6 березня 2012 року німецький політолог Олександр Рар заявив, що «Європейський союз як організація втрачає інтерес до Білорусії, України і Росії. Й ці три країни вважає недемократичними. Вони сприймаються як країни, котрі належать до якоїсь іншої цивілізації».
Таке сприйняття має сенс. Три названі країни, як виглядає, дійсно належать до окремого цивілізаційного масиву, який сформувався між Європейською та азійською цивілізаціями. Різні дослідники дають йому різні найменування. Дехто називає його «православним» (явний архаїзм). Дехто «пострадянським» і «євразійським», що також залишає присмак штучності та упередженості в називанні.
Цей масив виник на уламках гігантського імперського організму, історія якого не вичерпується ані періодом СРСР, ані епохою Романових. Для повноти картини, напевно, починати треба з династії Ашинів і древньої Хазарії. А, можливо, й з давніших часів. Перелік та аналіз «суверенних ознак» цього масиву потребує окремого дослідження, більш розлогого, аніж стаття. Тут я спробую окреслити лише деякі, яскраво проявлені культурно-ментальні «сіболети» цієї цивілізації в сучасній Україні.
Перший із цих «сіболетів» я умовно називаю «комплексом мегасирітства». Мегасирітство українців географічно розділилося на два великі масиви сирітської свідомості, кожний з яких має свої стиль і світогляд. Східняки сприймають сучасний світ через все ще не до кінця оплакану й невідомщену смерть батька-СРСР. Їхня схема сучасного світу проста: пострадянські країни, включно з Україною, це такі беззахисні і життєво наївні поросятка-сироти, яких хоче з’їсти хижий імперіалістичний атлантичний вовк.
При тому на українському Сході підозрюють, що саме цей вовк колись, одної глупої горбачовської ночі, згамав того доброго товстого татка-хряка (того самого, невідомщеного), за життя якого ковбаса була «по два двадцять». І от цього нічного злочину сироти Лівобережжя злому вовкові ніколи не подарують. На зло вовкові вони навіть можуть підтримати реставрацію нової імперії. Себто воскресіння татка.
Складнішою виглядає картина світу, популярна в західноукраїнському ментальному сиротинці. Тутешня схема така: в сирітки-України є зла старша сестра Росія, а також прихильний, але жадібний і загрузлий у боргах всьому світові зоряно-смугастий вуйко. Європейське чиновництво у цій світоглядній схемі виступає в ролі впертої власниці елітного будинку терпимості. Ця дама не приймає сирітку-Україну до свого закладу. Попри те, що кілька прийнятих і вже допущених до обслуговування клієнтів країн-«дівчат» складають нам щиру протекцію й принагідно бажають щастя.
Історія триває, світ працює, творить і змінюється, а ми й далі співаємо сирітські пісні та наближаємося до статусу failed state – аварійної держави. Держави, що не склалася. Дехто в перервах між гундосним виттям «мама, мама, шо я буду дєлать…» починає чухатися і вишукувати, але не вошу, а національну ідею. Твердо вірячи, що національна ідея виникає не у процесі суспільної праці, а у вигляді вторинного продукту мітингової діяльності нероб, яким одної цікавої ночі наснився модний сон, буцім-то вони нащадки давніх арійців.
Що стосується нового покоління сиріт, то йому, як виглядає, глибоко начхати на те, де вони мешкають – на аварійному смітнику, що «не склався», чи на перспективному майданчику, частково розчищеному для європейського футболу. Нові покоління живуть теперішнім днем. Всі запропоновані «дорослими» сиротами моделі майбутнього більш або менш дискредитовані. Тому сироти next-генерації обрали для себе найпримітивнішу (й, одночасно, тактично безпрограшну) модель поведінки: бити бомки, якнайдовше залишатися дітьми, не брати на себе жодної відповідальності, не мкнутися на напряги, і не читати нічого такого, що складається з великої кількості букофф.
Другий «сіболет» - це настанова «позитивної бідності». Народна традиція стверджує: багатство не має праведної основи. Цю істину стверджують дитячі казки, де багатій обов’язково є товстим негативним персонажем. Цю істину підкріплює класична література з її сентиментальною «народністю для бідних».
На цій істині успішно паразитують політики – від крайніх правих і лівих у Верховній Раді до дворових лідерів з кухонними портретами Сталіна. Ця істина колискова, всмоктана з молоком і першим словом. Можна піддати її сумніву. Її можна системно критикувати. Але «вишкрябати» її зі свідомості неможливо. Якщо її вбити, разом із нею помре віковічний дух народної традиції. Адже ким був з точки зору сучасної «теорії успіху» Тарас Шевченко? Звичайнісіньким невдахою з безнадійно домодерним мисленням.
Західні культурологи вважають, що «культ бідності» базується на теоріях і практиках колективного виживання. В народній пам’яті зберігаються спогади про війни, епідемії і голодомори (колективні травми). Спогади про те, що всі ці катастрофи долалися виключно солідарним колективним напруженням етносу. Окремі особистості відмовлялися (або їх «відмовляли») від заможності і комфорту в ім’я виживання роду.
Західні культурологи кажуть, що подібні «колективні інстинкти» втратили свою актуальність у технічно розвинутому глобалізованому світі. Що у сучасних умовах жодний общинний колективізм не врятує від катастрофи на штиб Чорнобильської. Що при подоланні подібних катастроф важливішими є принципи професіоналізму, корпоративної дисципліни та особистої відповідальності. Можна сперечатися, але щось у тому є.
Народ, який за свою історію пережив безліч «колективних травм», замикається на хворобливому самоспогляданні, на ідеалізації своїх нещасть і поразок. Тому жодному «культурницькому Мічуріну» не вдасться органічно схрестити «Кобзар» з принципами Карнегі. Переможе або традиція, або гуманітарні технології самоствердження західного типу.
Варто зауважити, що «великий діалог» між сьогоденними українськими елітами можливий лише в рамках «розімкнутості», забування про історичні травми. Натомість, у рамках традиції все може закінчитися керованою ззовні (й зовсім не дружніми Україні силами) такою собі «постмодерністською гайдамаччиною», яку Українська суб-цивілізація у державній формі пережити, радше за все, не зможе.
Суспільства із сільською домінантою вмирають по всій планеті. Вмирають з різною швидкістю. Завдяки колективістській анти-ринковій ідеології, яка панувала в СРСР, Українська суб-цивілізація не змогла подолати інерції сільської домінанти, яка в нас розкладалася повільніше. Тепер ми опинилися в оточенні більш модернових (відповідно, багатших та успішніших) соціумів. Наслідком цього, на жаль, стало не бажання прогресу і «великого діалогу», а тотальний суспільний переляк.
Замість конструктиву, наша «перелякана» суб-цивілізація почала звично продукувати нові міфи, що перебували в межах домінування сільського світогляду. Найвідомішим із них, в силу певних обставин, став міф про «ясноокого Месію», приналежного до давньої козацької традиції і з «руками які нічого не крали». Згідно міфу, він мав прийти до Києва з глухого села рятувати Вітчизну.
Міф про Месію (третій «сіболет», проявлений у сусідній Росії в більш успішному «месіанстві» Путіна Реставратора) національно свідомі представники нашої суб-цивілізації у 2001-2004 роках запропонували російськомовним «торгово-пролетарським» містам Центру, Сходу і Півдня у якості замінника «великого діалогу». Історія занадто свіжа, щоби знову її переповідати. Проте, треба зазначити, що політичний крах «міфу про Месію» промислові міста сприйняли вже не як поразку чергової минущої ідеологеми, а як яскравий «знак безнадійності» на чолі базового («помаранчевого») національного проекту.
Тим не менше, міф про Месію в Україні не вмер. Тепер тривають пошуки нового кандидата на роль спасителя нації. Частина еліти вже домовилась про те, від чого і кого треба спасати Україну. Ніяк не виходить домовитись щодо виконавця ролі Месії.
Одні готують на цю роль знаних «мучеників», інші шукають екзотичних овочів з мистецького поля. Більшість з «месієробів» називають себе демократами. В нашій «іншій цивілізації» демократи є далекими від нудної протокольності законників, заповіданої прихильникам народоправства Марком Порцієм Катоном-онуком. Вони скоріше подібні до зграї східних оракулів, які віщують прихід мстивого Посланця (якщо не від небес, то від прогресивного людства). При неповороткості та недалекоглядності теперішньої влади проект «Месія-2» може бути зреалізованим. Як і наступні у черзі проекти «месій» із третім, четвертим та наступними номерами.
Адже «інша цивілізація» має ще один «сіболет»: вона циклічна. Й не факт, що нові цикли (від приходу Месії до повного розчарування в ньому і його діяльності) базуються на досвіді попередніх. Адже сам досвід потребує принаймні узагальнення і класифікації. А «ментальним сиротам» з травмованою історичною пам’яттю вдаються далеко не всі розумові вправи.
Володимир Єшкілєв,
