Гуцульщина – один з тих небагатьох оазисів, що не піддались асиміляції ні при якому режимі. Яскрава національна своєрідність декоративних, вжиткових творів гуцульських умільців виразно виявила себе як в часи Австро-Угорщини, панської Польщі, так і в період комуністичного режиму. Тому можна сказати про незнищенність народної душі, яка формувалася роками, творила свій внутрішній світ і естетичні уявлення в постійному спілкуванні з природою, що поставило в очах гуцула в усій неповторній красі.
Природа, з якою начебто злилося життя гуцула, наділила його відчуттям краси, прагненням зробити свої творіння яскравішими і радісними.
Зайдіть в гуцульську хату, і вас вразить краса і тонкий смак, з яким виконані речі, що оточують її мешканців. Уже в сінях (хоромах) приваблює своєрідність серпів, кіс, бочок, боденьок, дійниць – споконвічних супутників селянського побуту. Переступивши поріг світлиці, ви побачите в передньому куті, проти вікон, велику річ, що відливає блиском полив’яних кахлів. Своїм розписом вони перекликаються з керамічною посудою, розставленою на полицях шафи і в миснику над дверима. Пухнастий барвистий ліжник, вишитий обрус, ткані доріжки, які прекрасно гармонують із темними площинами стін. Стіл, шафа, мисник оздоблені тонкою різьбою. І, навіть, сучасні предмети не вносять дисгармонії у цей традиційний гуцульський інтер’єр.
Гуцульщина – ніби заповітний край, зберегла втрачені іншими слов’янськими народами дорогоцінні для історії риси мистецтва далеких предків.
Цей край нам дав таких видатних майстрів, зокрема художньої обробки дерева: Юрія, Василя, Миколу Шкрібляків, Юрія і Семена Корпанюків, майстрів художнього металу: родини Медвідчуків і Федьків, Лущена Дубчака, кераміків: Олексу Бахматюка, Павліну Цвілик, подружжя Зарицких і ще багатьох ткачів, вишивальників, писанка рів, майстрів сирних виробів та інших.
Кожен майстер вклав в свої твори талант. В творах гуцульських народних митців гостро відчувається виразність форми, логіка її побудови, краса матеріалу. Створюючи предмети прикладного мистецтва, народні майстри використовували природні матеріали: дерево, глину, льон, коноплю, лозу і т.д. Вони дуже добре знали і відчували особливості і властивості матеріалу і прагнули в творах повністю відтворити і показати їх. В пластиці й розписах вражає багатство форм рослинного і тваринного світу, а особливо – яскраві, вражаючі людські образи.
Вивчення творів українських гуцулів дає багато цінного для сучасної художньої практики. Традиції народного мистецтва збагачують творчість сучасних майстрів, розкриваючи їм нові цікаві можливості.
Неможливо перебільшити виховний вплив, який справляють на глядачів найдовершеніші зразки гуцульських майстрів. Вони не лише формують естетичні смаки, вміння бачити красу навколо себе, сприймати світ у вічній гармонії, а й пробуджувати інтерес до історії нашої України, прагнення глибше вивчати культуру свого краю.
Народне мистецтво завжди було мистецтво живим, йдучи в ногу з часом. На кожному історичному етапі воно незмінно було частиною життя народу. Ярке, життєрадісне, самобутнє, виготовлене майстром в співвідношенні із стародавніми традиціями, народне мистецтво завжди висловлювало дух, характер і світ могутності народу.
Центром народної творчості на Україні з давніх часів є Гуцульщина, багата і щедра талантами земля Прикарпаття.
Хто побував у Карпатах, відчув дихання гір, милувався гірськими пейзажами і пам’ятками природи, слухав мелодійне звучання кришталевих струмків і водоспадів – одразу ж зрозуміє звідки взялась така багата, кольорова палітра виробів народних умільців, такі витончені форми, і такі неповторні і неоднакові орнаменти.
Гуцульщина займає в південно-східній частині українських Карпат частину Галичини, Буковини, Закарпаття, в сточищі рік Прута з Черемошем і Серетом, горішньої Сучави, горішньої Надвірнянської Бистриці та горішньої Тиси.
Південні та північні межі Гуцульщини утворюють перші вищі хребти й різко звужені долини рік. Південна межа проходить вододільними хребтами Ґорґанів, Чорногори й північними схилами Чивчинських гір; північна етнографічна межа пролягає лінією Зелена — Делятин — Яблунів — Пістинь — Косів — Кути (Косівський район) — Вижниця, іноді межі Гуцульщини ширять аж до Коломиї, Надвірної, Солотвина й Монастирчан; на заході гуцули заселяють усю долину Тиси по Рахів; східна межа Гуцульщини — лінія Вижниця — Берегомет — Мигове — Банилів-Підгірний. Кілька гуцульських сіл (село Поляни та його околиці) є і на румунській Мармарощині.
Історія
Гуцульщина до 1770 р. входила до складу Туреччини-Молдавії, Польщі, Угорщини; згодом до Австрії й Угорщини; 1920—1939 рр. до Румунії, Польщі й Чехословаччини. Незважаючи на штучне адміністративне управління гуцули віками творили старозвичаєві порядки, гірські умови, побут, волоське пастуше право, полонинське тваринництво, спільна матеріальна й духова культура, говірки. Взаємообмінові поміж гуцулами сприяло положення в глибині гір, далеко від шляхів сполучення. Тепер уся Гуцульщина, за винятком 8 сіл на румунській Буковині та кількох сіл на Мармарошині, лежить в Україні. Перші історичні відомості про Гуцульщину з'явилися в польських джерелах 14-го - початку 15 ст.
Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями. Володимир Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із спадщиною давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір’ї — своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.
Сиві Карпати — либонь, найчарівніша місцина Західної України, земля, оповита древніми міфами й легендами, заколисана співом трембіт — справжня скарбниця старовинних звичаїв, обрядів, традицій, багатовікових культурних надбань бойків, лемків і гуцулів. Здається, що тут чи не кожна людина — митець, яскрава творча особистість. Тільки таким до снаги було спорудити в горах дивовижні гуцульські дерев’яні храми, стіни яких зведені без жодного цвяха… Їхньою окрасою часто ставали такі ж унікальні ікони, писані на склі. Багато із них тепер зберігаються в музейних колекціях, як і образи на дереві, що нині вважаються чудовими зразками наївного малярства.
Своїми творами уславили рідний край і художники європейського рівня, насамперед — іконописці, такі як знаменитий живописець Йов Кондзелевич — автор іконостасу церкви Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського, та його попередник Іван Руткович — автор іконопису Жовківського храму.
І це — тільки дещиця духовних коштовностей, залишених нам у спадок предками. Більшість із них — плід пишно розквітлої гілки християнства, прищепленої колись на глибоко вкоріненому дереві місцевих язичницьких вірувань. Вони живуть в нашій генетичній пам’яті, бринять в архаїчних орнаментах народних вишивок, відлунюють у древніх символах землі й води на різьблених гуцульських тарелях та виробах гончарів, їхні відблиски мерехтять у різнобарв’ї карпатських ґерданів, пульсують у загадкових візерунках писанок.
Тут немає нічого випадкового: у їхній знаковій системі сконцентрована цілюща сила гір, приховані потужні обереги. Тож не дивно, що кожен гість мальовничого карпатського краю прагне придбати собі ужиткову річ — не тільки на згадку, але й на щастя-долю, і уявіть, на добре здоров’я.
Відгомін древніх язичницьких ритуалів донині живе у прекрасних і світлих звичаях — святкування загадкового Рахманського Великодня, вогняного очищення в ніч на Івана Купала… Як і в сиву давнину, горяни співають і танцюють запальні коломийки, будять Карпати звуками трембіт і сопілок, розмовляють із Всесвітом голосом дримби, старовинним тайнописом візерунків — символів різьблять запашну деревину, пишуть писанки й будують храми. Храми душі щедрого і талановитого народу.
