Фото byut.com.ua
Цього тижня відбулися дві знаменні події: по-перше, опозиція вдруге програла одні й ті самі парламентські вибори, а по-друге, Юлію Тимошенко вдруге обмежили у правах, хоча цього разу не провладний суд, який вершить виборче правосуддя, а керівництво її ж партії. Певною мірою обидві ці події пов’язані.
Відмова керівництва ОО від ідеї невходження до обраного парламенту позбавила опозицію великої політичної гри з безліччю опцій її розвитку. У пам’ятку сплив давно забутий віршик: «Если птице отрезать крылья и ноги отрезать тоже, то птица умрет от скуки, потому что... сидеть не сможет». Літати навіть не намагалися. Ні масштабу, ні розмаху. Ні відповідальності, ні практичності. Ні ідеї, ні віри — ні в себе, ні у свою команду, ні у свого виборця.
По-перше, моральна і юридична правота була повністю на боці опозиції. Бо влада, зіштовхнувшись із труднощами формування власної, а отже — без комуністів, більшості в новій Верховній Раді, зірвалася з котушок і пред’явила своїми діями українському суспільству й світу незаперечні докази фальсифікації результатів у ряді округів.
По-друге, після всієї очевидності маніпуляцій та фальсифікацій прихильники опозиції чекали від неї не просто дій, а перемог. Грізна риторика — це одне, а результат — інше. Можна переконувати, що в тебе в руках не скрипка, а автомат, але інколи потрібні й докази цього. Останню перемогу опозиції, якщо мене не зраджує пам’ять, було зафіксовано після ухвалення чинного закону про вибори, який, як стверджувалося, «унеможливив фальсифікування народного волевиявлення». До речі, і того разу (даруйте вже, нікуди від цього не подітися) проти підтримки опозицією цього закону виступили дві людини — Анатолій Гриценко (публічно) і Юлія Тимошенко, чиє послання заховали під сукно.
По-третє, кандидати у президенти, котрі перебувають у стані опозиційних сил, не могли не розуміти, що влада зараз не лише відпрацьовує на практиці технології коригування результатів 2015 року, а й намацує, як далеко може зайти у своїх експериментах. Дати гідну відсіч цим спробам три опозиційні сили могли вже тепер.
По-четверте, настрій у столиці був піднесеним і однозначно проопозиційним. За «мокрими» протоколами влада втратила 13 із 13 округів. Поглянувши на результати виборів, кияни окрилилися: «Як ми!» Правду кажучи, багато хто не очікував, що серед нас здатних не продаватися виявиться так багато. І цей емоційний чинник теж був на боці опозиції.
По-п’яте, юридичний механізм перетворення новообраного парламенту на нелегітимний є, і полягає він у неприйнятті присяги однієї третиною депутатського корпусу. Багнетів для цього в трьох опозиційних сил — ОО «Батьківщини», УДАРу та «Свободи» — вдосталь. Навіть якщо врахувати, що знайдуться такі, кого не переконати, а саме – хто заплатив за проїзд на політбрендових поїздах і зійшов на станції парламенту. Що ви кажете? Працюватиме старий парламент? Ну то нехай працює. Питання — як довго? Ми ж не на глобусі України живемо, а у світі, від якого залежимо. Кредити, угоди, ринки, санкції — і все це на тлі кризи...
По-шосте, якби три політичні сили зайняли єдину позицію й жорстко оголосили про готовність не входити до новообраного парламенту, значна частина суспільства підтримала б їх. І, взявши цю висоту, маючи за плечима військо громадян, опозиціонери могли б вибирати мету і добиватися її досягнення. Ну наприклад:
— ми зайдемо в парламент, якщо ЦВК визначить за «мокрими» протоколами чесні результати на 5 (13) округах, де шляхом фальсифікацій перемогу опозиціонерів віддали представникам партії влади або лояльним до неї самовисуванцям. При цьому організатори фальсифікацій мають стати перед судом і відповісти за всією суворістю закону;
— ми зайдемо в парламент тільки в тому разі, якщо влада випустить із в’язниці політв’язнів;
— ми зайдемо в парламент, якщо влада приведе у відповідність до реальних даних результати на загальнонаціональному окрузі, усунувши зафіксовані сайтом ЦВК ситуації, коли кількість голосів, відданих за Партію регіонів, перевищувала кількість бюлетенів, виданих на дільниці;
— ми не зайдемо в парламент, якщо не буде виконано ці (або деякі з цих) умови, а ви, хто ледве дотяг на бриючому польоті до дня виборів без підвищення цін, тарифів та курсу долара, спробуйте на повторних виборах отримати свої 30 відсотків...
Для того, щоб так розмовляти з владою, потрібно бути не хлопчиком, а мужем. Але є хлопчики, які не дорослішають, а тільки псуються. Лідери не «труть», а борються. Вони не призначають мітинги на 10 ранку, не розуміючи, що сказати людям і як правильно використати їхню енергію. Лідери розуміють, що з сильною, у медведчуковському розумінні, владою можна говорити тільки з позиції сили. Лідери шукають способи, як реалізувати задумане, а не причини, чому цього не можна зробити. Лідери не визнають межу осілості думки. Це для лідерів: «Будь реалістом — вимагай неможливого».
У розумінні цього, власне, й полягає відповідь на запитання: чому Тимошенко у в’язниці. Підступна? Так. Цинічна? Так. Але масштабна, харизматична, яка не вміє розуміти значення слова «неможливо» і здатна перетворювати це слово на реальність. Спробую трохи інакше прочитати відому фразу: зрада мільйонів, вчинена опозиційними силами на чолі з керівництвом «Батьківщини», — це статистика. Зрада лідера — це трагедія. І насамперед її, Юлина, трагедія.
Тимошенко здибилася першого ж поствиборного дня. У своєму посланні вона закликала соратників бойкотувати парламент, обраний шляхом підкупу, адмінресурсу та фальсифікацій; скликати людей на Софійську площу і не йти з неї, поки не будуть призначені перевибори. Для того щоб переконати побратимів у правильності саме такого алгоритму дій, Юлія Володимирівна, по-перше, оголосила голодування, а по-друге, на словах пригрозила вийти з «Батьківщини» в разі, якщо її план не буде реалізований. Тоді лідерам опозиції план видався невиправдано радикальним: партійний результат виявився меншим від запланованого, але більшим за очікуваний; Київ несподівано й невимовно порадував підтримкою мажоритарників; день голосування минув без яскравих і масових порушень з боку влади; видимих підстав для здіймання не те що хвилі, а навіть брижів народного гніву, не проглядалося. Арсеній Яценюк і Олександр Турчинов терміново вилітають до Юлії Володимирівни умовляти її відмовитися від невиправдано радикального плану дій. На це вони мають мандат від усієї Ради опозиції. За їхніми словами, Тимошенко сприйняла аргументи. Але голодування не припинила.
Тим часом Остапа, тобто владу, понесло. Свавілля, яке відбувалося в округах і заповнило ефіри, вже не можна було списати на боротьбу самовисуванців, які вклали мільйони у підкуп виборців. У справу вступили «Беркут», котрий продемонстрував президентові нову грань лояльності та ефективності очільника МВС, і суди, що їх частиною президентської влади не вважають лише школярі, які щойно почали вивчати «три гілки». В опозиціонерів-переможців відбирали вікторію просто шляхом перебивання цифр на сайті ЦВК. Ні «мокрі» протоколи, ні 4—12-тисячна різниця в голосах з конкурентом не бралися до уваги ні судами, ні Центральною виборчою комісією. «Вони можуть вирвати або вкрасти медалі, але від цього вони не стануть олімпійськими чемпіонами», — написала Юлія Тимошенко у своїй відозві до побратимів. Цю відозву вона передала Турчинову і Яценюку через кілька днів після їхньої пісмейкерської зустрічі в лікарні. У зверненні вона твердо закликала бойкотувати парламент, захищати результати, збирати людей. Тимошенко повернулася до витоків, до своєї початкової позиції. Але про це ніхто не дізнався. Навіть під час зустрічі Ради ОО «Батьківщина», представників УДАРу і свободівців на запитання Ірини Геращенко: «А яка позиція Тимошенко?», їй відповіли, що на момент зустрічі в лікарні Юлія Володимирівна вважала за необхідне зайти в парламент і з цих позицій вести боротьбу із владою. А стосик паперу, пописаного крупним почерком, який лежав у цей час на столі перед Турчиновим, не міг кричати високим і зірваним голосом: «Це не так! Це неправда!». Гірше інше — ну а якби міг? То що б змінилося? Під час багатогодинних переговорів трьох опозиційних сил, у присутності всіх учасників зібрання, відбулося кілька телефонних розмов Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка із Сергієм Власенком. Адвокат вимагав оприлюднити позицію Тимошенко. Користувачі її бренда пояснювали, чому цього не можна робити. Емоції вирували. У результаті Власенко, «руками пояснивши, що хлопчика звати Хуан», вирушив до своєї підзахисної по додаткові інструкції, а лідери невлади, насправді вже чудово розуміючи позицію Тимошенко, виступили зі спільною заявою, відмовившись від ідеї бойкоту парламенту. Про позицію Тимошенко виборці «Батьківщини» так і не дізналися. Справу було зроблено.
Це вже потім були хороводи навколо лікарні і розмова Тимошенко з Кожем’якіним і Сасом; це вже потім Кожем’якін оголосив, що Тимошенко підтримала «заяву трьох»; це вже потім він на першому ж засіданні фракції «Батьківщини» заявив, що у підтримці Тимошенко були нюанси, про які він доповість керівництву фракції; це вже потім фракція делегувала сімох переговірників, покликаних узяти участь у робочій групі з підготовки першого засідання нової ВР і розподілі посад у ній; це вже потім, на настійну вимогу Власенка, Кожем’якін змушений був повідомити фракції, що Тимошенко погодилася з оприлюдненою «заявою трьох» від безвиході і вимагала не входити в керівні органи Верховної Ради, щоб не брати на себе відповідальності за те, що відбувається в країні; це вже потім Турчинов поставив на голосування у фракції ідею невходження в парламент і отримав два голоси «за»: Сергія Власенка і Анатолія Гриценка.
Що стосується Гриценка, то він з тих, кого зрада принципів страшить значно більше, ніж перебування в меншості. Людина, яка першою в Радянській армії вивела свою парторганізацію на демплатформу, не оглухне від клацання молочних зубів. А от із Юлею... З Юлею складніше. Хоч би яке рішення вона ухвалила — проковтнути публічне ігнорування її позиції або опиратися йому, — її вплив на українську політику, схоже, скінчився. Її думка щодо стратегічно важливого питання не була врахована її ж командою. Тимошенко де-факто перестала бути лідером опозиції, а Яценюк ним за фактом так і не став.
Юля не змогла змусити опозицію літати. Цього не зміг зробити і народ. Але надія є, і ім’я їй — Янукович. Можливо, страх бути збитою ще на землі допоможе опозиційній силі піднятися в небо. Ну, після того, як розсядуться в парламенті…
Юлія Мостова,