Гуцулка Ксеня - легендарна українська пісня-танго, роками не втрачає популярності. Її переспівували десятки, а то й сотні разів.
Та мало хто знає, що оспівують у ній не якусь вигадану Ксеню або ж збірний дівочий образ, а цілком реальну дівчинку, родом із Шешор. Її ім’я - Ксенія Бурачинська-Данилишин. Живе вона у Чикаго. Найвідоміша у світі гуцулка розповіла, як було створено безсмертний хіт та чому вона разом із родиною опинилася за океаном.
Багато з українців узагалі не знають, що у славнозвісної ‘‘Гуцулки Ксені’’ є автор та вважають пісню народною. Втім, це не так, повідомляють “Вікна” з посиланням на Ukrainian Chicago.
Коли маленькій Ксені Бурачинській було 13 років, її дядько, Роман Савицький, написав для неї пісню. Трапилось це наприкінці літа, приблизно на початку 1930-их років.
Мама Ксені – Ірина Бурачинська – влаштувала прийом, на який з’їхалось дуже багато гостей. Тоді ж Ксеня й попросила дядька скласти таку пісню, щоб уся Гуцульщина співала. Створену спонтанно пісню шалено полюбили. Газети одна за одною публікували фото із тією самою дівчинкою з ‘‘Гуцулки Ксені’’ та описували її вроду. Здавалося, про неї знали всі. Сама Ксеня від раптової популярності, зізнається, була не в захваті. Її впізнавали зовсім чужі люди, навіть коли просто дізнавались її ім’я – в той час воно було не надто поширеним.
‘‘Мені це не подобалось, я не хотіла, щоб на мене звертали увагу’’, – розповідає вона.
Із початком війни Ксениній родині довелось утікати, її брата хотіли арештувати. Деталі втечі Ксеня пам’ятає з труднощами, адже минуло понад 70 років. Пригадує, у них була велика хата посеред мальовничих гір, поруч – річка. Та усе довелось залишити, біжучи спершу до Словаччини, а згодом до Німеччини. В останній затримались надовше – Ксеня навіть вступила в університет у Мюнхені, але перебиватись без роботи було непросто: ‘‘Німці не були злі до нас, але не було праці, – згадує Ксеня. – Згодом американці закликали мого чоловіка до себе, він був ветеринаром, а вони потребували доброго харчу для армії’’.
До США вирушили кораблем. Ксеня з мамою дуже складно пережили подорож, цілу дорогу практично не піднімались з ліжка. Врешті прибули до Нью-Йорка, а уже звідти перебрались до Чикаго. Перші роки в еміграції минали у скруті. Будучи новими переселенцями, англійську знали погано. Щоб придбати власний дім, довелося довго і важко працювати. Незважаючи на усі складнощі, своїх дітей вирішили виховувати в українських традиціях, навчали їх рідної мови.
‘‘Після років життя у діаспорі вони досі розмовляють правильно’’, – пишається Ксеня і скромно додає – має звичайне життя, як у всіх інших людей.
Після виїзду з України на рідній Гуцульщині побувала двічі. По приїзді односельчани гостю впізнали одразу – знали її від маленької. Хвалились неушкодженими церковними дзвонами, які ще до війни купив батько Ксені, а пізніше їх довелось сховати від більшовиків. Щоб допомогти поратись на могилі батька та діда, ціле село зібралось. Згадує і неприємні моменти: що авторство присвяченої Ксені пісні приписував собі інший чоловік.
‘‘Мені навіть листи у США присилали, щоб я відмовилась від своїх слів про дядькову пісню. Але я цього не зробила’’.
Ксеня Бурачинська-Данилишин не сперечалась через авторство, яке, за однією з версій, належить композитору Ярославу Барничу. Зайвий раз доводити, що вона та сама Ксеня, не потребує. Та й хіт, який зробив її ім’я відомим на увесь світ, давно зажив своїм власним життям.
