Карло народився у Львові 21 червня 1915 року в родині Владислава Мікльоша. Батько помер через три роки під час епідемії грипу ("іспанки"). Матері довелося самотужки виховувати двох синів – Карла й Івана.
Майбутній футболіст навчався в українській «Академічній гімназії». З юних літ захоплювався копаним м’ячем. Ганяв його з ровесниками на грищі біля колишнього Городоцького цвинтаря.
До команди копаного м’яча СТ «Україна» 17-річного Мікльоша несподівано прийняли 1932 року, коли бракувало гравця для гри у Винниках. Пізніше в дружині "України" грав також молодший брат Карла – Іван Мікльош.
Команда "Україна" в 1935 р. Четвертий ліворуч – К.Мікльош.
Карло грав на місці правого чи центрального нападника. Грали переважно за системою W – п’ятеро нападників, троє помічників, двох оборонців (захисників). К.Мікльош виділявся в грі точними пасами і майстерними комбінаціями, а також вмів добре "кивати" (обходити з м’ячем) своїх суперників. Володів сильним і точним ударом, часто йому доручали стріляти пенальті.
У 1937 році газета "Змаг" писала про нього: "Теперішній Мікльош – один з найбільших талантів, які мала "Україна”. Не бігає, не мучиться. Виринає як з-під землі у властивому місці, у слушний момент, щоб міг сильним рухом скерувати м’яч, куди слід. А крім того – наш малий геній уміє створити завжди таку акцію, якої не передбачають чужі тили" ¹.
Результативним нападником у команді був і Олександр Скоцень з Левандівки. Він згадував у своїх спогадах: "До речі буде згадати про ті пестливі охрещені прізвиська-імена, які надавали згідно з традицією в команді СТ "Україна". При моєму охрещенні надано мені чомусь прізьвисько "Шпінак" (шпінат), яке, одначе, ніяк не засвоїлося серед моїх друзів футболістів, які мене знали і надалі кликали "Лєньо" ².
На брамці стояв худорлявий Василь Босий на прізвисько "Ґанді"; другим воротарем був Роман Гуцул – "Бальтазар"; капітаном був оборонець Володимир Воробець – "Дзвир". Інші гравці: Ярослав Краєвський – "Валєрко"; Карло Мікльош І – "Льольо", "Кльош"; Іван Мікльош ІІ – "Ясьо", "Циган"; Осип Скоцень І (брат Олександра) – "Мачуґа" (булава); Степан Маґоцький – "Ґориль", "Маґік"; Левко Підлісецький – "Дєдя"...
Шарж на гру "України" в сатиричному часописі "Комар" (1937).
Дружина копаного м’яча Спортового Товариства "Україна" була створена 1911 року і стала найсильнішою серед українських команд Галичини. У 1930-х роках "Україна" виступала у Львівській окружній лізі Польського Союзу Копаного М’яча (PZPN). Це був другий ешелон польського футболу. У вищій Державній лізі грала тоді лише одна львівська дружина – "Поґонь". У ті часи футболісти були аматорами, тому тренувалися та грали у вільний від основної роботи час.
Крім "України", у Львівській окружній лізі виступала ще одна українська команда – "Сян" (Перемишль). Грала там одна жидівська дружина – "Гасмонея" (Львів). Інші команди належали до польських спортивних клубів: "Чарні", "Лехія", "Поґонь ІІ", "Сокіл ІІ", "Світезь", RKS (Робітничий спортивний клуб) – усі зі Львова, а також "Польонія" і "Чувай" з Перемишля, "Жешовія" (Ряшів), "Оґніско" (Ярослав), "Поґонь" (Стрий), "Корона" (Самбір), "Юнак" (Дрогобич).
Команда "Україна" в 1938 році.
Переможець Окружної ліги отримував право боротися за вихід до Державної ліги. "Україні" вдалося у сезонах 1937/1938 та 1938/1939 зайняти другі місця у Львівській окружній лізі.
Барвами "України" були червоні й чорні смуги. Домашнім стадіоном дружини вважалася спортова площа "Сокола-Батька" («Український город»), розташована тоді на розі вул. Стрийської та Козельницької – там, де тепер стація дитячої залізниці "Сонячна". На жаль, пам’ятник, що мав прославляти "Сокола-Батька", поставили 2001 року на неналежному місці – там, де був стадіон польського клубу "Чарні" (перед податковою адміністрацією, якою тоді керував брат лідера СДПУ(о) В.Медведчука). Так київські можновладці зневажають нашу історичну пам’ять.
Під час ігор "України" над стадіоном піднімали синьо-жовтий прапор, що дратувало польську владу. Тому 1938 року в "Сокола-Батька" відібрали спортивну площу, яка раптом стала необхідною для "оборони Польщі". Взамін пропонували невідповідні ділянки на далеких околицях міста.
Але 1939 року польська «пілка ножна» змінилася на радянський футбол. Спортовий клюб "Україна" й інші довоєнні команди були ліквідовані. К.Мікльош у цей час грав за команду «Облспоживспілка».
За німецької окупації – знову в "Україні", яка у 1942-1944 рр. виступала у чемпіонаті Галичини (дистрикту «Galicien»). У цих змагання в чемпіонами були: "Україна" (Львів) – 1942 рік; "Скала" (Стрий) – 1943-й. У 1944-му чемпіонат Галичини не вдалося завершити, а на момент його припинення перед вела "Ватра" (Дрогобич).
У 1944–1945 роках Мікльош грав за львівське "Динамо" разом з Казімєжем Ґурським, який потім став головним тренером збірної Польщі, що у 1974 році здобула ІІІ місце на Чемпіонаті світу у ФРН. Потім К.Мікльоша перевели до "Спартака", де зібрали кращих футболістів Львова.
Команда "Спартак" 1946 року. Третій ліворуч – К.Мікльош.
Пізніше він ще пограв за львівський "Локомотив", закінчив Львівський залізничний технікум і у 1950–1960-х працював бухгалтером на залізниці. Зв’язки з футболом не поривав, судив матчі, а у 1960–1968 роках був головою Федерації футболу Львівської області.
У 1968 році його запросили на посаду начальника команди "Карпати" (зараз це посада спортивного директора). На той час спонсором команди був Львівський завод телевізорів "Електрон". Футболісти та тренери рахувалися на різних посадах у цьому підприємстві, отримували там заробітну плату, але в цехах їх ніхто не бачив. Весь час вони займалися іграми та тренуваннями. Таким був "аматорський" радянський футбол.
Карло Мікльош і старший тренер Ернст Юст зробили з "Карпат" класну команду, яка домоглася тоді значних успіхів. У 1968 році "Карпати" були за крок до перемоги, яка відкривала двері до вищої ліги Чемпіонату СРСР.
Команда "Карпати" 1969 року. У центрі – К.Мікльош, праворуч Е.Юст.
Зате наступного року розпочали переможну ходу у матчах за Кубок СРСР. І 17 серпня 1969 року на стадіоні ім. В.Лєніна у Москві відбувся фінальний матч матчу "Карпати" (Львів) – СКА (Ростов на Дону). "Карпати" тоді перемогли 2:1 і привезли Кубок СРСР до Львова, де його можна було кілька місяців оглядати в Історичному музеї.
З кубком йде капітан "Карпат" Ігор Кульчицький, за ним Карло Мікльош.
Того вечора на центральних вулицях Львова відбувалося неймовірне. Десятки тисяч вболівальників вирушили після трансляції до центру міста – і не стало у Львові ні влади, ні міліції. "Карпати! Перемога! Львів! Україна!" – протягом годин скандували люди на вулицях і площах. Такої стихійної маніфестації своїх почуттів люди не дозволяли собі за всі роки комуністичної влади...
Наступного, 1970 року "Карпати" вибороли путівку до вищої футбольної ліги СРСР. У наступних роках вони перебували серед найсильніших радянських команд. Але вже без Карла Мікльоша.
Тоді на матчі, що відбувалися на львівському стадіоні "Дружба" (нині "Україна"), приїздили десятки тисяч вболівальників з усієї Галичини, а також із Волині та Закарпаття. Квитки неможливо було дістати. Після переможних матчів тисячі людей спускалися зі Снопківських горбів до центру Львова, викрикуючи переможні гасла та співаючи українських пісень. Особливо популярною були "Червона рута" Володимира Івасюка та "Черемшина" (часом з додатками про «автомати на стрісі»), але співали й "Червону калину" й інших стрілецьких і повстанських пісень. Для нашого покоління це стало своєрідною школою патріотизму.
Міліція була безсилою, компартійні керівники стреготали зубами від люті. Врешті-решт 1972 року Карла Мікльоша звільнили з посади за "незадовільну виховну роботу в колективі". Це був рік чергової хвилі арештів українських патріотів, під яку зокрема потрапили В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Михайло Осадчий, Ірина й Ігор Калинці, Стефанія Шабатура й інші...
Мікльоша не чіпали, він повернувся до бухгалтерської праці. Тим часом "Карпати" поступово занепадали, вилетіли з вищої ліги, "Електрон" відмовився від фінансування, і команда потрапила до військового відомства як "СКА-Карпати".
Львівські вболівальники не змирилися з таким рішенням футбольних функціонерів і почали рух за відродження своєї команди, що й сталося 1989 року. Тоді першим президентом футбольного клубу "Карпати" став Юліян Кордіяк. А 1990 року на цю посаду обрали Карла Мікльоша. З його ініціативи львівський стадіон «Дружба» перейменували на «Україна». Але роки та здоров’я вже були не ті, тому легендарний футболіст і тренер уже не міг на повну силу виконувати важкі обов’язки за умов загального розвалу економіки. А просто займати посаду Карло Мікльош не вмів, тому маючи 77 років подався у димісію (1992). На жаль, він жив у несприятливі для львівського футболу часи і не зміг повністю реалізувати свій талант футболіста та тренера.
Помер Карло Мікльош 31 травня 2003 року у Львові, похований на Янівському цвинтарі.
Ще у 1996-му міська рада відзначила його званням «Почесний громадянин Львова».
У 2002 році за входом на стадіон «Україна» з боку вулиці В.Стуса поставили пам’ятний знак гравцям «Карпат», що здобули Кубок СРСР 1969 року. На барельєфних портретах зображені тренери Карло Мікльош і Ернст Юст; футболісти: Віктор Турпак, Іван Герег, Ростислав Поточняк, Петро Данильчук, Валерій Сиров, Лев Броварський, Володимир Булгаков, Янош Габовда, Володимир Данилюк, Ігор Кульчицький, Геннадій Лихачов.
Портрети Е.Юста та К.Мікльоша на пам’ятному знаку на стадіоні "Україна".
У 2012 році одну з нових вулиць біля новозбудованого стадіону "Арена Львів" назвали на згадку про Карла Мікльоша. А 29 листопада 2013 року на будинку по вул. Морозенка, 10, де у 1942–2003 рр. мешкав Карло Мікльош, відкрили пам’ятну таблицю.
