Закон про референдум, підписаний Президентом уже встиг наробити чимало галасу.
Деякі експерти натякають, що це просто «технологічний» хід влади, покликаний відвернути увагу суспільства від серйозних проблем в економіці, в тому числі і від проблем, пов’язаних із формуванням бюджету на 2013 рік. Інші вихваляють начебто черговий крок на шляху до утвердження демократії в країні.
Проте існує й інша думка, яка лежить у площині «вибори ніколи не закінчуються». Після завершення парламентських виборів 2012 року, влада, вочевидь розпочала підготовку до Президентських виборів 2015 року. І розпочала з найголовнішого – законодавчої бази, яка б мінімізувала потенційні ризики і небезпеки.
Підступність референдуму, як механізму прямого народовладдя пояснює відомий український політолог Кость Бондаренко. Він, зокрема, вважає референдум одним із механізмів маніпуляції громадською думкою, однією із найбільших небезпек, яку несе в собі демократія і стверджує, що «референдум завжди може дати той результат, який потрібен тій чи іншій владній команді… великі сумніви є також в частині імплементації рішень референдуму. Але, знову ж таки, зараз обговорюють не сам закон, а його політичну доцільність – що з допомого цього закону можна зробити».
Свого часу махінації із волею народу привели до влади націона-соціалістів Гітлера в Німеччині. З того часу в цій країні референдум на федеральному рівні заборонений. Німці добре запам’ятали, яку ціну вони заплатили за начебто «волю громадянина».
Сумніви того, що даним законом в першу чергу зможе скористатися таки суверен влади висловлює й Вадим Карасьов. Політолог переконаний, що референдум, попри те, що він дійсно є інструментом демкоратичної держави, не може бути ініційований народом, який не може бути експертом у складних питаннях державовтворення.
«Народ – експерт в місцевих проблемах: будувати дорогу чи не будувати дорогу, виділяти кошти на школу чи ні. Тому в європейських країнах наголос робиться на місцеві референдуми, а у нас на загальнодержавний, де народ - статист", – резюмував Карасьов.
Відтак, виникає логічне запитання: а чи не є цей, на перший погляд, звичайний закон першою сходинкою для гарантованого другого терміну чинного Президента? А там і варіант Лукашенка чи Кастро міг би й згодитися на перспективу. Ну це так, якщо вже дуже захочеться. Тому хороший закон – вже півсправи. Один вміло написаний закон може виявитися дієвішим інструментом, ніж добра сотня вірних соратників, які постійно хочуть щось для себе.
Залишається одне – вміло провести кампанію і довести, що такий варіант – єдиноправильний, вірний і дуже необхідний у такій складній ситуації. Основне – вміло на власний кшталт «підкорегувати» всенародну ініціативу. А те, як народною ініціативою у нас навчилися вміло маніпулювати, вже можна зарахувати до класики жанру.
Ще одне – Конституція. Це вже серйозніше і важливіше. Змінити її просто так – не легко. А якщо це рішення легітимізував народ – то в руках карт-бланш. І байдуже, що відсоток участі може не дотягнути і до 30% і це не буде більшістю, але народ же ж сказав. В принципі, для нас така «відносна більшість» не є новиною.
А в конституції вже можна передбачити не таку політичну систему, а значно прийнятливішу для певної гілки влади і звести до «церемоніальної ролі» інші гілки. Ну, скажімо, Верховну Раду – до хорового виконання гімну України під час інавгурації Президента, а судову – до вручення головних атребутів влади. От і все – маємо «народну керовану демократію».
Ну а самого Президента обирати вже не всенародним голосуванням, а у найвищому представницькому органі. І для економії коштів, і для суспільно-політичної стабільності у країні. Щоб думали більше не про владу, про яку на народі і так думка не висока, а про себе, про свої життєві проблеми. А влада про народ не забуде, принаймні до можливого референдуму.
Про те, що такий сценарій цілком можливий, можна переконатися із висловлювань сильних країни цієї. Не встиг закон побачити світ, як його прибічники наввипередки почали міркувати над тим, з чого почати втілення такої вистражданої і усім «потрібної» волі народу.
Зокрема, міністр юстиції Олександр Лавринович відмітив, що конституцію цілком можливо змінювати сааме у спосіб референдуму. І народно і усім підходить.
Та сама ситуація із питаннями зовнішньої політики. В один прекрасний день українців запитають з ким вони хочуть дружити – з ЄС чи можливо таки спокуса дешевого газу зіграє на користь Митного Союзу. Під занавісою декількох «відволікаючих» питань суспільству можуть нав’язати іншу модель розвитку, й цілком ймовірно, іншу модель політичної системи. Над цим вже доволі давно працює колишній «сірий кардинал» часів кучмізму Віктор Медведчук.
Можливо доволі гостро, але така начебто народна ініціатва може стати засобом для розколу країни у тиж же питаннях мови. Пригадаймо літні баталії навколо скандального мовного законопроекту. Питання залишається відкритим й до сьогодні. І тут «право обирати» може отримати народ. Мовляв, нехай українець вирішує якою мовою йому краще спілкуватися. Наслідки можуть бути непрогнозованими…
Тобто у законі «Про всеукраїнських референдум» влада отримала вигідний, а головне, легітимний ключ від кімнати із доволі невимушеною назвою «Україна». І світова спільнота вже не зможе звинуватити Януковича і компанію у порушення прав і свобод, відступу від курсу демократичного розвитку… Усе прозоро, законно і головне – за народною ініціативою.
А тут уже виникає питання ціннісного характеру. Від того, як влада розставить розділові знаки у заголовку, залежатиме її ставлення до власного народу, до суспільства і її готовність бути чесною і прозорою.
