Церковно-політичний ресурс
Ще кілька років тому політичні аналітики зауважили новий рівень використання церковного (і ширше – релігійного) ресурсу в українській політиці. Це, у першу чергу, стосувалося візитів Патріарха Кирила в Україну, які розглядалися як безпосередня пропагандистська підтримка Партії регіонів та тодішнього претендента на президентську посаду Віктора Януковича. Вже тоді політичні аналітики відмітили, що реальний вплив конфесійних лідерів на українську політику виявився більшим та грунтовнішим, аніж це уявлялось вітчизняному експертному товариству.
Виявилося, що український електорат готовий сприймати оціночні судження церковних ієрархів в якості політичних дороговказів. При доволі низькому відсотку воцерковленості українців (лише 10-12% населення щонеділі відвідують храми і дотримуються постів), біля 43% готові сприймати Церкву як суспільно авторитетного речника та організацію, що має право формувати державну політику.
Цей факт змусив і політичних опонентів Януковича звернутись до «церковно-політичного» ресурсу. Юлія Тимошенко у період перед президентськими виборами фактично пішла на своєрідний «конкордат» з Київським Патріархатом. На останньому (й найвідповідальнішому, з точки зору піар-технологій) передвиборному мітингу 5 лютого 2010 року тодішня кандидатка на президентську посаду з’явилася в супроводі ієрархів УПЦ КП. Виступ Тимошенко на Софіївській площі був тематично і стилістично генералізований як квазіцерковна проповідь.
Можемо констатувати, що на тлі системної кризи всіх владних інституцій Церква з морального і духовного авторитету перетворилась на діючий політичний ресурс, а у перспективі може стати чинником «паралельної» влади, яка перебиратиме на себе владні функції, що їх втрачатиме деградуюча офіційна політична бінарність «влада-опозиція».
Шлях до Великого Собору
Виступ під час візиту до Москви Варфоломія І у травні минулого року із зверненням до УПЦ КП та УАПЦ «повернутись до материнського лона канонічного Православ’я» стала головним ідеологічним стрижнем «української політики» РПЦ.
Пізніше Партіарх Кирил акцентував на словах Варфоломія про те, що «автокефалія переростає у розкольницький «афтокефалізм», який руйнує єдність Православного світу. Ця ідеологема була адресована також українській владі, від якої РПЦ та УПЦ МП чекатимуть дійової підтримки у справі об’єднання та протидії «афтокефалізмові» до того, як збереться т.зв. Великий Православний собор (орієнтовно до 2012 року), а саме: рекомендувати місцевій владі (особливо в тих регіонах, де Київський Патріархат та УАПЦ мають вплив на населення) не йти з цими церквами на компроміси та політичні домовленості, які б посилювали позиції «розкольників», підтримати процеси (включно із судовими) повернення власності УПЦ МП, припинити будь яку офіціалізацію УПЦ КП та УАПЦ, включно з усіма видами допомоги, відмовити у будь-яких видах державної уваги до цих конфесій, не приховувати від громадськості факти неналежної громадської поведінки лідерів УПЦ КП та УАПЦ, зокрема робити надбанням гласності випадки педофілії, розкрадання грошей церковних громад, незаконних забудов, схиляння до корупції держслужбовців та інших правопорушень, які вчинюють клерикальні посадовці з означених конфесій.
Лідери РПЦ очікуватимуть від української влади сприяння діяльності солідарного з Московським Патріархатом Вірного козацтва та молодіжних організацій типу Сестринства милосердя в ім’я Св.Княгині Ольги.
МП схвалює підтримку від влади священоначалія Печерської Лаври, Святогорської Лаври, Китаївської пустині, Почаївської Лаври та Корецького монастиря.
Нещодавно лідер Київського Патріархату Філарет Денисенко заявив, що до літа 2011 року влада планує ліквідувати УПЦ КП. Не виключено, що це також один з кроків до проведення об’єднюючого Великого Православного собору 2012 року, який може стати відправною точкою для процесу клерикалізації України.
Клерикалізація у ХХІ столітті
Політичні філософи стверджують, що на території колишнього СРСР за двадцять років відбулось переродження влади, яка набула ознак «кланово-дискретної» системи регулювання суспільних процесів. Головною темою нової влади стала тема формування нового «керівного прошарку», який позиціонує себе через неофіційне право на «рішення питань» та на особливий спосіб життя. Фактично в Україні сформована система владної клептократії, яка здійснює (і відтворює) своє буття через регулярне і практично неприкрите напівкримінальне присвоєння матеріальних цінностей.
Така деформація і деградація влади без сумніву змушує людей шукати альтернативні структури, на які може спертись суспільство у прагненні справедливості, моральності і розвитку. Одною з таких альтернатив виступає і виступатиме у майбутньому Церква. Тому в Україні можлива клерикалізація політики, коли цілі групи священиків увійдуть до владних структур і при допомозі «цивільних» політиків-симпатиків утворять сильне клерикально-політичне лобі (КПЛ). Подібне спостерігаємо у Польщі і, частково, у Румунії.
КПЛ буде діяти як чинник «консервативної революції», коли актуалізується перелік родинно-колективістських цінностей і буде витіснено на маргінес список ліберальних цінностей, зокрема принцип пріоритету інтересів особи над інтересами громади. КПЛ може стати союзником авторитарного лідера (диктатора), якщо той проголосить себе однодумцем клерикальних політиків.
Аналітична група «Фіртка-Магус»
