22 листопада 2013 р. Україна прокинулася від напівлетаргічного сну, що був навіяний розчаруванням від безпомічності помаранчевих політиків. Молоді українці несподівано для всіх – від правлячої кліки до незалежних аналітиків вийшли на вулиці і задекларували підтримку євроінтеграційного курсу розвитку держави.
У ніч на 30 листопада влада за допомогою «псів режиму» – спец призначенців «Беркуту» жорстоко розігнала студентський майдан. І вийшли батьки на захист дітей. Питання євроінтеграції відійшло на другий план, суспільство заговорило про цілковиту недовіру владі. Голосно зазвучало: «Революція»!
Сотні тисяч людей брали участь у масових вічах, революціонери захопили ряд будівель урядових установ, завалили символ комуністичного пікетували урядові будівлі та садиби можновладців.
У відповідь клептократична влада безуспішно почала «зачищати» «територію свободи» на майдані і займатися залякуванням людей шляхом індивідувальних репресій. Майдан перетворився на «Ватикан віри для українців», де кожен очищається від злого і набирається світлого і доброго. Розпочалося створення «Всеукраїнського об’єднання Майдан», що має об’єднати мільйони українців, які прагнуть прогресивних змін.
З огляду на події, що відбулися, спробуємо проаналізувати помилки і успіхи, а також визначити напрямки подальшої праці для руху України вперед.
Перш за все визначимо, чому Євромайдану не вдалося досягти швидкої перемоги:
– українці продемонстрували високу готовність самопожертви заради зміни системи влади в державі. Проте опозиційна еліта виявилася нездатною передбачити масштаб подій, вчасно запропонувати ефективний план боротьби з правлячим режимом і не насмілилася взяти на себе відповідальність за радикальні дії. Фактично опозиційні лідери з самого початку розглядали Євромайдан як місце для розхитування авторитету влади і спромоглися подолати власні партійні амбіції;
– Євромайдан спочатку помилково чи під впливом якихось чинників боровся за аполітичність опозиційних акцій. Натомість політиків треба було використовувати за призначенням – народні депутати повинні були б відстоювати цілі демонстрантів у парламенті, а партії через власні оргструктури інформувати суспільство та мобілізовувати людей на підтримку майдану... У підсумку на момент розгону студентського Майдану 30 листопада в «ливарнях подій» мав з’явитися консолідований сплав політиків і громадських діячів, що мали стати осердям нової політичної еліти. Однак усунення політиків від студентського Євромайдану дозволило політикам після 30 листопада засудити аполітичність громадських діячів як помилкову і не підштовхнуло до процесів оновлення в партіях;
– через розрізненість і внутрішнє суперництво всередині Майдану удари по владі часто були запізнілими і нескоординованими. Блокування урядових установ, пікетування помешкань можновладців, широкомасштабний загальнонаціональний страйк і акти спротиву зі сторони органів місцевого самоврядування мали відбутися одночасно і тоді були б болючими для правлячого режиму. У стенограмі засідання політбюро ЦК КПУ, що відбулося одразу після Революції на граніті восени 1990 р. тодішній перший секретар С.Гуренко скаржився однопартійцям: «Вони заблокували навіть наш цеківський дитсадок. Ми не можемо відвести туди своїх дітей і внуків…». Щось подібне мало відбуватися і тепер;
– майданівці зробили замало для того, щоб розбудити Схід і Південь України. Це дозволило чиновникам відчувати себе відносно впевнено і відмовлятися від поступок на користь людей;
– імовірно, можна говорити про надмірну надію на допомогу Заходу. Однак політика президента США Б.Обами схильна до внутрішнього ізоляціанізму, а Євросоюз добре знає про ціну, але може забувати про цінності.
Усе ж не можна не згадати і про беззаперечні перемоги Майдану:
– рішучі протести українців на Майдані продемонстрували усьому світу, що ми є автентичною частиною Європи і добавили для самого Євросоюзу ціннісної складової, якої подекуди бракує сьогодні європейським націям;
– відкритий спротив українців владі оголив всю слабкість політичного режиму. Нинішнє керівництво держави змушено було на весь голос заявити, що довело країну до глибокої економічної кризи. Натомість спроби силового розгону Майдану і репресії проти євромайданівців свідчать: у правлячої кліки не залишилося інших аргументів. Анахронічність влади в умовах ХХІ ст. стала настільки очевидною, що дуже імовірним є її падіння внаслідок внутрішнього тиску з боку олігархічних груп впливу;
– парламентська опозиція під тиском широких народних мас змушена була активізувати боротьбу з владою. Як внаслідок розгортання антишляхетського повстання на Брацлавщині, Поділлі та Волині улітку 1648 р. Б.Хмельницькому був відрізаний шлях до переговорів з Річчю Посполитою, так і збереження протестного Майдану не дозволяє лідерам опозиції відмовлятися від мети – зміни системи влади;
– Євромайдан вивів молодь з соціальних мереж і з суцільної аполітичності. Студенти, що брали участь в акціях протесту, стали частиною громадянського суспільства і тепер завжди відчуватимуть власну відповідальність за долю країни. Студентські ватажки в майбутньому оновлять політичну еліту країни, а решта активно боротиметься за прогресивний розвиток держави. І що важливо – в політичному житті країни з’явилося покоління людей, що не має жодних радянських фобій і не побоюється репресій. А це означає, що теперішня влада уже ніколи не подолає опір силовими методами;
– підтримка Євромайдану найяскравіше була продемонстрована мешканцями Заходу України, але ми бачимо антивладні виступи і в південно-східних областях. Їх поява в умовах інформаційного зомбування і жорсткого чиновницького контролю над українцями Півдня і Сходу країни остаточно розвіяла міф про політичний розкол по лінії Схід-Захід;
– події на Майдані підтримала Церква, що підтвердило християнську сутність як цивілізаційну складову Української державності.
Однак Євромайдан ще не став історією. У зв’язку з цим громадські активісти та партійні діячі повинні сконцентрувати зусилля на будівництві «Всеукраїнського об’єднання Майдан». Опір політичній системі повинен стати системним, оскільки за інших обставин теперішня влада не поступиться своїми повноваженнями. Звичайно, існують загрози вихолощення і приватизації «Майдану» політиками. Однак рух спротиву за таких обставин не зупиниться, а лише трансформується в інші організаційні форми і висуне до керівництва ефективніших політичних лідерів.
В умовах стихання масових протестів влада може вдатися до репресій. Але на довготривалу перспективу це тільки допоможе протестному руху, бо від нього відійдуть кар’єристи та пристосуванці, а залишаться особистості, здатні до творення історії. І насамкінець, для збереження оптимізму хочеться нагадати, що революції відбуваються у країнах, що прагнуть і здатні до поступального розвитку.
