Ще кілька років тому Дмитро Коцюбайло був звичайним школярем, вчився у школі, далі – у будівельному ліцеї на художньому факультеті. Був здібним до науки, наполегливим та працьовитим. А оскільки він старший син у сім’ї, був хорошою опорою для батьків.
Сьогодні Дмитро, або друг Да Вінчі, як його називають бійці Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», – командир 1 штурмової роти 5 БАТ ДУК.
Він лише посміхається, коли мати згадує про його 16 років. Тоді Дмитро Коцюбайло, після проходження медкомісії у військкоматі, просив маму «щось зробити», щоб він не йшов в армію, оскільки ніхто з його товаришів не йде. Зараз своїми вміннями у воєнній справі він перевершує багатьох старших за віком бійців, повідомляють ”Вікна” з посиланням на Галицьке слово.
У свої 19 років Дмитро майстерно володіє технікою стрільби з АК, РПК, АГС, ПТРС, РГД, офіційно вважається кулеметником. На відміну від багатьох призовників, котрі не готові були до служби, а війна стала для них неабиким випробуванням і стресом, Дмитро знайшов себе саме на фронті. Одразу після Майдану, на котрому він був з самого початку, хлопець поїхав тренуватись у вишкільний центр «Десна» (на Чернігівщині), а далі – на фронт у лавах Добровольчого Українського Корпусу. Там він змужнів, став стриманішим, спокійнішим, розсудливішим. Своїй мамі він сказав: «Мамо, це моє…».
Зараз Да Вінчі – незаперечний командир своїх бійців, котрі, не дивлячись на те, що він один із наймолодших серед них, слухаються його наказів. Побратими розповідають, що він дуже ініціативний. Ніколи просто не очікує на бій. Працює на випередження дії, будує укріпрайони. Дмитро брав участь у боях у всіх найгарячіших точках – під Савур-Могилою, в Пісках, в аеропорту.
Цього тижня виконує завдання на шахті «Бутовка» (за с. Опитним), де ведуться активні бої. За останні два тижні тут загинуло вже 2 бійці та 10 поранено. Да Вінчі неодноразово був під обстрілами і завжди показує себе як відважний боєць, він має здатність швидко реагувати на ситуацію. Як розповів його побратим, під час ротації в аеропорт при в’їзді напали сепаратисти. Дмитро одразу ж зреагував і 5 пострілами з «мухи» (РПГ – ручний протитанковий гранатомет) «відсік» їх, врятувавши ситуацію. Після цього мав легку контузію, оскільки через несподіваність ситуації не встиг одягнути протишумові навушники. Да Вінчі дуже влучно стріляє, на його рахунку є навіть підбитий танк. Під час оборони наших позицій, поблизу смт Піски, де він провів 7 місяців (5 з них – без виїзду), хлопець був важко поранений.
У Дмитра – зламана ключиця, кілька ребер, права скула, розірвана щока. – Блін, я тільки мав їхати в аеропорт на ротацію. І тут на тобі, поїхав... Нічого, тиждень відлежусь і назад, — прокоментував це Дмитро. І справді, не дочекавшись повної реабілітації, повернувся на Схід. Серед друзів у селі Дмитро користується повагою та авторитетом. Дехто після спілкування з ним «запалюється» і хоче теж їхати, та батьки, оточення стримують їх. Більшість однолітків батьки відкуповують від армії, відправляють на заробітки за кордон. Мати застерігає Дмитра від вербування друзів, бо не дай Бог потім щось станеться з одним із тих хлопців – будуть звинувачувати їхню сім’ю. За цей час, що хлопець служить в Добровольчому Українському Корпусі, йому з військкомату вже тричі надсилали повістки. Мати трохи набрала злості і, за її словами, «зробила революцію» у Галицькому військкоматі. А вже як приїхали воєнкоми в село і побачили її, то лише говорили хлопцям, що були поруч: «Беріть приклад з Дмитра Коцюбайла»… Вдома на Дмитра очікують три сестрички і брат, ще одна сестра одружена і живе з сім’єю окремо. Вони захоплюються своїм братом-героєм і радіють кожній його невеликій відпустці. Говорять, що частіше бачать його по телевізору, коли він дає коментарі в новинах, аніж вживу.
Сім’я бійця багатодітна. Та допомоги від влади практично не отримують. Мама розповідає, як колись на День матері з сільської ради дали один банан. І це на 6 дітей!.. А чотири роки тому з районної ради матері-героїні привезли великодній кошик. Оце і вся допомога. У березні приїжджала ціла делегація з районної ради. Ціла купа обіцянок – і так по сьогоднішній день. Обіцяли роботу знайти матері на території с. Бовшів. Якось ще дзвонили: «Чим ми вам можемо допомогти? Які у вас проблеми?..». І так три дні підряд, після цього ніхто нічого…Коли Да Вінчі був поранений, то люди трохи зібрали коштів у селі, у школі, з районної ради теж дали грошову допомогу.
А зараз про нього згадують лише у його рідній школі, де в честь героя зробили куток пошани. Зараз Дмитро повністю віддається боротьбі за Україну. Він, мабуть, найдовше на цій війні. Їде на ротацію раз на 3-5 місяців, і то тільки на кілька днів. Каже, що його місце на фронті. Про небезпеку намагається не думати. Говорить: «Просто вірю – «правосєки» щасливі в Бога!». За словами рідних, він отримав там сильну віру, і саме це дає йому сили до подальшої боротьби.
