Від свистопляски навколо «Пуссі Райот» та реакції на неї – нудна гіркота: все йде протореним шляхом, своя свої познаша... У цій ситуації немає Бога, окрім Бога стражденного, і Пелевін – пророк Його: хтось наївно уявляє, ніби тут війна за віру та вітчизну (умовно позначаючи, православно-консервативні або, навпаки, ліберальні), а в дійсності – знімають тут черговий снаф, і бойові телекамери навіть не приховані у камуфляж.
Ні – прямих аналогій у тому сенсі, що ці ось – орки, а ті – мешканці офшара, ці – статисти, а ті – сценаристи, я проводити не хочу, «не порівнюй – живий непорівнянний». Але вважаю, що згадані вище наївність і простота злочинні, для християн вони неприпустимі, й огидний збір підписів під відозвами «народного гніву», що тривав у ряді храмів Москви, не єдине тому свідчення.
Коли литовський католицький філософ Антанас Мацейна у книзі «Таємниця беззаконня» коментував повість Соловйова про антихриста, розмірковував про способи боротьби антихриста з Церквою Христовою та про те, як християни ведуться на провокації, він писав: «Ніж Святого Духа теж буває гострий. Але він ніколи не спрямований у саме серце. Натомість, антихрист завжди цілить у саме серце. Він не прагне очистити виноградники Христові, він прагне вирубати їх. Злочини, звершувані християнами, дають йому змогу почати боротьбу, і водночас, вони прекрасно маскують нищівний характер цієї боротьби». Як же усе це знайоме нам...
Про те, як члени Церкви завдають шкоди Церкві тим, що забувають заповіді Христа й вище духу євангельського ставлять цінності політичні, національні, культурні та інші, сказане-пересказане багато. Але і шлях ескапізму, піддавання анафемі всього, що є у світі, самоспалення в скитах – не шлях християнина. Кидання зерна в багнюку, явлення Христа, а за ним – християн, світові, аби не відкинути чи знищити його, але зцілити, преобразити – найбільша андерґраундна акція, скандалон грецькою, яка перевернула без-Божний людський стан речей і яка продовжує перевертати донині.
Перші пустельники, що залишали пишні імперські храми та єпископські катедри заради чистоти Богоспілкування, кидали виклик суєтності світу своїм відходом – і світ, спершу крутив пальцем біля скроні, а потім – відчував пекельну порожнечу в місці відсутності тих ненормальних, ішов за ними в пустелю; юродиві, які здирали вапу з гробів суспільства, кидали цей виклик, навпаки, своїм настирливим вторгненням у суєту світу, і розлючений світ, який спершу гнав їх із папертей, мимоволі починав дослухатися до них.
Церква не може не брати участі в житті світу, затиснути носа й вийти з нього в гетто, цього не було і не буде, такої радості антихристу ми не подаруємо. Але виконувати заповіт Христа із перетворення світу християнин може в один-єдиний спосіб: усюди, де б не був, лишатися християнином, орієнтувати дух і серце на Євангеліє. Християнин може і повинен бути тим, ким покликаний бути: і військовим, і торговцем, і правозахисником. Але ідеалом військового завжди буде не капелан, який освячує ракети та винищувачі під прицілом телекамер, а сорок солдатів, за віру Христову вмерзлих у лід Севастійського озера. Ідеалом торговця – не успішний власник церковної крамнички з торгівлі свічками та іконками, а юнак з Ассізи, якого батько бив за те, що той роздавав, торгуючи, батьківські гроші й товари бідноті. А ідеалом правозахисника – не той, хто закликає кесаря побивати камінням нечестивих, а Той, хто захистив своє власне право заради любові до людей піти за них на хрест.
о.Сергій (Круглов)
