляться зазвичай чисто декоративні сувенірні речі, які, проте, дуже гарно виглядають навіть просто вмурованими у стіни.
Коломийська мисткиня Галина Вінтоняк, котра працює у «Художньому салоні» поблизу музею, зізнається, що людей, які люблять народне мистецтво, багато, а от тих, хто мають його взірці в своїй хаті, — дуже мало. Наразі такі декоративні кахлі купують хіба що туристи-поляки, для яких це мистецтво звичне та знайоме. Загалом же іноземні гості змітають з полиць сувенірні матрьошки, бо, виявляється, чули про них неодноразово, а от про кахлі — ні...
Погоджується з думкою, що ми недостатньо пропагуємо свої надбання у світі, і коломийський колекціонер Іван Вишиванюк. Колекціонуванням він займається шість років і переконаний, що гуцульські кахлі мали б виставлятися на найпрестижніших аукціонах світу. Якщо про косівську кераміку хоч трохи знають, то про коломийську — нічого.
За його словами, зараз автентичні кахлі трапляються неймовірно рідко, але йому вдалося зібрати колекцію суто коломийської кераміки.
Також пан Іван показав нам два свої найновіші придбання. І розвіяв смуток з приводу того, що на Гуцульщині у хатах не залишилося жодної автентичної кахляної печі роботи місцевих майстрів. Каже, що знає ще принаймні п’ять хат з такими печами.
Але як довго вони там простоять, сказати важко. Отож треба не гаяти часу і негайно збиратися у чергову мандрівку...
