Опозиціонерку і колишнього Прем’єра-міністра посадили за грати. Світ обурений. Хтось, десь незграбно вдає, що обурений, хтось, десь обурюється правдоподібно, а хтось правдиво. Ну, а дехто незграбно-правдоподібно-правдиво обурений, що світ обурений ! З повагою до всіх, утім, дуже не хотілося б співати, таку любу багатьом співунам-аматорам, як і власне професіоналам, і їх значно більше – якщо про співи мова йде.., трагічну пісню про «синів і дочок Вкраїни і їх клятих катів», але насвистіти мелодійку зобов’язаний (знак оклику відсутній).
«Безталанна жіноча доля».., - скорботно зітхнули особини не лише жіночої статті, котрі більше чи менше симпатизують ЮТ. Чимало знайшлося таких, які вбачають у вердикті Тимошенко ще й другорядні чи третьорядні підспудні ознаки женоненависництва і андроцентризму. Цілком можливо, якщо зважати на історію і розвиток не частинного, дискретного, фрагментарного, а всеохоплюючого лібералізму в державі. Тимошенко, щоб там періодично не коїлося з її рейтингом на протязі всієї політичної кар’єри, таки вдалося прищепити доброму відсотку населення аналогію себе/країни. І річ, звичайно, не лише в таких візуальних атрибутах, як заплетена коса. На жаль, останній широкомасштабний хіт « Вона – це Україна» не спрацював, як того очікувалося. Не спрацював особливо там, де він природно не міг спрацювати, через дещо і докорінно іншу природу тамтешніх. І не цілковито їх у цьому провинність, бо це все одно, що ставити претензії до страуса за те, що той не літає, як то робить сокіл, наприклад. Зате страус швидше бігає за сокола.
Історично склалося так, що жінка на просторі сучасної України відігравала помітну роль. У сім’ї її роль не завжди зводилася до покірної і мовчазної діви. Ще французький подорожуючий інженер де Боплан, автор відомих текстів «Опис України», не без шляхетного подиву вказував на факт добротної освіченості українських жінок. Коли чоловіки ходили в походи, місяцями і роками пропадали на Січі, кохані жіночки не сиділи склавши рук, побиваючись за любими, а поралися в хаті, біля хати і за хатою, беручи на себе і господарську, і виховну , і адміністративну функції. Траплялося інколи, що навіть воєнну.
Українська жінка-шляхтичка була багато в чім рівноправною з чоловіком. Не завше просто і легко було її вмовити виходити заміж за панича, який її мало приваблював, з чим, як правило, не траплялося ексцесів ось таких в Західній Європі, теперішній ревнительці фемінізму. Дружина гетьмана Івана Скоропадського Анастасія – прикметно, що це ім'я за кількістю і якістю, мабуть, разом з «Марусею», стоїть на передовій до твердині і утвердженні жіноцтва в історії України – уславилася серед сучасників і потомків рішучістю і енергійністю характеру, а ще вона часто втручалася в державні справи гетьмана, ну чим не рідна молодчина ? Побутувала серед козаків навіть приповідка: «Іван носить плахту, а Настя - булаву». Досить вміло акомпанувала і помагала в складних нежіночих ділах і дружина фастівського полковника козака Семена Палія Теодозія. Прості козаки, як стверджують джерела, звали її мати-полковниця. Слава і самодостатність княгині Ольги зайвих нагадувань, гадаю, не потребує.
Особливим особняком, благоліпним, багатоповерховим, стоїть ймення Насті Лісовської, славної нашої Роксоляни. Галицька Настуня була бабою грім, як би зараз сказали – стервом рідкісним, ясен пень, що доля її такою зробила, а не пень біля ясеня…так, так. Заздрю Сулейману Пишному за гарем, та не заздрю за одну дівочку з нього, хоч йому з нею, пишуть історики, було добре. Вона розправлялася зі своїми конкурентками і конкурентами її дітей настільки блискавично і непримиренно, що, думаю, їй дуже пощастило, що вона народилася в серединній Червоній Русі і розквітнула на османському Сході, а не в радикально католицькій Іспанії, приміром, де в ті часи інквізиція там сягала свого піку. Дівчинка на йменнячко Інночка в порівнянні з нею без найменшого перебільшення дєвачка-мілашка душечка і просто прєлєсть.
До історії про генезу жіноцтва-дієвого-вольного-славного-нашого можна додати ще Геродота і його оповіді про амазонок, що населяли землі сучасної землі нашої, вольної і великої. Окрім того, випадало трохи читати, слухати і знати особисто, без вкладів і отримань, про древні таємничі жіночі відьомські ордени на цих землях, давності ще до Геродота і амазонок, і просто відьомські товариства (з обмеженою і необмеженою відповідальністю) без якихось прикріплень до часу, зате місця. Не залишилась осторонь цього питання – ролі укржінки – художня література і дисидентський рух шістдесятників. Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Олена Теліга, Ліна Костенко, Алла Горська і, звісно, Оксана Забужко та інші знані й поважні пані яскраво і якісно репрезентували і понині репрезентують жіночу та спільну точку зору на глобальні речі. Безумовно, це не повний список фемінінної пастви умовного класу альфа.
«Україна», «Батьківщина», «предківщина», «земля», «слава», «влада», «врода» і навіть «булава» - це все константи жіночого роду. Чи не тому так приємно ними володіти, а всіма водночас поготів ?.. Українець відвіку тісно пов'язаний з землею, для нього вона була і залишилася не тільки годівлею, предметом виживання і процвітання, тобто являється архетипом «Матері-богині», «Ідеального Жіночого Божества», для нього вона ще й має протилежну цій сутності якість. Адже протягом віків в цього етносу, що дивом зумів зберегтися по сьогоднішній день, цю землю відбирали, паплюжили на його очах, рвали на шматки і роздавали кому завгодно, вона всмоктувала кров своїх і чужих синів і доньок, хоча патетично звучить, однак це правда. Роками страждання «Землі-Матері-Богині» засвідчував український етнос, котрий у своїй колективній ментальності так швидко не позбувався язичницького світогляду щодо «Неї», не стер в її «особі» персоніфікацію вищої сили, котра спроможна не лише годувати дітей, але і жорстоко карати, захищаючи себе і дітей, тих, хто посягнув на чуже і сакральне. А вона натомість мовчала і лише стогнала. Повна пасивність. І ніякої кари богів. Богиня знеславлена і сплюндрована. Люди, ті, що були «не вчора» всотали її рідність у себе, поділилися на тих, хто відтак розчарувався в ній, бачачи таку наругу без відповіді вищої сили, і на тих, хто не покинув її, а заповзявся боронити і боротися. Скоріш за все, серед розчарованих виявилися переважно, як не прикро, індивіди чоловічої статі. Переважно. А жінки не сприйняли вповні десакралізацію землі, тобто фактичного свого єства, очолили війну, хоча сили були нерівні. Відтак відтіснене жіноцтво вимушено зосередилося на «малокаліберних» і хатніх ратях , і не зовсім вимушено на сумнівних чорних окультних «рукопашках».
Обезчещена і десакралізована «Земля-богиня» більше не могла викликати в українців чоловічої статі такого безумовного пієтету, як колись, і ерос змінився на більш брутальний по відношенню до неї, аж до садизму відвертого, - якщо бабу брав всякий фраєр і по не одному разу.., а вона тільки стогне…, то у чолов’яг правильний інстинкт до неї притупиться – він сам приєднається до гурту ґвалтівників, щоб не бути в обломі, щоб його бач не підняли на сміх. Заодно і помститься їй за все наболіле. Знайшлося немало жіночок, які змирилися із новим статусом землі і себе самих, у них самооцінка неспинно різко падала роками і віками; підспудно вичікували слушної нагоди – не всі, деякі, сказати б, найвідважніші.
До ЮВТ можна і потрібно відноситися по-різному, особисто я не її затятим прозелітом, ані великим феміністом, але ця леді, різними способами, зуміла на протязі короткого періоду реставрувати в етнічних українцях, та й мабуть не тільки етнічних, почуття «причетності до матері-богині-землі». Взагалі-то будь-який націоналізм, глибинно і поверхнево, це так чи йнак стійке язичницьке коріння, яке трудно вивітрити глобалізацією, інтернаціоналізацією, капіталізацією, бо дає, в притлумленому чи гіпертрофованому стані, наявне тисячами літ сокровенне відчуття приналежності до «землі-богині» і богів-сонця-дощу-вітру… До надчуттєвого ! Націоналізм «жіночого штибу», «нація, що виростає з богині», як ото українська нація, набагато ближче і органічніше стоїть, пардон за парадокс, до української нації, аніж «націоналізм чоловічого штибу», «Свободівський», наприклад – це радше «германський», яскраво виражений «арійський націоналізм», він агресивний і експансивний, орієнтований на і бере свої витоки від «темних богів». Це шлях лівої руки. А от «богиня», «страдниця», «понівечена своїми і чужими ворогами земля» - це шлях правої руки. Це значно більше наше і нам підхоже. «Україна – це країна амазонок, що духовний, вертикальний дискурс та мобілізуючий драйв тут створюють жінки», пише відомий політолог і публіцист Андрій Окара. Гадаю, трішки чи навіть більше, ніж трішки, посперечатися стосовно одностайної правоти цієї тези можна, але не зараз.
Але не треба думати, по-перше, що якщо язичницька богиня, то це вже самозрозуміло погано чи пропаганда якоїсь чергової рунвіри – аж ніяк, зовсім не язичник я за світовідчуттям і ритуалом, просто «богиня світла» у всякому випадку, погодьтеся, ліпше, аніж фетиш типу «банка світлого пива» чи тотем «скутер-металік», - набагато більший язичницький елемент, і головне, темніший. Мені тут радше йдеться про архетип у свідомості українця, ніж про напластування якихось нових релігій на, слава Богу, ще не вщент стерті існуючі християнські традиції. По-друге, «націоналізм-богиня», не слід одразу хибно трактувати як наскрізь пацифістичну, раболіпну систему цінностей - приміром скандинавська богиня Фрейя відповідала за кохання, любов, а також війну. А скандинавські валькірії у міфології не згірш вправлялися на мечах і списах за українських амазонок. До слова, Фрейя плакала золотими слізьми, хто не знає. До війни не закликаю.
Тимошенко варто співчувати і вболівати за неї щиро, без зловтіхи і жаби, бо вона за час новітньої історії України, яка, будемо сподіватися, не матиме свого кінця незабаром, спромоглася, як ніхто інший серед жінок, втілити образ «землі-богині». Та й серед чоловіків, « немає бога на землі», печалився Поет, треба чесно визнати, як би не хтілося цього робити, також втілила.., ба навіть –тим паче, бо тут у нас повний історичний політеїзм – «богів» хоч відбавляй, - і всі відповідають за війну, між собою, здебільшого, а за результат війни – жоден, повний імперсоналізм наступає враз, а за ним, зазвичай, малорасєйській пан-теїзм. І ось тепер богиня ЮТ як ніколи уречевлює на собі ще й образ «страдниці-розтерзаної-землі-вчергове-своїми-і-чужими-супостатами». «Своїми», ясна річ, більше. Вона – це Україна, і ні на йоту іронії. Україна – зі всіма її недоліками, бідами, перевагами і плюсами, опустимо, чого в неї більше наразі. Тому всі ті, хто не жаліють Тимошенко, не жаліють України. Це страшенна екзистенційна і онтологічна помилка цієї країни, від якої власне мало що залежало, що її очільником стала не ВОНА, а «він». Чому власне він ? Чому власне мало що залежало ? Та тому, що там, де перевагу віддали йому, ментально і етнічно фактично геть нічого, або мало що, зближує з носіями «крові богині», - у них домінує «кров бога», і насправді не Того, Якого оспівує православ’я, і навіть не суть важливо, якого патріархату. Хоча, вибачаюся, таки важливо, дуже важливо. Люди цього виміру істоти земні. Одні люди від «богині», а інші від «бога». Одним дорога до Бога, немов блукаючій Софії, а іншим від Бога, немов… ?? І тільки аспект «ковбаси» і благополуччя ладен зблизити «сокола» і «страуса», штучними мутаціями трансформувати їх в пеліканів з пустими і напівпустими годівничками, зашморгом на шийках, – себто чужорідне, екзотичне, страусяче таки переможе, чого так прагнуть прагматики і професіонали ?!
Вона істинно могла закласти міцнющий фундамент і цілу пряму лінію клану-ковену собі більш і менш подібних тіток-очільниць, де б одна змінювала іншу на лояльно-конкурентних засадах, з чітко визначеною ієрархією і статутом; це могло бути все дуже природно, допотопно по-українськи, в не найгіршому значенні цих слів, дуже автентично і автохтонно, і Україна могла справді суттєво змінити лик свого обличчя, але вона чомусь чогось злякалася, віддала перевагу кланам Губських і Фельдманів, а на бастіон до себе вивісила Ляшків і Портнових… :((
Тепер вона пожинає плоди своїх, в першу чергу, і чужих, не в останню чергу, прорахунків. Тепер у неї є час переосмислити дещо, якщо не пізно, або остаточно порвати з тінню Ліліт в собі і віднайти Єву. А проте у будь-якому разі її зарано резервувати на маргінес. Б’юсь об заклад, ця мадам ще не сказала свого останнього слова в політиці. Лазаренко, Кучма, Ющенко, ті, з якими вона відкрито конфліктувала і від яких відкололася зрештою, пішли у політичне небуття, майже синхронно один за одним. Це омен для декого із сьогоднішніх ?.. Їй дали сім років – число глибоко символічне. У тексті вироку по справі вона числиться під номером тринадцять.. Другу кримінальну справу проти неї порушили тринадцятого жовтня.. Можливо, страх перед ЮТ носить не лише раціональний характер, а свідомо ірраціональний ? Проте ніхто не береться стверджувати: «Так».
Одначе 13-ка символізує не лише смерть, але й перехід на інший рівень – не варто нехаяти цим значенням. Крім того, в національній американській символіці зображений орел, який тримає в одній лапі тринадцять стріл, а в іншій оливкову гілку з тринадцятьма ягодами і листочками, над ним – зірка, складена із тринадцяти зірок. Орел символізує відносини з іншими за допомогою добрих слів – оливкова гілка, і за допомогою недружніх вчинків, якщо… - стріла. І девіз: E pluribus unum: із багатьох – одне. (це так, передбачливі у всьому масони, – про українську опозицію…) Але до чого тут Америка, скажете ? І будете праві. Довго думав, що ставити в кінці, знак питання, знак оклику чи смайлик .
