Івано-Франківський журналіст Василь Карп'юк у своєму блозі на сайті "Галицького кореспондента" описав нічну "пригоду", свідком якої він став:
"...Був минулої п’ятниці, 17 травня, у Франківську гарний захід під назвою «Ніч у музеї». Такі штуки проходили по всій Україні, і у «Музеї мистецтв Прикарпаття» також. Лунає гарна класична музика, чудова атмосфера серед старовинних експонатів, година одинадцята чи дванадцята ночі… Аж тут телефонує приятелька. Ще здивувало, чого такий пізній дзвінок. А виявилося, були підстави.
Вона працює в університеті і разом зі студентами та іншими викладачами вирішила собі поїхати на шевченківські місця. Давно вже збиралися. Але в березні, коли це було б доречніше, випав сніг, тому поїздку перенесли. Потім ще щось не складалося, і от – нарешті!
Однак на виїзді з Франківська їхній автобус зупинила ДАІ з безглуздим формулюванням заборони перевозити пасажирів у нічний час. Ото й довелося мені з товаришем Максимом Кицюком брати таксі, їхати до них із журналістським посвідченням і диктофоном, аби ще раз спробувати зрозуміти формулювання затримання. Власне, даішники зупиняли весь пасажирський транспорт, який намагався виїхати з міста. Дякувати, після «перемовин» в хлопців переміг здоровий глузд і страх побачити себе в Інтернеті, тому автобус таки пропустили.
Тим не менше, нам з товаришем довелося їхати з шевченківськими прочанами аж до Тернополя, і не марно, бо на шляху ще два пости нас зупиняли. З таким настроєм студенти і викладачі вже не проти були змінити маршрут і таки поїхати до Києва на опозиційний мітинг, а вже відтак на шевченківські місця. Адже даішники саме на Київ людей намагалися не пропускати. Але покликав Канів. І студенти й викладачі успішно надихнулися місцями Тараса Григоровича. А ми з Кицюком отримали цікаву пригоду. Потім ще були гарячі бутерброди і холодне пиво на нічному тернопільському вокзалі. Далі були ще чотири години в поїзді до Франківська.
Наступного дня викладачеві-керівникові автобусної групи весь час телефонували. То був день Ірини, але оскільки професор – не Ірина, варіант з привітаннями відпадає. Насправді телефонували даішники різних рівнів і вибачалися.
Це правильно! Так має бути. Вибачатися – необхідно. Єдине, що лунали ці вибачення не так через щире каяття за поганий вчинок, як із людського страху. Бо в кінці обов’язково звучав ніжний натяк-прохання, щоб бува не засвітилися їхні прізвища, голоси, обличчя в Інтернеті.
Отже, страх публічності ще діє. Виходить, що з ними можна лише так, як вони з нами. Але ж, насправді, це неправильно. Недобре нести людині страх. Уявляю, як ті хлопці, що тої ночі спинили автобус, наступного дня вводили в пошукових системах свої імена і молилися, аби нічого не знайти з того, що можна було б.
Гаразд, не знайдете. Хоч ті ваші вибачення не такі, як мають бути. Це лише нещирі запобігання.
Не хотілося би вас лякати. Але ще менше хочеться вас боятися."
