Розділ І. Земля київська. Важке рішення
1.
Хоч обряд уже закінчився, але Святозар продовжував стояти посеред центрального капища, того капища яке було побудоване Великим князем київським Володимиром, за його теремним двором. Святозар стояв у центрі священного кола, обличчям до витесаної із дерева подоби великого Бога, голова якого була срібна, а вус золотий. Він стояв, піднявши до гори руки, з повернутими вперед долонями, з яких, струйками стікала, поступово засихаючи, кров. Наче засвідчуючи свою вірність Богам, він стояв і чекав, чи приймуть Боги його жертовність.
І раптом, серед густих хмар прорвався радісний і живий сонячний промінчик, він впав посеред капища, на срібну голову подоби великого Бога, а звідти відбився на обличчі Святозара. Він полегшено зітхнув і важко, втрачаючи останні сили опустився на коліна, поклавши долоні на жертовний камінь, наче намагаючись віддати Богам останні краплини зі своїх долонь. Боги прийняли його жертву. А хіба могло бути по іншому? Це ж була його власна жертва, Великого волхва землі київської, Святозара.
Святозар завжди приносив в жертву богам, поряд з іншими дарами, кров. В більшості випадків це була кров тварин, але Перуну він завжди приносив людську кров. Особливо в ті дні, коли Великий князь готувався до походу на чужинців, або святкував перемогу над ними. Тоді людська кров річкою розтікалась по капищу. Це була кров полонених воїнів. Але раз у рік, на початку весни, тоді коли день рівнявся із ніччю, Святозар приносив у жертву свою власну кров. Він вважав, що саме навесні, коли все розцвітає і пробуджується до життя, Богам треба приносити якусь особливу жертву, щоб увесь рік був вдалим, родючим, і біди оминали київську землю. Тому Святозар приносив в жертву частину себе, жертвуючи своєю власною кров’ю. І Перун із вдячністю приймав це жертвоприношення, завдяки чому, Князь Київський ставав все могутнішим, а Святозар, здавалося, все більше починав розуміти богів, і відгадувати їхні бажання. Хоча сьогодні, Боги довго вагалися, їх збентежила, а можливо, навіть і образила, відсутність Великого Князя Київського Володимира, але врешті-решт, власна кров Святозара, яка була принесена в жертву, переконала їх і вони прийняли цю самовіддану жертву свого вірного волхва.
Святозар втомлено усміхнувся, він був щасливий від сподіяного ним, але відчувши, що в голові паморочиться і сили залишають його зрозумів, що настав час полишати священне коло. Зараз слід залишити Богів у спокої, нехай вони насолоджуються його жертвою. Тоді Великий волхв поглянув ще раз, спочатку на свої руки, потім на жертовний вівтар, а тоді на витесану могутню подобу Бога, наче хотів ще раз переконатися, що його жертва не марна.
- Моя жертва не може бути марною, - ледь чутно, але впевнено прошепотів Святозар і зробив спробу піднятися, щоб піти, полишити священне коло капища, але його зусилля були марними, йому бракувало життєвих сил.
Святозар зібрав до купи всі зусилля і зробив ще одну невдалу спробу піднятися. В голові паморочилося, безсилля розтікалося по всьому тілу, займаючи місце втраченої крові. Надто великою була сьогодні його жертва. Ще ніколи Святозар не віддавав Богам настільки багато своєї крові, але це була не його воля, це була воля Богів.
«Князю, Великий князю, як ти міг знехтувати нашими Богами», - з важкістю в серці, вже не шепотів, думав Святозар. У нього вже не було сил ворушити губами і він розумів, що йому немає звідки чекати на допомогу. Ніхто не посміє переступити межі священного кола і прийти йому на допомогу. Він, Верховний волхв міг сподіватися лише на Богів, яким більше половини свого життя вірно і віддано слугував. Він вірив і покладався на них, але сили не надходили.
- Боги не відпускають мене, Вони хочуть, щоб я залишився тут. Вони хочуть щоб я розділив з ними свою ж жертву, але я ж не можу цього зробити я смертний, я не бог, - з надією помислив волхв, але тут його вже згасаючу свідомість прорізала інша, страшна думка. – А можливо Вони жадають, щоб я приніс себе в жертву цілковито? Богам замало лише моєї крові. За зухвальство князя вони вимагають у жертву моє життя.
Ця думка, спочатку вжахнула Святозара і в якусь мить він вже був готовий змирився з своєю долею, але тут перед його очима постали очі Ягни, його Ягни і в цю мить до його слуху долинули її слова. Вона кликала його, вона прохала його піднятися і йти до неї, тому що лише вона могла допомогти йому, але це вона могла зробити лише за межами капища.
Всі хто знаходився за межами священного кола бачили, що волхв не міг самостійно піднятися, йому потрібна була стороння допомога, але ніхто не мав права увійти в священне коло до тих пір, поки його не залишив той, хто розмовляв з Богами. Ніхто, крім Великого Князя, який не просто мав право зайти в священне коло, він мав знаходитися там під час ритуалу, як захисник землі Київської. Але, в перше, за всі часи свого князювання Володимир Великий князь київський був відсутній на сьогоднішньому обряді.
Ягна спостерігала, як Святозар, робив невдалі спроби піднятися. Вона бачила його безсилля її серце розривалося, вона хотіла схопитися з місця і побігти до нього, але вона не могла. Якщо вона ступить хоч крок за межі священного кола, то сьогоднішня жертва буде марною і Святозар їй цього не пробачить ніколи. Вона різко повернулася до князівських дружинників, на чолі яких стояв мужній та славетний Володимирів воєвода і посадник новгородський Добриня Ніскиніч.
- Ну і де ваш князь? – з недобрим відблиском в очах прошипіла Ягна, так що аж моторошно на серці стало тим хто почув ці слова.
Воєвода, загартований в великій кількості військових баталій, витримав важкий погляд знахарки.
- Наш Великий князь Володимир, зараз у Вишгороді приймає послів візантійських, - промовив Добриня, дивлячись на Ягну з докором із під своїх густих брів.
Ягна в притул підійшла до Добрині і воїни, смерди та челядники, одні з цікавістю, інші з тривогою дивилися на протистояння, яке раптово виникло між знахаркою та грізним вожаком.
- Ти бачив скільки сил він втратив, проводячи обряд, на славу і добробут усіх, в тому числі і на славу того хто навіть не захотів прибути, – слова Ягни, як шпички кололи свідомість Добрині. – Хто допоможе йому вийти з кола? А якщо там раптом його здолає Морана, що тоді робитимете ви всі і ваш князь? Що він без нього зможе? – вона повела рукою в сторону Святозара.
- Можливо, я як представник князя міг би вивести його з кола, - не зовсім впевнено проговорив суворий Добриня Ніскиніч.
- Ти можеш представляти князя скільки завгодно і де завгодно, але ти не князь і не можеш ввійти в коло як захисник землі нашої, - промовила як вирок Ягна і її слова звучали загрозливо, наче грозова буря, яку час від часу на землю насилали Боги, коли були незадоволені діяннями людей. І всім тим хто уявив, що може бути, коли Святозар не зможе вийти з кола, всім стало моторошно.
Добриня поморщився. Він і насправді сьогодні представляв князя на цьому дійстві, але як захисник землі Київської не мав права брати в ньому безпосередньої участі, тому нічого не відповівши відвів погляд в сторону. Він міг багато що сказати цій зухвалій знахарці. І те, що якщо Святозар не вийде з кола, то на те воля Богів, або те що Святозара ніхто не примушував приносити власну кров у жертву, це була його воля. І князь не винен, що Святозар перейняв у вікінгів багато дивних, а можливо і диких речей, які інколи важко було зрозуміти. Але йому не хотілося вступати в суперечку з цією незвичною жінкою. Він достеменно не знав чому князь був відсутній сьогодні, тому в цій ситуації було не доречним щось доводити. Добриня сам не схвалював відсутності князя в такий важливий момент для всієї землі Київської, в той момент коли краще не сердити Богів. Тому він розумів, що гнів Ягни є справедливим, тим більше, що вона жінка не передбачувана і впливова, що саме завдяки їй Святозар володіє такою неймовірно потужною силою духу, що дозволяє йому напряму спілкуватися з Богами.
Ягна була відомою знахаркою в цих краях, до її хатини, поблизу Лисої гори, постійно йшли люди за допомогою, але мало хто знав що Ягна спадкова відьма Київська, яку всі боялися і яка мала силу керувати природними явищами.
Знахарка хотіла сконцентрувати всі свої зусилля щоб допомогти волхву піднятися і вийти з кола, але вона не відчувала зв’язку із знепритомнілим Святозаром. Тоді вона почала його закликати, використовуючи спеціальний тембр голосу, що повинен був посилити проникнення до свідомості волхва. І Святозар стрепенувся. Він повільно підвів голову і обернувся на закличний поклик Ягни. І тут сталося те, про що потім будуть перешіптуватися всі люди у землях київських.
Всі хто став свідками того що вчинила Ягна почав іншими очима дивитися на цю тендітну жінку. Саме в цю мить багато хто розумів, що Ягна не така вже і проста знахарка.
А вона, не зводячи погляду із Святозара, наче боячись втратити той слабкий зв'язок, який їй вдалося з ним налагодити, підбігла до двох князівських дружинників і стала поміж ними. Спочатку вона схопила своєю лівою рукою праву руку воїна і підняла її до гори у тому напрямку де, за хмарами мало бути сонце, а потім своєю правою рукою схопила ліву руку іншого дружинника і також направила її на сонце. Обидва воїни слухняно виконували всі рухи, які їх змушувала робити Ягна. За мить вона різко опустила обидві руки і спрямувала їх в сторону Святозара і той, наче із зовні наповнюючись силою, підвівся і поступово став робити невпевнені кроки в бік Ягни, яка продовжувала в своїх руках тримати руки воїнів.
Він ступав, але очі його були закритими, здавалося невідома сила змушує його переставляти ноги і йти в той бік де його чекали, куди його кликали, туди, де він міг отримати допомогу як фізичну так і духовну.
Ягна продовжувала тримати в своїх тремтячих руках руки воїнів, які в цю мить видавалися зовсім безвольними. Це була дивна для стороннього ока картина. Жінка невеличкого зросту міцно тримала в своїх маленьких ручках потужні, загрубілі в багатьох баталіях долоні кремезних воїнів.
Коли Святозар полишив священне коло, Ягна в ту ж мить відпустила із свого полону долоні дружинників і кинулася бігти до нього, щоб врятувати його.
Всі хто спостерігали за цим не звичним дійством зауважили, що тільки Ягна вивільнила долоні воїнів, як одразу ж ноги Святозара підкосилися і він впав на руки Добрині і Сігурда які вже чекали волхва біля краю капища. В цю мить одночасно із Святозаром на землю обезсилено впали два воїни, долоні яких в своїх руках до цього тримала Ягна.
Знахарка підбігла до Святозара і попрохала, щоб воїни обережно поклали його на землю, саме на те місце, на яке вона вказала, і поклали його головою на Схід. Коли її воля була виконана, вона опустилася на коліна біля Святозара, ліву руку вона поклала йому на чоло, а праву на груди, там де серце. Закотивши очі знахарка почала шепотіти нікому не зрозумілі слова які лунали наче стенання. А потім нагнулася до його правого вуха і почала щось йому шепотіти. Це тривало декілька хвилин. Всі присутні стояли і хоч споглядали з хвилюванням на те що робить Ягна, але будучи сьогодні свідками багатьох чудес, вірили що Святозар зараз підніметься і промовить слова, які він завжди говорив по завершенню ритуалу, виходячи із священного кола: «І нехай так буде завжди».
Але хвилини минали, а Святозар не підіймався. Раптом різко піднялася Ягна. Вона була бліда.
Серед присутніх воїнів, смердів, челяді із князівських хоромів прокотився стурбований і наляканий шепіт: «Не на добро це все, Боги прийняли жертву, але лишилися незадоволені».
Добриня, вловивши суть того шепоту, спочатку по озирався, наче хотів побачити того хто першим проронив ці слова, а потім якось не зовсім впевнено, і наче не своїм голосом запитав:
- Він житиме?
- Ще не знаю. Морана не хоче відступати. Його треба переправити до моєї хати, - промовила вона. – Там я спробую поборотися за його життя. Там моя стихія і там у мене є все необхідне. Тут я не маю відповідної сили для протистояння з Мораною.
- Але ж князь казав, що він хоче порозмовляти із Святозаром сьогодні у вечері, - заперечив їй Добриня, наче не почувши слів сказаних знахаркою.
- Якщо ти зараз же не накажеш своїм воїнам відправити його до мене до дому, то князь не тільки ввечері, а вже до кінця свого віку не зможе з ним порозмовляти, - люто глянула на Добриню знахарка.
Добриня знітився, він не міг нічим їй заперечити. Його дивувало, що в жінці може бути прихована така душевна сила, яка змушує загартованих в боях воїнів підкорятися їй.
- Добре, знахарко, мої воїни відвезуть його туди, куди ти скажеш, а я повернуся до князя і розповім йому про все, що тут сталося, - воєвода хотів як по швидше розвернутися і піти. Його душу роздирали суперечливі почуття, але Добриню зупинила знахарка.
Передай своєму князеві, що він…, - вона запнулася, лють горіла в її очах, - що я… ні нічого не переказуй, - раптом передумала вона. – Ось цих двох воїнів також нехай відвезуть до мене, я поверну їм життєві сили, які я в них забрала, - вже спокійніше промовила вона, але так, наче подумки вона була десь далеко і думала про щось зовсім інше. І це було так. Ягна, вже зараз починала свою боротьбу з Мораною, за життя Святозара...