Немає нічого особливого в тому, що кожна людина з раннього дитинства хоче стати кимось. Напрямок такого фантазування, звичайно ж, залежить від виховання чи його відсутності, від обставин, в яких дитина зростає і т. д., і т. п. І багатьом таки вдається реалізувати у дорослому житті свої дитячі мрії. Мені не вдалось. І ось тепер, на схилі життєвого шляху, я іноді думаю над цією загадкою: чому ж я не став…
Першим з такого типу моїх бажань було стати міліціонером. Мій батько був міліціонером, але його я не пам’ятаю. Він мене, як казала мама, після їхнього розлучення навіть кілька разів забирав з дитячого садка на прогулянки, але я його все ж не запам’ятав. З садочку запам’ятав тільки перше кохання – коли я ловив для дівчинки, що мені сподобалась, метелика так завзято, аж розбив до крові коліно. Запам’ятав першу образу – коли в поліклініці мені зашивали коліно без будь-яких знеболювань, я терпів, щоб бути мужнім і витривалим, як батько, а медсестра цього не лише не оцінила, але й сказала іншій: «якесь придуркувате – не плаче, не кричить». Запам’ятав теж перший секс – коли в пообідній «сонний час» у своєму дитсадівському ліжечку я мастурбував з думкою про те, що ця дівчинка за метелика і мої страждання тепер повинна мене поцілувати. А от батька не запам’ятав. Може тому й не проміняв згодом свою середню «школу хулігана» на Школу міліції.
До того ж з роками приходили й інші спокуси. Ще у молодший шкільний період я хотів співати так, як Кріс Норман. У журналі «Ровесник» тоді саме була гнучка платівка з двома шляґерами групи «Смокі», я послухав і вирішив – о, я теж буду музикантом. Але наступного дня на уроці музики мене не записали у шкільний хор, бо як виявилось, у мене немає ні слуху, ні голосу. Про що я забув до старшого шкільного віку, коли прилучився до новоствореного ВІА, котрий після кількох репетицій почав грати на танцях у місцевому Будинку культури. Я грав на бас-гітарі. Але недовго. Десь на третій чи четвертий виступ хтось вимкнув бас-гітару з розетки підчас виконання одного шлягеру, а я й не помітив і надалі «лабав», як Кріс Норман. Більше мене не запрошували. Та я й сам й вже більше не намагався стати музикантом.
Переїзд до Львова і початок студентського життя принесли нові бажання. Я ніколи не хотів бути спортсменом, настільки не хотів, що шукав будь-яких способів, аби уникнути занять з фізкультури у Політесі. З цією метою я навіть записався на секцію боксу. На першому занятті секції нас змусили оббігти Стрийський парк, щоб розігрітись і приступити до теоретичної частини та перших вправ. Не зважаючи на всі мої зусилля
і бажання проявити себе з кращої сторони, я прибіг останнім, коли заняття вже закінчувалося. Отже, теоретичну частину і перші вправи пропустив. На другому занятті я свідомо пропустив пробіжку і приступив зразу до вправ. У спаринг-партнери мені поставили якогось на голову вищого садиста з архітектури, котрий відразу ж зацідив мені кулаком у ніс. В голові мені запаморочилось, виступили сльози, я розізлився і почав люто махати руками, як вітряк. Другий точний удар в ніс звалив мене з ніг. Йдучи петляючи в роздягалку я ухвалив життєво важливе рішення: та ну нах, краще вже фізкультура. Так я не став боксером.
Вже з молоду в мене було добре розвинуте почуття прекрасного: коли я дивився на себе в дзеркало, то не міг стриматися від захоплених вигуків: блін, який пацан! Після таких констатацій абсолютно очевидним здавалося, що в найближчому майбутньому мені вдасться спокусити якусь доньку професора, партійного бонзи чи генерала, одружитися з нею і до кінця жити ні чим особливо не переймаючись за рахунок багатих батьків моєї, закоханої в мене по вуха, дружини. Однак, із незрозумілих мені причин найближче майбутнє чомусь не приходило.
Воно довго не йшло, а я швидко почав лисіти, а відтак з відчаю почав бухати і піддаватися нігілістичним настроям, які зовсім не пасували радянському студентові. Зрозуміло, що в такій атмосфері мою увагу швидко привернули різні неформали: хіпі, панки. І в якийсь момент я вирішив: буду, як вони, не хочу бути сраним інженером-електроенергетиком, буду волочитися безцільно містом, байдикувати, слухати західну музику і що там ще вони роблять. Але потім спохопився -–як я буду хіпі, коли я вже майже лисий? Може панком? Як би там не було, в певний момент я поголився на лисо, на джинсах-варьонках написав червоною фарбою: nofuture, на шию повішав велику чорну шнурівку з маминого осіннього чобота і так приперся на пари. Правда, момент вибрав невдало, бо саме того дня туди ж приперлася перевірка з інститутських органів та комсомольської організації – записували всіх лисих і патлатих. Наш комсорг глянув на мене осудливо і співчутливо запитав: «Хочеш в армію?». Так я і не став неформалом.
Та в армію все ж потрапив, з четвертого курсу. Але навіть там із бажаннями не склалося. Я хотів служити в стройбаті, від старших хлопців я чув багато хорошого про цю шляхетну і корисну службу. Та через невблаганні обставини загребли мене у Внутрішні війська, в легендарний тоді Ростовський конвой. Там вибір побажань був невеликий: або стати нормальним вевешником-козлом, або опинитися на нарах і негайно бути «отпєтушонним» однокамерниками. Ну що ж – ухвалив я чергове життєво важливе рішення – роль козла не почесна, але дає шанс вижити. В короткий час я став настільки хорошим вевешником-козлом, що замполіт батальйону капітан Афонін навіть запропонував мою кандидатуру на звільненого комсорга батальйону. Це була мрія, а не посада: звільнений від щоденних обов’язків солдата-строковика, самостійний вихід в місто для участі у нарадах комсомольців району, міста і області. У ніч перед ухвалою командуванням відповідного рішення я не міг заснути – не давала ерекція, яка прокидалася при кожній фантазії: як я буду ходити в парадній уніформі по Ростову-на-Дону і підморгувати місцевим блядюжкам, чи, наприклад, як галантно подаватиму ручку генеральським доцям.
Але доля виявилась до мене жорстокою. Наступного дня замполіт з трагічним виглядом повідомив мені, що інший «козел» - справжній, сука, козлище – підчас бойового завдання не відповідно поставився до своїх бойових обов’язків, в результаті чого автозак із засудженими заїхав у канал. Караул встиг врятуватися, а от чотири зеки втопилися. Та й хрін з ними, з зеками, але втонув теж один автомат Калашникова, який потім три дні шукав весь полк по берегах і аквалангісти на дні. Не знайшли. За таких обставин – вирішило командування – коли потрібно підвищувати дисципліну в полку, солдат-строковик не може займати таку поважну посаду. От так я і не став звільненим комсоргом конвойного батальйону.
Тож півтора року возив у спец-вагонах та спец-автомобілях зеків і слухав уважно їхні драматичні історії про те, хто ким хотів бути, і як в результаті опинився отут. Під кінець служби я вже не хотів ніким бути, аби лиш повернутися додому. За іронією долі виникла ще раз реальна нагода стати міліціонером. ВВешників з хорошою репутацією рекрутували в міліцію для проходження служби у «столиці нашої батьківщини» Москві. І тут на мить знову перед очима мені пролетіли, як в казці, кремлівські зорі, зірки на погонах, ГУМ і ЦУМ, Красная площа, розбещені генеральські доньки і ненаситні дружини молодих офіцерів. Ех, житуха.
Але була одна проблема – я вже позбувся дитячих бажань. От так я і не став міліціонером.
се вже подібно на правду