18 липня волонтери Долинського району відправилися на Схід на будівництво фортифікаційних споруд, везучи військовим краю харчі, необхідне спорядження, пакунки від родичів і те, чого зараз найбільше просять – воду (тонну).
Таку поїздку здійснюють не вперше, прямуючи цього разу до Желанного, Водяного, Опитного Ясинуватського району Донецької області, а також до Мар’їнки, Горлівки та Артемівська, пише ГК.
Про те, як працюють волонтери Долинського району, наші журналісти розмовляли з громадським активістом Романом Ониськівим.
- Учора в Києві помер наш земляк, мешканець Вигоди 1974 року народження. Буквально перед відправкою в АТО в нього зупинилося серце – був хворим, не витримав… Зранку хлопці привезли його додому і відразу ж відправились на Схід. Це вже такий другий випадок. Загалом від початку АТО на Сході України воює понад півтисячі мешканців Долинського району.
- Якої допомоги вони у вас зараз просять найбільше?
- Привезти їм води, бо там страшна спека. Веземо все необхідне, щоправда, взимку з доставкою харчів було простіше, зараз спекотно і, чесно кажучи, люди по селах уже значно спорожнили свої запаси, але розуміємо – це ненадовго. У Пісках зараз наш Віктор Штурмак, він поїхав воювати своєю власною машиною, ми ж друзі, хочемо допомогти – передати йому деякі запчастини. Позаминулого разу пригнали автівку, яку передала діаспора з Ірландії, і ще багато іншого. Зрештою, допомагаємо не лише нашим друзям – усім. Попри те, жартуючи, проводимо для себе певний відбір – «дружимо з тими, хто зранку чекає в черзі перед перекладиною, а не перед чаркою», бо є і такі батальйони (сміється, – авт.).
- Чому Ви не поїхали цього разу?
- Поїдемо хлопцям на зміну – буквально в суботу-неділю вирушаємо. Нас чекає Маріуполь, Гранітне, Красногорівка та Богданівка. До речі, про Богданвку… Мало там помагають. За рік у цьому селі ми побували разів десять, і тільки один раз туди хтось інший привозив допомогу, тому вибираємо місця, де хлопці найбільше нас чекають. Небезпечно. Деколи стріляють.
- В попередньому відрядженні долинські хлопці потрапили під обстріл, і їх ледве броньовиками звідти вивезли. Єдині залишились подавати боєприпаси, якщо я не помиляюсь…
- Було й таке. Тоді наші знищили ворожий танк і склад з бронетехнікою. Багато всякого було. Ми ж кожні два-три тижні їдемо. Одного разу (не можу, правда, спокійно про це говорити)… ми прямували в Тоненьке… почався обстріл, і… на наших очах розірвало на шматки жінку з двома дітьми… В Гранітному двічі потрапляли під град і мінометний обстріл. Не про все можу говорити.
- Залишитесь надовго?
- Повеземо передачі і також приступимо до будівництва фортифікаційних споруд. Їду ще з вісьмома активістами, замінимо наших. До кінця липня маємо завершити ще два об’єкти, тож чергуємось, щоб встигнути. Раніше для цього нам доводилось возити деревину, ну, і для опалення, звісно, тепер держава почала забезпечувати металоконструкціями – трохи легше. Хлопці мають усе. Кожного разу, коли приїздимо туди, бачимо зміни – позиції укріплені, зброя, обмундирування – все в нормі. Немає знаєте чого? Основного! Вказівок!
- У Вас маленька донечка. Що Ви їй розповідаєте про війну?
- Минулого разу, коли я приїхав, моя 5-річна Яна спитала мене, скільки військових загинуло. Кажу, що багато, а вона мені: «Так багато, як листочків на яблуні?» Я розплакався і відповів, що десь так. Навіть діти розуміють, що ця війна нікому не потрібна. Гинуть хлопці, а ніхто чітко не усвідомлює, за що. За що воюють?! Чому вмирають?! Просто не розуміємо. Думаю, буде ще одна революція, і триватиме вона день-два – не більше. Десь восени. Просто виллється народний гнів, гнів військових. Невже влада не усвідомлює, що люди, які воювали, більше тій брехні терпіти не будуть?! Я отримував повістку не один раз, та у військовому комісаріаті кажуть, що мені ще не час… І знаєте, не треба надіятися на вояків – ми не раби, а люди! Нам треба вимагати того, на що ми заслуговуємо. Бо прикро спостерігати, як найгірше живе країна, яка має все найкраще. Чому?! Я цього не розумію. Революція гідності не завершилася…
Розмовляла Мар'яна Мазур
