Більшість пересічних обивателів, особливо дівчат (які завжди більш схильні до емоційного сприйняття дійсності) захопливо вигукують, переглядаючи зображення каньону у Буках: «Невже таке є в Україні?» Дійсно, людині, що приросла до офісу, а у коротку відпустку бачить заморські пляжі, важко уявити що і у нас є справжня краса. Нехай не прилизана, без належної інфраструктури, але дійсно є. І дійсно краса.
Природа України не балує туристів ефектною візуальною атрактивністю. У нас немає величезних водоспадів (на зразок Ігуасу або Вікторії), немає мальовничих джунглів, із зграями строкатих папуг, немає саванн, із табунами імпал (у кращому випадку є автомобілі Шевролле Імпала) та швидконогими гепардами (це ще гірше ніж чупакабра), немає полярного сяйва та айсбергів, барвистих коралових рифів та риб клоунів. Наш найбільший каньйон (Кримський) так заріс деревами, що і на каньйон не дуже схожий, а найбільша річка перетворилася в нікому не потрібне рукотворне море... Але що це я ніби у «Нашій Раші». У нас є інші природні атракції. Захоплюючі і ефектні. І Гірський Тікич у Буках якраз серед них.
Хоч селище Буки, яке розташоване у Маньківському районі Черкаської області, досить старе (перші згадки відносяться до 1515 року), але від давніх історичних часів в ньому залишилося небагато. Чи не найстарішою архітектурною його пам’яткою є напівзруйнований кам’яний млин. Також у поселенні є руїни однієї із перших малих ГЕС в Україні (та й в СРСР). Але безперечно не антропогенні пам’ятки мають найбільшу туристичну цінність у Буках. Головна туристична атракція – це каньйон Гірського Тікича.
Взагалі то скелясті утворення – не рідкість для берегів річок, торуючих шлях в Українському кристалічному щиті (УКЩ). Фантастичні скелі на Случі, скеледроми на Тетереві у Денишах та Житомирі, казкові гранітні долини Росі у Богуславі, Стеблеві та Корсуні, Мигейські суперпороги на Південному Бузі... Хватає цього добра. Але чітко виражених справжніх каньйонів крім Буків я ніде в Україні не бачив. Таких, якими їх я уявляв із дитинства.
Розповідь про Буцький каньйон буде не повною, без розповіді про УКЩ. Хоча б коротенької. Отже починається він у Рівненський області. Простягається із північного-заходу на південний схід, аж до Азовського моря. В довжину сягає 1 тисячі кілометрів при максимальній ширині у 250 км. Але не будемо заглиблюватися в геологію – УКЩ це кристалічний фундамент (фактично камінь), який є піднятою частиною Східно-Європейської платформи і має на собі незначну товщу осадових відкладів. Часто фундамент лежить над базисом ерозії, і тоді він скелями та порогами випірнає над осадовими відкладами (над землею). Найбільше таких ділянок в долинах річок, зокрема у прируслових частинах.
Вік порід УКЩ часто перевершує два мільярди років. Фантастично жахлива цифра. Тоді на землі ще не було життя.
Породи що складають УКЩ –граніти та гранітоїди (типу гранітоподібні) – дуже міцні, тому річкам знадобилася не одна сотня мільйонів!!! років, щоб прорізати собі дорогу. Але вода камінь точить. Нехай не швидка, але досить упевнено. Так і проточила вона дорогу (русло) для Гірського Тікича, вік долини якого перевищує вік долини Дніпра у десятки разів.
Починається річка Гірський Тікич у Оратівському районі Вінницької області. На півдні Черкаської області вона зливається із Гнилим Тікичем і утворює коротеньку річку Тікич. Тікич же, впадає у Синюху, яка котить свої води у Південний Буг.
Ділянки Тікича у Маньківському та Тальнівському районах Черкаської області часто схожі на гірську річку, тому він і називається Гірським. Наймальвничіша (за словами очевидців) ділянка розташована поряд із селищем Буки. Починається вона від греблі та містка у центрі селища і прямує на південь та південний схід. Кажуть, що південніше також є мальовничі ділянки. Але мабуть не настільки.
Вище містка розташована гребля водосховища (із шлюзом та закинутим пам’ятником Леніну в очеретах). Нижче починається плоска похила кам’яна поверхня із жолобом для річкового русла. Тут шумить водоспад, який отримав назву Вир. Хоча, на мою думку, це не зовсім водоспад – це падун чи перекат. Влітку у межень він такий собі, а ось навесні значно потужніший (мабуть тоді він і вирує).
Буцький "Стоун Хендж"
Нижче по течії (не скажу протягом скількох км) Гірський Тікич протікає у скелястих берегах, які інколи змикаються у справжній вузький каньйон. В погожу днину тут багато туристів із наметами. Часто вони шкрябаються вгору на скелі – тренуються. Глибоко у долині збереглися руїни ГЕС. Цю бетонну споруду звели у далекому 1929 році. Потім закинули...
Місцями долина Тікича нагадує гірську місцевість із химерними формами рельєфу. Тут могли б знімати якийсь фентезі-фільм.
Буцька ГЕС
В одному місці скелі піднімаються вузьким муром (десь у метр товщиною), який простягається на обох берегах і півкільцем змикається біля русла. Справжня кам’яна брама, біля якої, на верхівці стіни лежить велетенський камінь. Лежить навскісяк. Здається що його сюди поклали люди. Точніше велети. Хто, для чого і як? Я вже зустрічав в мережі твердження, що це недосліджений Стоун Хендж. Але навряд. Думаю, що це робота бурхливих водних потоків вкупі із льодовиком (або навпаки).
На скільки тягнуться скелясті береги від Буків вниз по течії Гірського Тікича – не скажу. Але точно не на один десяток кілометрів.
Водяний млин (кін. 19 ст.)
Недалеко від сучасної греблі стоїть старовинний млин. Він не схожий на млини Росі та Південного Буга, але також дуже ефектний. Зараз це лише стіни, але хтось узявся вкрити їх новим дахом. Що то буде – хто зна. Місцеві кажуть, що кафе або готельчик.
