Вже майже століття у цивілізованому світі широко використовують освітні технології, які передбачають передачу знань на відстані — від того, хто навчає, до того, хто навчається. Такі системи отримали узагальнену назву – дистанційне навчання.
В Україні вагомий внесок у розвиток сучасної дистанційної системи навчання зробив франківчанин Павло Федорук. Павло Іванович — наймолодший в країні член-кореспондент Академії технологічних наук, доктор технічних наук, завідувач кафедри інформаційних технологій та директор Центру інформаційних технологій Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Вчений розробив унікальну математичну модель адаптивної системи дистанційного навчання і контролю знань.
Павле Івановичу, у чому особливість і новизна Вашої системи?
Сьогодні більшість систем дистанційного навчання виглядають як набір однакових для всіх тестів, які використовуються для контролю знань. Вийшло так, що ми охопили велику аудиторію з різним рівнем початкових знань та іншими індивідуальними особливостями, які не дозволяють їм всім однаково вчитися. Виникло питання: як же цей процес індивідуалізувати? Власне, те, чим ми займаємося, — це системи нового управління, які передбачають індивідуальну навчальну траєкторію для кожного, хто навчається, залежно від того, який в нього рівень знань, як він швидко сприймає інформацію, наскільки висока якість засвоєння знань і багато інших параметрів, які стосуються моделі студента. Як розробники таких систем, ми маємо добрий імідж не тільки в Україні, а й у світі. Ми представили адаптивну систему дистанційного навчання та контролю знань “EduPRO” в різних країнах, на різних міжнародних конференціях, і на сьогодні вона вважається досить авторитетним у світі інструментом для індивідуалізації навчання.
Чи можливе запровадження дистанційного навчання в Україні?
В Україні є розуміння того, що дистанційне навчання потрібне. Як форма навчання воно навіть відображене в законі “Про вищу освіту”. Але коли дійшло до втілення в життя, трапилися, як це часто буває, цікаві речі. Тобто насправді немає нормативно-правових актів, які передбачають, наприклад, нарахування годин вчителю, який викладає в дистанційній формі навчання; використання так званих кредитів у кредитно-модульній системі організації навчального процесу тощо.
І вийшло так, що якби ми хотіли зараз вчити і видавати диплом у дистанційній формі навчання, ми цього робити не можемо. Тому що умов для отримання ліцензії міністерством не розроблено. Є ніби початок легалізації такої форми, але немає завершення.
Скажімо, в багатьох країнах можна отримати диплом про вищу освіту, не виходячи зі свого помешкання. Це є дуже демократичним та часто єдиноможливим варіантом отримати вищу освіту, наприклад, для інвалідів. В Україні така система не працює. Поки що…
Для кого призначена ця система?
Дистанційна форма навчання може використовуватися як допоміжна при очному навчанні. Дуже багато сучасних університетів використовують при очному навчанні електронні курси, тести тощо. Тобто всю самостійну роботу перенесли в мережу. І це якраз ті елементи, які формують систему дистанційного навчання. Зрозуміло, що дистанційна система використовується в заочному навчанні, екстернаті, післядипломному навчанні, підвищенні кваліфікації, корпоративних навчальних системах. І в принципі, в Україні всі ці форми тим чи іншим чином представлені.
Зокрема, є декілька університетів, які отримали статус пілотних проектів з навчання дистанційної форми. Вони мають право видавати дипломи, навчаючи студентів дистанційно. Це Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова і Хмельницький національний університет. Але, попри те, вони використовують класичні схеми дистанційного навчання, які вчать всіх однаково.
Які недоліки класичного дистанційного навчання?
Однакове для всіх навчання – це рух у тупик, тому що воно не передбачає добре організованого зворотнього зв'язку. Такою системою можуть користуватися люди, рівень знань яких вже передбачений в цій системі. Тому що вона ні для кого індивідуально не коригується, і ті, хто навчається, в процесі навчання змушені адаптовуватися до цієї системи.
Чи вдалося виправити ці недоліки?
Ми навчили систему пристосовуватися до того, хто навчається. Тобто вона, використовуючи адаптаційні механізми (теорію штучного інтелекту, інтелектуальних систем), передбачає можливість збору інформації про того, хто навчається, а потім може визначити для нього кожен наступний навчальний крок. Ми розробили технологію квантування знань, тобто знання поділяються на найменші неподільні частинки — кванти, які формують базу знань. Відповідно, з цієї бази знань ми створюємо кожен навчальний блок, з нього формується навчальний крок, а він далі формує навчальний курс. У цьому процесі ми отримуємо контроль знань, корекцію навчальної траєкторії і потім підсумковий контроль знань. В таких автоматизованих системах, де велика частина навчальних функцій перекладається на машину, виникає потреба оптимізованого контролю. Тому в світі давно використовуються тестові технології.
Але тестові технології допомагають виявити теоретичні знання, а практичні — не завжди. Наприклад, знання іноземної мови...
Знову ж, підходимо до цього напрямку з новаторського боку і запроваджуємо так звані адаптивні тести. Тобто тест передбачає, що наступне запитання залежить від попередньої відповіді. Це знову дає налаштування системи до того, хто тестується. Якщо людина не може відповісти на прості питання, то, можливо, нема сенсу їй ставити складні. Якщо людина добре орієнтується в якійсь тематиці матеріалу, то, можливо, не варто її в цій тематиці далі запитувати і декілька разів повторювати з різного боку запитання. Тобто є ряд таких адаптаційних параметрів, які дозволяють пристосувати тест до того, чиї знання ми контролюємо.
Чи потрібно, на Вашу думку, і надалі використовувати тестову систему для вступу у ВНЗ?
Ми п'ять років використовували тестову систему вступу до того часу, як було введено ЗНО. Наша система передбачає можливість отримати індивідуальний пакет завдань. Тобто кожен абітурієнт мав унікальний пакет тестових завдань, який ніде в жодного абітурієнта не повторювався, тому можливість впливу чи підказки чи чогось іншого автоматично виключали — це перше. Друге — обробка результатів. Відповіді на такі тести оброблялися автоматично, тобто сканувалися, як це відбувається зараз у зовнішньому незалежному оцінюванні. Але, на відміну від системи ЗНО, результати миттєво показувалися на екрані в актовому залі через мультимедійний проектор. Відповідно, прозорість процедури була досягнута за рахунок того, що не було перерви між здачею абітурієнтами робіт і обробкою результатів.
Система зовнішнього незалежного оцінювання, як і кожна нова технологія, має свої певні плюси-мінуси, і в процесі її впровадження ці мінуси потрібно долати. В попередні роки якісь вузи отримали кращих студентів, якісь – гірших. Хтось отримав тих, які на першому курсі чомусь не змогли підтвердити того рівня знань, який був у них у сертифікатах. Такі невідповідності зменшують рівень довіри до ЗНО. Але в принципі цей процес повинен продовжуватися.
То як викорінити корупцію у вишах?
Можна говорити про різні психологічно-філософські аспекти. Наприклад, що спочатку її треба викорінити в свідомості, і це було б ідеально. Але, як технократ, я не буду зачіпати цей бік. Якщо говорити про механізми, які максимально унеможливлюють корупцію, тоді мова має йти про впровадження комп'ютерного тесту контролю знань з автоматичною його обробкою без участі людини. І тоді не потрібно буде щось забороняти, контролювати, залучаючи відповідні правоохоронні структури, бо не буде прецеденту.
Марія Гаврилюк, ГК
