Дзідзьо сміливо можна назвати не лише викликом гламуру, а й стереотипам і традиціям українського шоу-бізу. Його критикують, звинувачують у неякісному продукті чи то сприянню розбещеним смакам молоді, проте він продовжує залишатися на піку популярності з майже 83-тисячною армією прихильників.
Його глядач – звичайна людина, яка любить та розуміє український гумор. Наразі над образом і звучанням Дзідзьо працює троє людей – Михайло Хома (він же Дзідзьо), Лесик (гітара) і Юлік (клавіші). Цього разу він з’явився на коломийській сцені у образі колоритного індіанця із синьо-жовтим пір’ям на голові.
- Розкажи, як народився проект Дзідзьо?
- Дзідзьом на західній Україні називають дідуся з усіма притаманними для простого люду недоліками і перевагами. Не раз у компанії друзів полюбляв пародіювати такого собі веселого, сучасного діда, який є у кожному селі. Образ Дзідзьо не видуманий. Дзідзьо мовчав-мовчав, а потім то усе вихлюпнулося. У нього вкладено західний менталітет, всі наші переживання, звичаї. Там можна побачити сусідів чи родичів, упізнати свою поведінку у магазині. Це добрий сільський гумор, який називають не форматом і який навряд чи розуміють ті, хто звик приваблювати глядачів мінімальною кількістю одягу на сцені. А ми беремо справжнім: борода, валянки, капелюх, яскравий акцент, гострі словечка. Можливо, ми щось робимо неправильно, не по стандартах. Вчилися самі. Але навіть ті, хто робить усе по правилах, не отримали такого результату.
- Пригадую, спочатку вами займався Кузьма ?
- Скрябін нам дав такий добрячий шпіц під дупу для подальшого розвитку. Лесик з ріс Кузьмою у одному будинку, а я з ним - сусід по дачі. Уперше нами зацікавилися глядачі тоді, коли ми знялися у кліпі на каверверсію пісні Скрябіна «Старі фотографії». Власне, саме у такому образі, у якому і виступаємо тепер. Але всі ми уже прекрасно зрозуміли, що якщо ти сам не займешся собою, своїм проектом, то ніякий продюсер не допоможе. Шоу-бізнес – то не так просто. Можна вкласти великі гроші, а все закінчиться пшиком. Так, ми пробували, шукали себе. Були і «Секс Шоп Бойс», й «Істерика». Але все ж вернулися до того, що нам ближче – старого доброго Дзідзьо. Тексти пісень пишу я і Лесик. Хтось щось придумує, а потім всеодно відшліфовуємо разом. Беремо не кількістю - кожну пісню розкручуємо. Я не думаю, що на західній Україні є артисти, чиї всі пісні співали б напам’ять. А наші співають.
- Дзідзьо – стьобний проект, проте не всім зрозумілий. Тебе часто звинувачують у неякісній музиці?
- А її в Україні практично немає. Ми до того лише йдемо. Є кілька виконавців, яких ми поважаємо. Для нас наразі найосновніше – зібрати армію прихильників. Бо як кажуть? Що на західній Україні шоу-бізнесу ніколи не було і не буде. А ми поламаємо стандарти. Навіть більше того – ми уже їх ламаємо. Так, проект Дзідзьо відрізняється від того формату, який звикли бачити всі, має інше обличчя, проте це не має значення. Я ще раз хочу підкреслити, що західна публіка – це публіка наша, публіка, яку ми дуже любимо. Але ми виступаємо і на сході. Схід насправді нами дуже цікавиться. Ми впевнені, що проект «Дзідзьо» - то надовго довго і для усієї України. Можливо, Дзідзьо залишиться узагалі як образ.
- У тебе були улюблені виконавці, від яких фанатів у дитячому віці?
-Ой, мені подобалися пісні Івана Поповича. Пригадую, він завжди співав «Сонце ласкаве». Але то було давно (сміється).
- Уже звикли до того, що дівчата постійно приписують з вами романи чи то поцілунки?
- Я одразу питаюся, на якому дівчина курсі. Якщо ще в школі, то махаємо «па-па» (сміється). Ну ми трохи ловеласи, то правда. Але деколи такі слухи пускають, що сам за живіт хапаєшся. Не так давно після виступу у Кам΄янці- Подільському одному з учасників нашої команди написав організатор. Виявляється, йому «приліпили» стосунки з половиною жіночої частини гуртожитку. Крім того, до кожної з тих дівчат хлопець приходив з пляшкою шампанського, платив черговій при вході. І це при тому, що в той час він був у номері з нашим звукорежисером Сергієм. А насправді це все нормально, нехай говорять (посміхається). У нас зараз одна дівчина на всіх, і звати її слава. Ми приділяємо увагу насамперед публіці, яка нас любить. Вона і є нашим особистим життям. Робимо усе, щоб задовольнити прихильників, бо вони випромінюють дуже велику любов.
- Під час виступу ти розповідав про дівчину, яка підштовхнула тебе зробити епіляцію на тілі. То вигадка чи справжня історія?
- Соромно пригадувати, але було таке. Я знайшов якийсь косметологічний кабінет Свідків Єгови, і мені там як шарнули воском! Я то ледве витримав, накапав майонезний слоїчок сліз (сміється). Потім себе соромився як мінімум півроку. Маю на грудях такий рисунок «рози» (піднімає футболку). Ні на що його не проміняю, він мені пасує.
- А куди зник усіма обожнюваний Мейсон?
-Ну так, спочатку був лише Дзідзьо з Лесиком, але нам стало сумно і ми вирішили завести собі домашнього улюбленця. Такого небезпечного, який випромінює злість. Ним стала симпатична свинка Мейсон з блакитними очима і довгими віями. Вона насправді існує. Мейсон — це свиня мого діда, який усіх, хто жив у хліві, поназивав іменами героїв з відомої американської мильної опери «Санта-Барбара». Поки наш талісман у відпустці. Мейсона трішки відставили вбік. Не через те, що його не любимо чи знайшли щось цікавіше. Ми стрімко розвиваємося і маємо на даному етапі певні приорітети. Для Мейсона зараз не час, хоча він залишається нашим улюбленцем. До речі, ще одним талісманом-музою є дівчина Надія, яка знімається у всіх наших кліпах.
- Не думав заспівати сльозливу ліричну пісню, яка відрізняється від тих, які презентуєте публіці?
- Ще не час. Вона обов’язково буде, але пізніше.
- Я от бачу тебе без костюма і гриму – справжнього, симпатичного, щирого відкритого. Сценічний образ не заважає у повсякденному житті?
- Всі ми інколи чи постійно граємо ролі. А я у образі Дзідзьо просто відпочиваю. Справжній Михайло Хома цікавий насправді одиницям. Усі хочуть бачити веселого, без комплексів Дзідзя, який їх відволіче від щоденних проблем і зарядить позитивом.
Оксана Романенчук
