Цього року Всеукраїнська асоціація сільських та селищних рад (ВАССР) активізувала в регіонах роботу з місцевою владою. Доказом цього є укладені меморандуми про співпрацю.
Одним із перших серед губернаторів на пропозицію об’єднати зусилля відгукнувся голова Івано-Франківської обласної державної адміністрації Михайло Вишиванюк.
– Михайле Васильовичу! Ви той, хто знає господарку краю, як свої п’ять пальців. Самі родом із села, довгий час очолювали передові колгоспи Коломийщини. Скажіть, чи можна було уникнути такого складного становища, в якому опинилося українське село?
– І можна було би і, водночас, ні. Бо багатьох оповила ейфорія раптового блага. Наслухалися казок закордонних експертів і повірили в те, що з незалежністю України всі раптом стануть заможними. Трощили і грабували, мовляв, майно комуністичне, а виявилося, що воно людське. А там, де пішли іншим шляхом, де створили орендні кооперативи, – життя продовжується, люди мають роботу, стайні заповнені худобою, є тракторні бригади. У моїй рідній Турці Коломийського району селян годують тричі в день. Обід коштує символічних десять копійок. Люди мають роботу, працюють, непогано живуть, і слава Богу, що воно так є. Я був і залишаюся прихильником сільськогосподарських кооперативів, які мають формуватися на основі приватної власності чи оренди землі. Приємно, що тепер Міністерство агрополітики на чолі з Миколою Присяжнюком, втілюючи в життя стратегію «Рідне село», взяло курс на підтримку сільськогосподарських виробничо-закупівельних кооперативів. Ми, власне, повернулися до того, що мали зробити ще двадцять років тому.
– Як живе і вирішує свої проблеми прикарпатське село?
– З минулого року на Прикарпатті почався підйом сільськогосподарського виробництва. Якщо торік в області було 68 тисяч гектарів не розораних земель, то нині залишилося менше 10 тисяч. І то ці землі знаходяться у власності пенсіонерів, які не можуть обробляти і ще не розуміють орендних взаємовідносин. Минулого року ми зібрали урожай, якого область ще не мала. Цього року йдемо також із плюсами. Якщо раніше поголів’я худоби у населення зменшувалося, то нині почався зворотній процес, відновлюються великі тваринницькі ферми. Враховуючи вагому урядову фінансову допомогу, грішно не займатися сільськогосподарським виробництвом. Біда в іншому. Місцевий чиновник не прагне донести до людей суть державних програм. Інколи питаєш, скільки держава профінансувала доїльних апаратів, скільки пішло коштів людям, які утримують телят? Не знають. Тут треба кардинально міняти психологію тих, хто несе відповідальність за доручену ділянку роботи.
– А яка найбільша проблема нашого села?
– Сільські дороги. Ми завжди боїмося сказати, що наші села та їхні мешканці самі винні, що в них такі дороги. Бо замість того, щоби привести до ладу рівчак біля обійстя, ґазда, навпаки, виносить свій паркан на дорогу. Йому, бачите, бракує ще 20 сантиметрів. Ми вирішили, що де не буде рівчаків, то дорогу не ремонтуватимемо.
– Чи можемо нині говорити про повне самоврядування на селі?
– На жаль, ні. Велику надію покладаємо на оголошену Президентом України адміністративну реформу. Її не треба розуміти, як механічне приєднання сільських рад, укріплення районів тощо. Реформа передбачає зміну конструкції управління державою. Тобто, передачу повноважень з центру – в область, з області – громаді. Для цього потрібна низка законів. Наприклад, розмежування повноважень між головою обласної державної адміністрації та головою обласної ради. Є закон про облвиконком? Немає. А говоримо, що має бути виконавчий комітет обласної ради. Потрібний чіткий закон про формування бюджетів різних рівнів. Я підрахував: щоби провести адміністративну реформу, потрібно десь 35 законів, пише Рідне село.
– З нового року в країні планується запровадити обіг землі, але існує пересторога, що вона потрапить не до тих рук.
– Коли провели приватизацію житла, чимало людей відразу продали його і гроші, вибачте, проїли. Інші вчинили мудріше – зберегли. Так само буде із землею. Знайдеться якийсь лайдак на селі, що продасть землю та й проп’є. А нормальні люди не продадуть. Бо пам’ятають ті часи, коли їхні предки їхали за океани на заробітки, щоби прикупити чвертку землиці, бо той, хто мав чвертку землі (14 сотих) вважався багачем.
– Яку ви бачите перспективу українського села?
– Ще якихось десять років, – і воно не буде різнитися від європейського. Наприклад, Гаврилівка Надвірянського району – село серед лісу, а які там садиби! Наш край називають Малою Швейцарією, але з поганими дорогами. Зробити добрі дороги – і своя Швейцарія. Так і буде. Я в цьому переконаний.
Читайте також:
