В 1958 році в Аргентині ізраїльська розвідка Мосад вислідила відомого нациста Адольфа Ейхмана, гестапівця, відповідального за знищення мільйонів євреїв і не лише. А за два роки агенти спецслужби провели блискавичну операцію з викрадення злочинця, і підпільно переправили його на терен Ізраїлю, де вже незабаром він постане перед Єрусалимським трибуналом. Справа набуде грандіозного резонансу, не в останню чергу завдяки старанням ряду чиновників з уряду Конрада Аденауера, канцлера ФРН, що колись активно співпрацювали з третім Рейхом. Сам канцлер і більшість християнських демократів, що домінували в політичному житті тогочасної Західної Німеччини, не мали нацистського минулого.
Тим не менше, суд визнає Ейхмана винним у злочинах проти єврейства і людськості, логічним і справедливим наслідком безсумнівної вини стане його страта у 1962 році.
На тому судовому процесі була присутня відомий історик і теоретик тоталітаризму Ханна Арендт, яка згодом напише книгу «Банальність зла: Ейхман в Єрусалимі». В ній вона розвиває і обстоює думку, що лихий, демонічний Адольф Ейхман посутньо не такий вже демонічний, як слід вважати. Він не був ідеологом і насправді навіть не мав того глибоко містичного, езотеричного Гімлерівського переконання у вищості одних і ницості інших, у справдженні волі духу, якщо можна так сказати. Він навіть не був банальним антисемітом і расистом, більше того, його націоналізм, патріотизм і любов до Німеччини того зразка містили вельми поверхневі підшкірні флюїди. Адольф Ейхман, всього-на-всього, наполягала Ханна, – великий, великомасштабний кар’єрист, мільйон з мільйонів собі і всім подібний, і один з мільйонів, якому вдалося добитися більш-менш шани любого фюрера з усіма вихідними звідтам преференціями. Він, не знімаючи з нього жодної провини, виявився гвинтиком тоталітарної і такої в той час багатообіцяючої машини, в якій йому просто зажадалося стати, ну, як мінімум шасі. Звичайнісінький клерк, без міліграма психопатології, не затребуваний екзорцистами, людина свого часу, «специфічного» часу, але ж часу – єдиного в людини, якого більше не буде і на протязі якого їй будь-що потрібно витиснути з нього максимум, щоб відчути і усвідомити себе Кимось, не чимсь. Сувора правда життя. Суцільна буденщина.
Можливо Ханна Арендт, якби не її етнічна приналежність, у своїх судженнях пішла б ще далі, материнським інстинктом зворушливо пожаліла б сердешного Адольфика Малого, жертву і заручника зловісних обставин з легкої руки Адольфика Великого і Компанії. Сльози.
А що коли дійсно авторка «Банальності зла» банально по-злому (?) права. Не неймовірно. Тоді не видається таким диким і неприйнятним, що десь на дні єства багатьох наших і не наших чиновничків, служників держави і народу чатує астральний зародок виродка, нелюда, який проростає і витає мірою поповнення довколишнього часопростору менталами безмежного зла. Адже людська суть, хоча й не плід зла, також не визнає кордонів і розмежувань на етноси, території, культури – вона принципово у всіх однакова, неначе астралами долає і пронизує всяку стіну, руйнує різну барикаду. Так склалося, (але чи мало так скластись ?), що архівагоме місце в цій суті займає влада – медіатор, посередник між людиною, демонами і значно рідше янголами. Цей дуже абстрактний і недовготривалий посередник найдужче залежить від часу та простору, що є, як всім відомо, обмеженими і недовговічними також.
Трикутник: влада-час-простір, де влада кут-верхній, а час-простір кути-основа, або навпаки, якщо перевернути трикутник. Як би не маніпулювати, крутити трикутником – рівностороннім – точка-час зробить його косокутним. І змусить по вертикалі не піднятись, а спуститись, крізь простір, до точки-влада. Спуск, немов на американських гірках, може бути дуже насолодний, екстремальний, ризикований, одним словом, багатим і багатющим на почуття, тим самим виробляючи непозбутню залежність від подібних спусків, позірних підйомів, однак це все одно спуск, бо час (час багатьох ) котиться донизу, тому, власне, такий насолодний, якщо ще зважати на швидкість, яку він надає владі і статичність простору.
Принишклі присудки Ейхмани, Берії, Кагановічі, Чубарі підспудно вичікують свого часопростору і їх владних іменників Ленінів, Сталінів, Гітлерів з дієприкметними талантами Свєрдлових і Геббельсів. Десь вони вже виринули давно і тепер набирають обертів у тих чи інших формах, ведучи за собою ті чи інші формації, а десь вони відсиджуються у зручних і не дуже кріслах, з високими і не дуже спинками, тайком від інших й себе зазнаючи нестерпно-стерпних мук від кон’юнктури нереалізованого багатющого потенціалу, надлишку чи нестачі інформації.
За лічений час до страти, маючи надане йому право останнього слова, Адольф Ейхман пафосно виголосив, підтверджуючи тезу Ханни Арендт про пристосуванця, а не свідомого дияволопоклонника, що ні про що не жалкує, що не вважає себе винним – у злочинах, адже він виконував обов’язок і правила, які, як і мільйонам його співгромадян, йому диктували умови і правила гри. Іншими словами: без протиріч любовний трикутник: влада-час-простір. Чи навпаки, якщо обернути.
А ще Адольф сказав, що вірить в Бога… І що невдовзі він зустрінеться зі своїми …катами.
