Криза російської економіки переполошила Кремль, а набір клоунських трюків керівництва РФ перестав веселити зубожілих російських громадян.
Гроші на залатування російських дір може дати лише Захід. Але так виглядає, що лише після закінчення президентства Путіна. Тож настрої у Білокам’яній – нерайдужні.
Про це у програмі "Студія Захід з Антоном Борковським" на Еспресо.TV розповів російський політолог і громадський діяч Андрій Піонтковський.
Навколо Кремля відбуваються якісь дивні тектонічні рухи - до нас долітають тільки бризки інформаційного шампанського. Головний пахан то занурюється в батискафі, то виринає з амфорами, і ми бачимо, що трюки повторюються. На дно морське він вже опускався, можливо, зараз він знову прокотиться на стерху. Ми бачимо ці дивні речі, і це вже навіть не смішно.
Це явне відображення як паніки і розгубленості, що панують в Кремлі, і дійсно розбірок, що почалися у вищих ешелонах влади. Пригадується класична формула Черчілля про радянську політику - це сутичка бульдогів під килимом, з-під якого на ваш погляд вилітають бризки шампанського, а за Черчиллем - шматки бульдогів, які не досягнули успіху в цій сутичці. Ви повторюєте тези моєї сьогоднішньої статті.
Яку я, на жаль, не встиг прочитати.
Яку ви навряд чи читали, бо вона щойно з'явилася, я пишу про панічні настрої в Кремлі. І річ у тому, що це не наші з вами здогади чи роздуми. Я спираюся на дуже поінформовану людину, я аналізую виступ директора і головного редактора "Ехо Москви" Олексія Венедиктова, людини дуже близької до Кремля, у якої є така маленька зворушлива слабкість - він дуже любить хизуватися цієї близькістю, інформованістю, посвяченістю і при цьому вибовкує багато цікавих деталей. І, як показує досвід, цілком адекватно описує атмосферу, що там панує. Він сказав, що зараз змагаються між собою вежі та башточки Кремля. Але вони вже змагаються не за вплив на пахана, вони змагаються за привілей першими зіскочити, при цьому не отримавши звинувачення в зраді і кулю в потилицю. Ну, все це ми бачили в культовому фільмі "17 миттєвостей весни" - бункер Гітлера в 1945 році. Конкретний приклад - поведінка Пєскова. Виявляється, вся хвиля викриттів Пєскова про його дику оргію споживацтва з годинником за півмільйона доларів, інспірується ним самим. У надії, що він буде звільнений зі своєї посади за статеву розбещеність і відправлений зі своєю Навкою абикуди в Сардинію або Сицилію. Що цікаво, в венедіктовскому інтерв'ю, що, схоже, і сам Олексій Олексійович вже включився в цю боротьбу. Він раптом визнав за необхідне дуже докладно розповісти, що перед анексією Криму в Кремлі проводили нараду, і буквально всі присутні - дипломати, військові, економісти та розвідники, - висловлювали певні побоювання і сумніви щодо цієї акції, але, мовляв, Путін до них не прислухався і нав'язав своє рішення.
Неохоче згадується фільм "Убити дракона" за мотивами твору Євгена Шварца - там в кінці залишається бургомістр, дракона підрубали, летять голови, всі починають перекидати провину і одночасно косити під божевільних.
Ця паніка, істерика і судорожні рухи обумовлені відсутністю стратегії у різних фігур в оточенні Путіна. При чому губернатори вже готові вийти на балкон і вигукнути, як в іншому відомому творі: "Як вільно дихається у вільному Арканарі". Я вважаю, що саме такі події нас очікують найближчим часом.
Якщо щури біжать з корабля, то що буде з головним щуром?
Головний щур, як відомо, дуже любить розповідати дитячу історію про те, що щура можна заганяти в кут. Як він десь там на сходовому майданчику загнав щура в кут і він на нього кинулася. Я не знаю, це так, про всяк випадок нам розповідають, або ж якась божевільна акція з його боку теж не виключена. Але, дивіться, адже щодня російська пропаганда зараз звинувачує Україну в якійсь підготовці найбільшої військової операції. А чи не готує Москва якусь відчайдушну спробу Гляйвіця?! Москва розуміє, що за військову ескалацію вона отримає дуже серйозні економічні та політичні відповіді і постачання зброї в Україну з боку Заходу. Але, можливо, у Кремлі хочуть зобразити щось, що б дозволило їм сказати, мовляв, це Україна пішла на військову конфронтацію. Хоча це і важко зробити.
Насправді це не так важко зробити, як здається, тому що люди, які працюють на Кремль, в Україні почуваються спокійно й дихається їм не гірше, ніж в Нарофомінску.
Провокація може мати якесь тактичне значення, але стратегічно Путін програв. Ніяка військова ескалація не рятує, тому що він програв за трьома найважливішими фундаментальними причинами. По-перше, опір українського суспільства і повне відторгнення ідеї російського світу, насамперед, росіянами, що живуть в Україні. По-друге, він недооцінив реакцію Заходу - дуже серйозну він помилку зробив з цим своїм ядерним шантажем. Саме вона з боку Заходу викликала таку серйозну контргру. Захід зрозумів, що якщо його не зупинити в Україні, їм доведеться з цим божевільним зіткнуться в Прибалтиці, де Заходу вже не відговоритися формулами, що "Україна не член НАТО і тому ми не зобов'язані надавати їй військову допомогу". Принципово вирішено розібратися з цією загрозою тут! Адже розрахунок Путіна - це був розрахунок шпани з пітерської підворіття, мовляв, я покажу який у мене ножик і ці ось інтелігентні хлопчики розбіжаться.
Ви зверніть увагу, слова «русский мир», «Новороссия» - вони ж повністю зникли з політичної словника. Російська пропаганда напоролася на те, що вона весь час повторювала. Вони ж говорили в ейфорії рік тому: "Ми ж не з Україною воюємо, хто така Україна, ми воюємо на території України із Заходом і насамперед з США". Ну що ж - будь ласка, отримуйте! І найголовніший прорахунок - це надбання умів Росії. Короткочасний пропагандистський ефект і ейфорію від приєднання Криму, як тоді ще здавалося без єдиного пострілу (хоча постріли були), він сплутав з бажанням росіян йти битися за його божевільний російський світ. Але навіть офіційні опитування показують, що ідея війни з Україною повністю відштовхується російським громадським світом.
Путін мені нагадує персонажа казки Олександра Сергійовича Пушкіна про бабу й корито. Він настільки сильно піднімав ставки, що, врешті-решт, побажавши стати володаркою морською, знову опинився біля розбитого геополітичного корита, або ж біля геополітичного, вибачте, сортиру. У той же час ми бачимо, що Мінськ-2 логічно себе вичерпав, і все більше голосів про те, що потрібен або Мінськ-3, або розширення ж "нормандської" четвірки з включенням Європейського союзу як окремої сторони конфлікту.
Мінська угода була мертвонароджена від самого початку. Її єдиний позитив, але це серйозний позитив, - припинення вогню і лінія розмежування. А все інше - з області ненаукової фантастики. Москва там взяла на себе два серйозних зобов'язання, які ніколи не буде виконувати добровільно. Це виведення іноземних військ, як вона їх буде виводити, якщо вона заперечує їх присутність. І передача контролю над кордоном українській стороні. З іншого боку Москва намагається інтерпретувати деякі такі смутні формулювання Мінської угоди, щоб вирішити своє поточне завдання після провалу в Новоросії: вони вирішили блокувати європейський шлях розвитку України іншим способом. Всунути бандитську Лугандонію в українське політичне поле, зробити всяких Моторол і Шаманів політичними діячами України та ще змусити Київ утримувати все це, посилаючись на Мінські угоди. Тобто спокусити Україну уявною ілюзією територіальної цілісності. Але, наскільки я бачу, українське керівництво цю нехитру затію зрозуміло і нічого у них не вийде. Так що зараз він виявляється у того самого судна, про який Ви сказали. Російські політологи говорили американським колегам буквально наступне, "нам зґвалтувати Україну важливіше, ніж вам її захистити". Мовляв, ми завжди будемо підвищувати ставки і на якомусь етапі ви моргнете, здригнетеся і відступите, так що навіть не намагайтеся нам протистояти. Ну, з'ясувалося, що відступає зараз Москва.
А навіщо Путін зараз спрямувався засідати в ООН? З іншого боку це подається як візит Путіна до США?
Ну, розумієте, Лавров дійшов до повного маразму. Це ж викликає тільки сміх. Він сказав, що ось нам постійно надходять від Америки, від США сигнали про бажання продовжувати контакти. Якщо Обама дуже попросить, я практично дослівно цитую, то Володимир Володимирович конструктивно розгляне цю пропозицію. Через півгодини з Вашингтона було офіційно заявлено, що ніяких планів зустрічі Путіна з Обамою немає, і не розглядалося. Це вже жест відчаю. Це бункер 1945 року.
А Борман шукає доріжку на Захід, яка допомогла б йому відсидітися від нового Нюрнберзького трибуналу чи іншої Гааги.
Ця кампанія йде зі знаменитої статті кремлівського політолога Лук'янова. Putin Wants Peaceful Coexistence With the West (Путін хоче мирного співіснування із Заходом). Ну як би від імені Путіна, а насправді від себе, вони, як і Венедиктов, повторюють, що це Путін винен, що Путін наполіг на анексії Криму, а ми дуже конструктивні мистецтвознавці, ми за чашкою кави читаємо Financial Times і готові працювати із Заходом.
