Люблю читати чоловічу прозу , вона жорстка, зрозуміла, деколи брутальна, без зайвих переживань. На відміну від жіночої, в якій занадто багато емоцій, занадто багато кохання. А якщо воно є , то гарантовано у всій книжці акценти будуть поставлені саме на ньому, від чого те кохання стає якесь замордоване, затерте, засмальцьоване.
Занадто багато лірики, яка ллється аж через край, вже й книга втонула в тому занадто ліричному болоті, вже й всі чорти і бабайки звідти повтікали, а воно все лиється як з баранячого рогу. А якийсь чортик та й має бути присутнім – як редактор, який підкореговує – ніби незамітний , але знаєм , що він є, що без нього ніяк. Одним словом , занадто…
…і тікаючи від отого «занадто» я захекано влетіла в зал книгарні «Є» , де проходила презентація книжки Руслана Гуменюка «Бабайко». Здивовано огледівши аудиторію, зрозуміла, що слухачами є дві дівчини і я , а ще присутній сам автор, його літературний редактор і навіть власний фотограф. Під кінець підтягнувся ще один дядько, який йшов собі йшов і просто зайшов…на вогник.
Давно я так не сміялась. Хлопці молоді, дотепні, веселі, цікаві, ще не розбещені популярністю, говіркі і креативні. А креатив їх полягав у тому , що презентували вони книжку так , ніби з її нутрощів «повилазили» екстазі(вітамінки-аскорбінки) і шприци, які безладно валялися на столі кругом книжки , в якій відверто описувалася тема наркоманії. Хаотичний потік думок, і навіть їх упорядкованість , вилізли у відвертий сюжет про реальне життя наркомана , в якому знайшов своє місце і бабайко .
Бабайко – це зло, трансформоване в добро. І хоча воно залишило в собі всі негативні риси злого щезника (хамство ,матюки, вульгарність) та все ж, саме він , бабайко , допомагає герою пройти всі “круги пекла” , до якого той втрапив.
Роман написаний в стилі постмодерн. «Махати пальчиком і казати: но-но,не можна» насправді не є концепцією книги. Автор нічого не забороняє, не вчить як жити, не обливає брудом ті самі наркотики, не описує стан ейфорії і збудження, а показує наслідки згубної звички. Описує падіння людини нижче «соціального дна», перетворення її з особистості в маргінала з усіма викликаними наслідками , що настали в ході страшних метаморфоз. .”Все це показано так , щоб читач розчарувався в наркотиках ще до того, як вони йому зустрінуться “– пояснює Руслан.
На запитання «чи вживали ви наркотики?» Руслан почав водити очима по стелі , ніби боячись , що там вилізе відповідь у вигляді ще одної таблетки екстазі чи шприца ,що впадуть перед ним на стіл до загальної купки того наркоматського барахла. І коли стеля, слава Богу , нічого не виплюнула, знічено відповів: «ну, це дуже особисте…» . Все ж стеля бовкнула зайвого.
Щоб розпружити і врятувати становище хлопці запропонували погадати на сторінках книжки і наворожили мені аж два слова: «ми дихали», мені цього було замало і я попросилась на ще один захід , мотивуючи тим , що два слова – то занадто лаконічно. Хлопці погодились і давлячись сміхом видали мені ще одну порцію пророцтва: «кінець, трясця!». Я також пирскнула(напросилась ,називається) і зрозуміла , що більше двох слів мені не світить. Висновок : або «дихай» - тобто живи, або «кінець»- тобто смерть. Або-або. Альтернатива є . Це тішить, і надихає як мінімум дихати.
Після такого нехитрого ворожбитства Руслан вичитував уривки з «Бабайка» під супровід гітари Адама Лозинського(редактора) , що додавало
ще більшої динаміки злободенній темі. “Мені самому важко з нею порозумітися – зізнається Руслан –… Це я писав?..”
Після презентації я задумалась – хто ж все-таки той бабайко? – дно чи вершина зла? Злий щезник чи добра казка?
Пелехатий дідько чи общипаний ангел, що відробляє свої небесні гріхи, ставши опудалом на землі? Бабайко – макабричні страхи чи інфернальне зло? І чи можна приручити зло? І чи варто? Щоб бува не пригріти на своїх крижах радикуліту.
Бабайко – таке миле прізвисько і така погана репутація. Може він клишоногий, косоокий, недорікуватий каліч, який свої комплекси компенсує нашими страхами, за якими не видно його убогості.
Може ,бабайко – це випробування для людини – і хтось залишається в його лабетах назавжди, а хтось виривається з них - і тут вже хто кого. Кожному треба вирішити: полюбити його чи зненавидіти ; сміятися чи боятися ; опустити руки чи боротись до кінця; залишити його в дитинстві чи залишатися переляканою дитиною на все життя…у кожного він свій , той бабайко…
Оксана Федорак
школа професійної журналістики
