Кожна країна має свої святині, має свої особливі точки виходу енергії. Хибно думати, що аби стати більш духовним, треба кудись поїхати, бо ніколи не допоможе жодне місце, якщо змін не відбувається всередині. Проте коли ти попадаєш до святих місць усвідомлено, зі спокоєм і гармонією всередині, то це перетворюється на подорож Небесним Царством. Мені пощастило потрапити в одне з таких місць, яке зветься Монсеррат і лежить в мальовничих горах в 50 км від Барселони. Щороку воно збирає «не раптових» людей та раз побувавши там, відчувши себе частиною цього світу—змінюєшся назавжди, але інтелектуальні пояснення тут зайві.
Монсеррат довгий час є особливим духовним символом Каталонії і це цілком заслужено. Славиться монастирський комплекс ще однією особливою річчю—славнозвісною Чорною Дівою. Каталонці називають її LaMoreneta («смаглявка»). За переказом, її вирізьбив апостол Лука, а до Барселони привіз апостол Петро. Заховану від маврів, її віднайшли в чудесний спосіб в одному з ґротів гірського масиву Монсеррат в IX столітті.
Нам пощастило потрапити в Монсеррат зранку, але сонце вже стояло достатньо високо, краєвид відкривається на неймовірні простори. Дух захоплює! Нагору рухається канатка, висота така, що чесно кажучи, навіть трохи страшнувато.
Коли потрапляєш на гору, то бракує слів, бо перед тобою відкривається ціле місто, зі своєю площею, музеєм, собором, безліччю святих шляхів та печер. До речі, Чорна Діва зберігається в одній з таких печер, точніше це невеличка церква, зроблена в скелі, веде туди стежка, яка місцями йде просто над прірвою. Це твій особливий шлях.
Ще одним маленьким дивом Монсеррат, а точніше його собору є хор хлопчиків, які навчаються в монастирській музичній школі EscolaniadeMontserrat (заснована в XIII ст.), їх з’їжджаються послухати зі всього світу. Дійсно голоси унікальні настільки, що мимоволі постійно хочеться плакати. Це дивовижна чиста енергія, яка щось в тобі перевертає. Співають вони в основному латиною та каталонською.
Також є на території музей, в якому зберігаються твори Ель Греко, Пікассо та інших іспанських художників, а в монастирську бібліотеку, яка зберігає чимало унікальних видань, доступ відкрито лише науковцям із світовим іменем і лише чоловічої статі. До речі, щодо витворів мистецтва, то я замислилась, як воно, коли після смерті твої твори зберігаються в ТАКОМУ місці. Монсеррат, між іншим, любив і Гауді та навіть трошки працював тут, за його особистими спогадами це місце його змінило назавжди. Саме після Монсеррат він сказав свою знамениту фразу: «Я хочу, аби в архітектурі жив Бог».
Я дуже його розумію, бо енергія тут сильна настільки, що відчуваєш вібрації у повітрі і ще море відбувається внутрішніх змін, про які говорити немає сенсу, бо як співав один мудрий «говорящий не знает, а знающий не говорит».
До монастиря через гірськийприродний парк ведутьчотири шляхи. Один із них провадитьтакож до SantaCova («свята печера»), в якій, згідно з переказом, знайшли «Ла Моренету»-- Чорну Діву.
Коли ми потрапили всередину, то так не було жодної живої душі, оскільки ми спеціально залишили печеру на вечір. Якщо би мене попросили описати словами стан, в якому перебувала я в цьому місці, то можна було би сказати коротко—ЯК НІКОЛИ ПРИРОДНО. Це коли ти не маєш статі, віку, соціальної ролі, его, нічого…є просто твоя сутність, розчинена в просторі та Бог. В SantaCovaбагато хто приходить порадитися, подумати, до речі, є окрема кімнатка, куди люди приносять подарунки. Статуя була зроблена через 50 років після смерті Христа з дерева чорного кольору.
Ти дивишся і не можеш повірити, що цей дивовижний витвір зробив Лука. Той самий Лука!
Шляхи йдуть і вище печери і нижче на рівень. До самої верхівки можна дістатись фунікулером і саме там, колись була унікальна церква, зруйнована «великим полководцем» Наполеоном. Себто Єгиптом цей бравий вояка не обмежився! Проте, хоч на тому місці лише капличка пізнішого періоду, сила лишається. Медитувати серед квітів і природного каскаду гір та річки, яку також видно з висоти—одне задоволення.
Монсеррат ніби-тообволокує тебе особливим теплом і здається мені, що навіть людина, яка ставила Бога в своєму житті під сумнів( якщо таке формулювання взагалі можливе), може тут змінитися, бо не відчувати енергетику місця просто неможливо. Чесно кажучи, їхати не хотілося страшенно, більше того в голові автоматично почали прокручуватися думки, як потрапити сюди якомога швидше знову. Дай Бог!
Хочу порадити усім, хто матиме щастя опинитися в цьому святому місці: робити це усвідомлено, бути підготовленими та очищеними і берегти свій внутрішній храм—це в першу чергу. Далі справа за Монсеррат…
