
Я, дорогі мої сестрички, потрапила до двох стареньких. Коли вони до нас на базарі підійшли, то чомусь у них відразу побачила поважність і доброту. І не помилилася.
Будиночок їхній був дуже затишний. На стінах – багато картин, портретів, фотографій. У кутку – камін, у якому,весело потріскуючи,горі
Коли верхівка щасливо увінчала мою маківку, вони опустилися на диванчик, обнялися і сиділи так мовчки. Довгенько не зронили й слова. Ось рука Петра потягнулася до старого альбому, що лежав на тумбі.
- Як прикро,Клавочко,
- Що поробиш, Петрусю, хвороба. Гріх говорити, але, може, й добре, що Бог забрав її – відмучилась. Пам»ятаєш останні дні...
- Так, Світланка геть звелася від мук. Нехай спочиває…
- Світлана – не Назар. Ми б тепер не сумували. Як поїхав за кордон, то наче у воду канув: ні слуху, ні духу. Є ж телефон – чому не дасть звістки?
- І чому, Клавочко, так: однаково ростили, виховували, а він чужий?
- Хтозна, Пеутрусь. Інколи ночами не сплю і думаю над цим, та, видно, справді, путі господні невідомі…
Наступного дня пан Петро подався на ринок.
- Не купуй багато. Лише те, що у списку. Багато готувати не будемо,прийдуть тільки Галя із Семеном та Ліда.
Пані Клава, зовсім забувши про свій вік,взялася готувати вечерю. Потім підійшла до мене. Щось поправила, поміняла, ввімкнула гірлянди. А я стояла і не могла надивуватись цій парі: це ж стільки років разом, а наче молодята – приязні один до одного, щирі, любов так і струменить від них. Як шкода, що зазнали горя і нас старості літ не мають шани від дітей.
Зайшли гості. Побачили мене і заніміли.
- Яка краса! – зробила комплімент пані Ліда. Все, як колись: давні іграшки – шишечки,зайчики, ліхтарики. Повіяло дитинством, молодими нашими роками. У вас, як у дитинстві. На тому ж місці ялиночка. Ті ж кульки, і гірлянди, що від мами. Як я вам вдячна, що зберегли це. З моїми молодими так важко – усе сучасне хочуть. А прийду до вас і наче у дитинстві побуваю.
- Не соромте нас, - це пані Клава. – От старі ми і вже не хочемо щось міняти у своєму житті.
- Клавочко, а старі хіба не люди? Та й не стара ти у мене, а прекрасна дружинонька – хіба може хтось з тобою зрівнятися?
- Ні! Ні! – загукали і Семен, і Галя,і Ліда. – Клава – хоч кого за пояс заткне.
- Товариство, ви щось розійшлися зі своїми компліментами – скоро дванадцята. Ану, чоловіки – навести лад у кімнаті, а ви, дівчата, за мною – будемо на стіл накривати.
Як приємно було дивитися на цих людей, які в старості не втрачали оптимізму! Не стогнали про свої болячки, біди. Вони тішилися життям – тим, що є і дякували Богу за все. Від того, що ми будемо сумні, легше не стане. Мої гірлянди та кульки,здається, миготіли ще яскравіше,спосте
Раптом – дзвінок у дверях.
- Цікаво, хто це? Сходжу спитаю. Начебто більше нікого не чекаємо.
Незабаром повернувся розгубленим:
- Клавочко, лиш прошу тебе, не хвилюйся. Назар приїхав!
Обійми, плач, а тоді док кімнати увійшов статичний мужчина. Пані Клава зупинилася за ним.
- О, мать, какіх старіков ты собрала. Все бабки. Привет, - кивнув він до присутніх. Даже Лида здесь. А это кто такіє?
- Назаре, ти хоч би чемно привітався, - сказав батько.
- Папаша, перестань мерять старими мерками. Двадцять первый век.
Знаєте. Не лише батьки, сусіди й Ліда були здивовані й ображені. Я також з сорому опустила свої гілки. Це ж стільки років не бачили сина – і така зустріч.
- Сину… - прошепотіла пані Клава і знесилено опустилася на диванчик…
Потім до мене уже нікому не було діла. Забута всіма, я стояла у кутку кімнати і не могла ніяк прийти до себе: що ж треба нашим дітя, аби вони шанували своїх батьків?
Василина Костун
школа професійної журналістики