Пропонуємо до уваги читачів інтерв’ю з головою благодійного християнського Фонду «Солідарність» Андрієм Микитиним.
Пане Андрію, насамперед дозвольте привітати вас з Днем народження та побажати вам плідної праці у Фонді, який ви вже очолюєте чотирнадцять років. Це фактично третина вашого життя, що віддана служінню людям. Що спонукало вас вибрати саме таку професію?
Дякую за привітання. І скажу вам чесно, що я ніколи ніколи не мріяв працювати в благодійності, більше того, навіть як би хтось мені сказав був під час навчання, що я буду займатися з соціально незахищеними людьми, представниками вразливих спільнот - я б навіть і не повірив. Батьки хотіли бачите мене лікарем, і все робили для того, щоб я вчився і вибудовував свою лікарську кар’єру. Однак після революційних подій голодування у Києві на граніті, я різко змінив свою направленість і зайнявся громадською діяльністю.
Маєте на увазі студентське голодування 1990 року?
Так. Саме тоді я, як і тисячі студентів, був вражений неймовірним романтизмом. Я тоді наївно вірив, що нам достаньмо буде роздати буклети і газети, де напишуть правду, і люди прозріють і Україна стане процвітаючою демократичною країною. На жаль донести правду до людей дуже тяжко і шлях до демократії складний і тривалий. А в нашій країні – щей не прередбачуваний. Коли переміг Кучма на пост президента України - я три дні перебував у депресії, відтак подався на навчання в Америку, де й збирався залишитися на завжди. Але доля так розпорядилася, що я повернувся, залишився в Україні і присвятив себе роботі по створенню благодійного християнського Фонду «Солідарність». Свій шлях я порівнює з біблійним пророком Йоною: Йона не хотів іти проповідувати в Ніневію, але втікав на кораблі в інший край, та ось велетенська риба проковтнула його і викинула в чудесний спосіб на берег Ніневії. Так і я: перипетії життя викинули мене назад в Україну, в рідне місто Івано-Франківське, де Бог захотів, щоб я працював для потребуючих громадян.
Ви також маєте і чималий політичний досвід в якості депутат Івано-Франківської міськради…
Так, я був депутатом в Івано-Франківській міській раді два скликання з 1998 по 2006 роки.
Запам’ятався мешканцям міста мабуть тим, що через гостру і безкомпромісну депутатську діяльність піддався переслідуванням. Більше того, мене тодішня влада пробувала відкликати з депутатства, причому вперше в Україні (досі навіть немає такого прецеденту, щоб відкликували депутата-мажоритарника). Влада вдалася до такого блюзнірства, навіть не беручи до уваги те, що я був активним депутатом, ніколи не пропускав засідання, кожного разу виступав на сесіях, приймав роботу в депутатських комісіях. При тому, що були десятки депутатів, які ніколи не підходили до мікрофону на сесії, не відвідували комісії, і взагалі нічого не робили. Один з депутатів подався був на помідори в Португалію і там залишився. Так от його так і ніколи не відкликували, але мене переслідували і причому грубим фальсифікованим чином. Потім відмовилися, бо вже явно було, що все шито, як то кажуть, білими нитками.
Відомо також що через вашу принципову позицію у відстоюванні прав потребуючих страждав не раз і Фонд «Солідарність».
Так це правда. На жаль в Україні немає апеляційних механізмів, куди б можна було звернутися за захистом. Жаль, бо страждають невинні люди, працівники. Але як тоді жити, якщо не замовчувати брехню, не служити злочинцям, не критикувати, не боротися за права соціально-незахищених – що ж тоді це буде за благодійність, що це за громадська робота? Тому довелося пережити нам тут у Фонді чимало переслідувань та гонінь, і навіть рейдерську атаку на Фонд.
Та Божа рука захистила «Солідарність». Я не тримаю зла на нікого, бо знаю що якщо диявол використовує злочинців для своїх цілей, то Бог захищає своїх вибраних таким чином, що навіть дії сатаністів, як не дивно, йдуть на користь віруючих. Бог ожисточив серце фараона, що не відпускав вибраний народ за часів Мойсея, а відтак покарав фараона. Так що вибрані у Христі Ісусі ніколи не постраждають, хоч і будуть терпіти, але слуги люцифера не тільки програють у підсумку, але й будуть покарані.
В минулому році ви спробували балотуватися по мажоритарному округу міської ради…
Так і пішов знову на вибори бо не міг відмовитися використати таку ситуацію, щоб стрічатися з людьми, відвідувати їх у домах та квартирах. Цілий місяць я присвятив людям: взяв відпуску , помагав пенсіонерам, роздав їм 500 окулярів для читання, допомагав облаштовувати комунальні потреби мешканців міста, зрештою познайомився з дуже гарними порядними людьми. Кампанія не була даремною, хоч і була програною. Люди голосували тоді не за кандидата в депутати, але за політичну партію. Оскільки я йшов від молодої партійної організації «Народна Влада», то відповідно мої шанси були низькі. Однак я запропонував як програму…10 Божих заповідей. До речі, журналісти визнали її… найсмішнішою. А мене назвали найкумеднішим кандидатом. За тей титул я конкурував з Р.Коцабою і виграв…
Та невже?
Так і це я не перестаю розповідати. Кандидати з програмами «Бандити сидітимуть в тюрмах!!!» чи «Почую кожного!!!» сформували ради усіх рівнів. Тим часом одвічне «Не кради, не обманюй, не пожадай!!!» оголосили у нас… КОМЕДІЄЮ. Це свідчить про те, що наше суспільство духовно хворе.
До речі, того року до місцевих рад у нашу владу посунула ціла зграя запекликих жуликів та шахраїв. Тому я десь радий від того, що перемогу здобули молоді люди від «Свободи». Вони юні романтики, і хоч нічого доброго я не очікую, та…
Тобто менше зло…
Може й так. Хоча мушу признатися вам, що я також свого часу був націоналістом у молодості. Дозволю собі перефразувати слова відомого британського політика і сказати: хто не був українським націоналістом до 30 років - у того щось не в порядку із серцем, а хто не народився у Христі для служіння людям після 30-ти – у того щось не в порядку з головою.
А хіба не можна поєднати одне й друге?
На жаль ні. Мій власний досвід свідчить про те, що ні. По-перше, збудувати українську державу бандерівського зразка від Сяну й до Дону ніколи не вдасться – це утопія, та найгірше те, що всі націоналістичні політичні та релігійні вожді як регіонального так і національного рівня виявляються негідниками, скупердями, нікчемами, що тільки дбають про власну кишеню і не соромляться обібрати до ручки свого брата українця, при цьому дбаючи тільки про свій сімейний клан. Ця ганебна риса передається від націоналістичного лідера до місцевих вождиків і всі вони чомусь поголовно гидкі й мерзенні. Служити цим виродкам, які прикриваються святими ідеями Великої України - протирічить служінню Господові, що вимагає служити ближньому і віддати Йому сповна.
Може це тільки ваш особистий негативний досвід?
Це досвід не тільки мій, але й всіх, хто піде цим шляхом. Рано чи пізно він стикнеться з мерзотником, зрештою наш народ, який готовий був віддати своє життя на Майдані в 2004, стикнувся з ганебним типом людини, таким собі підпанком Ющенком. Люди кричали до хрипоти «Ю-щен-ко!!!!», а тепер хіба що тільки матюкаються при згадці цього прізвища.
Більше того, на міжнародному рівні наш націоналізм виглядає диким та печерним. Свого часу в 1990 році я, як український націоналіст, коли ще хіба фаріони та тягнибоки бігали на комсомольські дискотівки, поїхав в Австрію на європейську християнську конференцію. І там ми, українці націоналісти з Галичини, виглядали найбільшими дикунами. Особисто я «пописався» тим, що з трибуни конференції закликав заборонити викладати твори російських класиків у школах. Один німець тут же встав у залі і запитав мене, чи я читав Достоєвського. Я ж як «свідомий» кажу, що москалів принципово не читаю. Тоді німець голосно каже: «А я читаю Достоєвського і вам раджу почитати спершу аніж щось забороняти».
Це так мене вразило, що я досі з жахом та соромом згадую той момент. З того часу я перечитав уже чи не всю російську класику: усього Чехова, Гоголя, Льва Толстого, Булгакова, Тургенєва і навіть Достоєвського, хоч останній таки тяжко дається.
Ви читаєте з комплексу вини…
Та ні, насправді читання це моє хобі. Я одночасно читаю понад 40 книг. Маю велику бібліотеку, а також електрону книгу.
До слова, хто ваші улюблені письменники?
З християнський авторів – це сучасний автор Філіп Янсі. Його книги перечитую, вони змінили моє життя. А ще дуже люблю читати всі твори Бернарда Вебера, сучасного французького письменника.
А з українських авторів?
З українських, нажаль, немає що читати. Хіба що Віктора Суворова (Різуна) - я вважаю його великим українцем. Поза тим, що він відомий як письменник-ревізіоніст, він написав кілька чудових художніх романів. А взагалі, сучасна українська література та кіно дуже слабкі. Навіть російськомовні українські автори майже нічого доброго не пишуть і не знімають. Я наприклад, дуже люблю документальне кіно і маю велику відеотеку вдома кращої документалки. Так от немає жодного українського фільму, який би хотілося ще раз подивитися. І це дуже трагічно...
Розкажіть про програми вашого Фонду «Солідарність».
Фонд займається непоказною благодійністю. Багато наших проектів та програм не можуть бути продемонстровані журналістам. З багатьох, насамперед, етичних причин і в інтересах потребуючих. Наприклад, у нас щодень займається група осіб, які покінчили вживати наркотики і створили реабілітаційний центр в одному з сіл області. Але показати цих людей публічно ми не можемо. Бо це може спричинити їм шкоду Сьогодні більшість з цих людей займаються бізнесом, відкрили свої крамниці, взяли кредити і так далі, одружилися, народили дітей, і інформація про їх колишнє життя їм тільки зашкодить.
У фонді є багато груп самодопомоги. Одна з них найбільш закрита - це група для осіб, які заразилися ВІЛ статевим шляхом. В ступити в цю групу можна тільки після кількох консультацій з психологом та за дозволом всіх (!) учасників групи. Зрозуміло, що ніхто з журналістів сюди не може бути запрошений. Принаймні в якості журналіста.
А для публічної діяльності потрібен піар…
Так. Тому багато організацій піарять на так званій показній благодійності. Ми ж наприклад, допомогли ромським (циганським) дітям і натикнулися на не розуміння певних людей. Так само робота з дітьми з сімей алкоголіків чи наркоманів, з дітьми засуджених до ув'язнення в колоніях, а також ВІЛ-інфікованими дітьми (під опікою нашого фонду є 34 такі дитини) не може бути публічною.
Щоправда ми пішли на зустріч журналістам і допустили на групу з виготовлення ляльки- мотанки. Але в таких випадках знову таки акцентували увагу більше на ляльці, щоб не вражати дітей. Ми постійно вдосконалюємо етичну роботу нашого Фонду: сьогодні ви вже не зустрінете у нас в приміщенні жодного плакату про СНІД, жодної такої символіки. Це зроблено з метою усунути стигматизацію людей які відвідують Фонд, а особливо дітей.
Які програми є ще у Фонді?
Насправді програм багато. Про всі розповідати в одному інтерв’ю не хочеться, бо розраховую що ще хтось щось напише. Тому запрошую всіх зацікавлених до спілкування. Ми працюємо щодень – навіть у суботу та неділю. Тому, ласкаво просимо, в гості.
Розмову вела Ірина Петрів,