Суспільство (соціум) – це єдиний організм. Кожна соціальна проблема є хворобою цього організму. Якщо цих хвороб декілька, вони підсилюють одна одну і суспільний організм починає деградувати. Особливо вразливі для соціальних «вірусів» такі суспільства, в основу яких були закладені неправильні принципи. Українську державу побудували за візантійським взірцем. В нас усе централізовано, а регіональне самоврядування бутафорське і несамостійне. Якщо хвороба вразила центр, то регіони лихоманить втричі сильніше за столицю.
Колись, кажучи про соборність, ми мали на увазі єднання українського позитиву. Тепер, нажаль, сталось так, що соборність вже починає означати сукупність бід і проблем різних регіонів України, однаково занедбаних центром, однаково перетворених на упосліджену периферію. В цивілізованих країнах життя периферії мало відрізняється від центру, там вже давно відмовились від «стрижневих» моделей соціуму. Ми ж в Україні продовжили структурно-адміністративні традиції східних деспотій. «Стрижнева» структура суспільства не лише породжує несправедливість. Вона вразлива для криз, нестійка, аварійна.
Можемо без великого перебільшення констатувати, що на українців насувається системна катастрофа. Її ознаки вже не треба шукати на аналітичних сайтах та в прогнозах незалежних експертних груп. Її ознаки ми бачимо щодня поряд із собою. На очах згіршується екологія, міліють річки і висихають водойми. Хижацьке знищення лісів, в свою чергу, призводить до повеней, паводків і зсувів ґрунтів. Навіть природа погрожує вийти з-під контролю. Ображена земля мстить людям за захланність та сумнівні життєві мотивації.
*******
Бойківську землю можна віднести до категорії «ображених територій». З колись багатющих поверхневих горизонтів практично повністю викачана нафта, до небезпечної межі знизилась чисельність поголів’я м’ясної і молочної худоби, дощенту розвалені підприємства легкої промисловості, які давали роботу людям ще за радянських часів.
Бойківщина стала одним з найбільш депресивних, найбільш занедбаних державою краєм. Тут найгірші дороги, не розвивається інфраструктура, попри те, що це насправді унікальний високодуховний край – бойки перші в західноукраїнських землях прийняли християнство…
Як так сталося, що цей край є таким «нецікавим» для держави? Чи була це цілеспрямована політика ще совєтів «на знищення»? - Однозначно, так. Це була помста за національні настрої, за бандерівський рух, за рух ОУН-УПА, помста за те, що ці люди виступили проти «великого» комуністичного «брата».
Чи ведеться така ж політика сучасною українською владою? Я думаю, що таке стверджувати було б перебільшенням. Це просто інерційний процес, який влада перервати чомусь навіть не намагається…
Зараз в державі загалом ведеться така ж безгосподарна політика повсюдно. Вона характерна не тільки для Прикарпаття. Вона характерна так само для Луганщини, Кіровоградщини, для Сумщини. Там те саме – занепад, депресія, і така сама відсутність в очах людей віри в якісь добрі перспективи. Якщо раніше люди казали, що ще трохи потерпимо і далі може буде краще, то зараз кажуть – все, «дістало» все так, що далі – край, межа.
І коли я повертаюся додому, на Долинщину, то я бачу, що у нас також відбувається певне зміщення акцентів. З одного боку ми будуємо церви – і це добре, але з іншого боку ми не будуємо шкіл, дошкільних закладів – і це дуже погано. Бо в дальшій тенденції людина яка прийде до світлої гарної церкви, скоро не зможе грамотно прочитати Святе Письмо. Я дуже переживаю, що ми з часом можемо отримати «загублене покоління», яке немає нічого в душі і в мізках. Вони не будуть знати своєї історії, хто вони є. Особливо якщо вони будуть вчити історію в інтерпретації Табачника…
********
Безробіття стало однією з найстрашніших хвороб в нашому краї. Реальне безробіття, за даними «закритої» аналітики, набагато перевищує те, про що повідомляє нам «вічно оптимістична» офіційна статистика. Фактично кожний третій бойківчанин сьогодні не має можливості прогодувати своєю працею себе і родину. А разом із латентним і частковим безробіттям ця проблема зачіпає 68% сімей краю. Це вже критична межа. Добре, що є такі люди, як міський голова Долини, що намагається залучати інвестиції, зокрема сприяє створенню спільного україно-польського підприємства. Завдяки йому дві тисячі бойківчан отримають заробіток. Але ж нам потрібні сотні таких керівників, які складуть управлінську еліту Бойківщини. Які зможуть забезпечити роботою і майбутнім десятки тисяч місцевих мешканців.
Трудова міграція, як наслідок безробіття, з року в рік знекровлює край. Навички роботи на землі, як відомо всім, втрачаються назавжди. Якщо молодь не працює разом із старшими людьми на землі, не переймає культуру землеробства та споконвічні традиції рільництва, вона ніколи не зможе набути цих навичок потім, через яку-небудь профтехосвіту. З цією специфікою праці землеробів мусили рахуватись навіть комуністи. Особливо після того, як побачили до якої руїни привела схоластично впроваджена «індустріалізація села» у 20-30-их роках.
Змушене неробство молоді у селах, переселення її до міст, отримання молоддю нікому не потрібних професій (аби лише не тинялись), фактично розбещують молоді покоління бойків. Складається враження, що хтось в центрі зацікавлений в перетворенні українців на хворобливо залежну від контролюючих центрів «біомасу», готову лише до торгівлі своєю честю і гідністю. В наш час ми спостерігаємо небезпечний процес перетворення нації саме на «обслуговуючу біомасу», складену з недовчених офіціанток, псевдоюристів і псевдоекономістів. При цьому обслуговують вони не свій народ, а так звану світову транзитну еліту. Яка, власне, й зацікавлена у розвитку подібних «стандартизуючих» тенденцій в сучасній Україні, зокрема в освіті.
До такої деконструктивної перспективи підштовхує, в першу чергу, трудова міграція жінок, матерів, які лишають своїх дітей без материнської опіки, без належного догляду. Не додає сім’ям міцності й відсутність батька. Зрозуміло, що в таких неповноцінних родинах руйнується зв’язок поколінь, переривається естафета суспільної відповідальності, деградує мораль. Не будемо забувати й про те, що гроші, котрі заробітчани посилають своїм дітям, не лише допомагають їм жити, але й розбещують. Тому, що вони не зароблені.
*******
В свідомості нових поколінь повільно, проте неухильно стверджується один із найбільш паразитарних різновидів споживацької ідеології – звичка до «гри в життя», звичка до дистанціювання від суспільних проблем і дорослої відповідальності за власну долю. «Дитячий» інфантилізм домінує серед тих, кому вже 20-25 років. А він тягне за собою зміни у суспільній психології. Пивний алкоголізм стає ледве не нормою життя молоді. Й серед старших поколінь зникає внутрішній стрижень відповідальності, що, скажімо, приводить до того, що порядний, часто заможний, ззовні побожний господар може дозволити собі задля власних господарських потреб знищити ділянку лісових насаджень, засмітити річку і ліс поряд з місцем свого мешкання, перетворити найближчий від села яр на могильник для худоби. І що найбільш насторожує: це все не зустрічає публічного осуду з боку громади. Така «господарка» у випадку тривалих опадів, які все частіше відбуваються в Карпатах, призводять до загачування річок, які розливаються і приносять біду навколо.
З цього можна зробити невтішний висновок, що тепер у людей сформоване споживацьке відношення до суспільства, до громади і всієї України. Багато хто, прикриваючись бідами, у яких сам і винен, не проти покращити свій добробут за рахунок інших українців. Тобто, вкрасти в суспільства, порушивши одну із наріжних Божих заповідей. Майже всі наші краяни виявляють побожність, відвідуючи церкви, не забуваючи відсвяткувати жодного свята. Проте чомусь з року в рік в краї зростає злочинність: крадіжки, зґвалтування, навіть вбивства.
*******
Падіння моралі, підміна справжньої духовності показухою «для сусідів» є одним із джерел спекулятивного підвищення цін. Виникає парадокс: чим бідніше суспільство, тим вищі ціни. Наші бізнесмени користуються своїм монопольним становищем, коли в селі один магазин і люди змушені терпіти таку цінову політику. Якість супердорогих продуктів вкрай низька, терміни придатності часто-густо просрочені, але ціни ніхто не знижує. Монопольне становище сільських бізнесменів базується на фундаменті кланового підходу у формуванні бізнес-середовища. Часто-густо одна чиновницька родина накладає заборону на бізнес своїх конкурентів, бо контролює дозвільну систему в районі. Ще одним джерелом такої ситуації є те, що продукти привізні, а конкуруючих місцевих, які б були свіжими та якісними, немає, адже сільське господарство перебуває в ситуації часткового колапсу.
*******
Відродження краю треба починати з відродження духовності. Доки людина не відчує духовний поклик рідної землі, до того часу ображена земля не відповідатиме на зусилля людей. Без духовного начала не з’явиться відповідальність людей перед власним народом і власним майбутнім. Справжній господар – це, передовсім, духовно зріла людина, яка вірує в Бога і тримається традицій предків.
Не може не тішити інформація про проведення Бойківського фестивалю, який запланований на 2014-й рік. Я ініціював такий фестиваль ще в 2006-му році. Ідеї і мрії таки направду мають властивість матеріалізовуватися. Безперечно подібні заходи є надважливими в сучасних умовах, бо вони спонукатимуть повертатися до своїх коренів, згадувати «чиїх батьків ми діти»…
*******
Господарі власної землі у всі часи і всіх народів на батьківській землі виростали і мужніли. Для цього потрібний ретельний, системний та незаангажований народний контроль, потрібна узаконена прозорість фінансових потоків та незалежний від чиновницьких кланів професійний аудит. Не останню роль в процесі захисту інвестицій має грати реформа судової системи, тотальна корумпованість якої шалено шкодить не лише іміджу України, але й реальним проектам в регіонах. Коли буде наведений порядок, портфельні (довгострокові) інвестори не боятимуться вкладати гроші в наш край.
А в нас є куди інвестувати. Є чим зацікавити потенційних інвесторів. Не тих «швидких спекулянтів», які хочуть мати зиск тепер і негайно. А ті солідні структури, які готові до стратегічних довгострокових вкладень в нашу економіку, до партнерських стосунків з громадою краю. А ще краще ставати міцними ґаздами самим на своїй землі. Інвестор може прийти, а може піти, а господар буде стояти вічно та твердо.
*******
Дехто каже, що на заваді іноземним інвесторам встала світова економічна криза. Але це не так. За даними незалежних аналітиків, інвестиції до нас не пускають ті, хто хоче спочатку за копійки приватизувати землю, а потім вже перепродати їх інвесторам за справжню ціну. Навіть людині без економічної освіти зрозуміло, що найменше така схема вигідна автохтонам бойківської землі. Їм не потрібні посередники. Вони самі можуть і повинні розпоряджатись багатствами краю. Лише тоді, коли між нашими ресурсами та їхньою реалізацією не стоятиме посередник, кожний краянин зможе отримати реальні дивіденди від використання наших природних багатств. Лише тоді до краю надійдуть кошти, достатні для модернізації народного господарства Бойківщини.
*******
Особливої уваги в плані модернізації потребує сільське господарство. Воно було, є і буде становим хребтом економіки краю. Основними завданнями в агропромисловому комплексі регіону вважаються збільшення площ посіву сільськогосподарських культур за рахунок залучення інвестицій до обробітку незадіяних земель, розширенням ринків збуту овочевої продукції, розведення м’ясної породи великої рогатої худоби, використовуючи спеціалізовані м’ясні породи з високою продуктивністю, створення нових робочих місць та розширення зайнятості сільського населення.
Але екстенсивний шлях розвитку, це шлях у нікуди. Бо де взяти нові землі, де взяти новий клімат? Хто хоч раз побував на відпочинку в Туреччині та їздив на екскурсії в глиб країни (у гірську місцевість) бачив, як турки вирощують овочі, фрукти, якими наповнили ринки не тільки України, але і Східної та Західної Європи. А вирощують вони свій продукт у штучних умовах, адже гори Туреччини, на відміну від Карпат, зовсім пустельні, тай грунт там мало родючий. Вони зводять теплиці, розпушують гірську кам’янисту породу до якої додають привезених поживних речовин (гумусу) тай цілий рік вирощують овочі та фрукти. Так в Туреччині на половину більше сонячних днів, ніж у нас. Але і в інших, подібних до наших, кліматичних умовах є приклади Швеції, Нідерландів, Канади. Та основне не це, ОСНОВНЕ це те що їхня держава дбає про розвиток власного виробництва, тому надає фермерам значні преференції. Справжні державні мужі (керівники) знають, що держава розвивається, стабільна, люди задоволені, коли її громадяни можуть самі забезпечити достойне життя собі і своїм рідним. Де нам взяти таких?
Тому одним із напрямків розвитку місцевого сільського господарства вбачаю у розвитку сімейних ферм з вирощування овочів та фруктів у теплицях. Сьогоднішні технології дозволяють навіть у наших кліматичних умовах побудувати енергозберігаючі теплиці. Багато хто чув, що під Броварами Київської області один умілець зробив таку теплицю, де зараз цілий рік вирощує не тільки помідори, а банани, ананаси, апельсини, тощо.
Багато з вас саркастично посміхнеться – «який розумний, думаєш ми не знаємо, а ти спробуй».
Я не є наївною людиною, тому знаю, що говорити в нашій країні, на жаль, легко, а на заваді до реалізації сьогодні стоїть дуже багато факторів:
1. Керівництво держави не надає дотації сільгоспвиробникам, в тому числі у гірських населених пунктах, як це передбачено Законом України «Про статус гірських населених пунктів» до прийняття якого я маю безпосереднє відношення, хоча на це не потрібно додаткових коштів, потрібно лише відмінити для таких сімейних ферм оподаткування на 3-5 років, зменшити державні мита та «побори» при оформленні різноманітних дозволів, зобов’язати державні банки видавати довгострокові кредити (до 10-15 років) під сільськогосподарське виробництво та виробництво в цілому у гірських населених пунктах під відсотки, які не перевищують ставку рефінансування Національного банку України.
2. Ще один фактор – це корупція та бандитизм. Спочатку людині потрібно зібрати до 120 підписів під різноманітними дозволами на організацію роботи на своєму ж господарстві, заплатити не одну тисячу за ці самі дозволи офіційно (та неофіційно – значно більше), а потім почнуться безкінечні перевірки податкової, пожежників, санепідемстанції та іншого «державного іга» та «братків», які працюють, як правило, під захистом місцевих органів влади чи міліції. Вирішити проблему і просто, і важко – потрібно скоротити перелік дозволів до кількості пальців на одній руці, а перевірки заставити проводити тільки комплексні і ті не частіше 1-го разу на п’ятирічку.
Один знайомий бургомістр, коли я його спитав скільки і які дозволи потрібно зібрати підприємцю, щоб розпочати власну справу в його місті, довго не зміг зрозуміти, що я від нього хочу, а потім, нарешті зрозумівши, пояснив, що ніяких дозволів місцева влада не видає (чи це фермерське господарство, чи заправка, чи кав’ярня). Підприємцю потрібно лише написати у мерію заяву, що він має намір відкрити конкретний бізнес, вказати адресу, а якщо це буде будівництво об’єкту, то погодити його з архітектором. Але коли підприємець не буде дотримуватися екологічних, технологічних чи інших норм та правил, йому ніхто не позаздрить. Його чекають великі штрафи, а в окремих випадках тюрма.
3. На заваді розвитку стоїть також значна вартість енергоресурсів. Але це також проблема яка вирішується. Це і природні джерела енергії, це і переробка відходів, сміття тощо. Знову ж для цього потрібна не монополія в стилі совєцкого «ніззя», а державна допомога.
Я закликаю всіх активних людей, які вже опустили руки і думають, що легше виїхати з нашої країни, ніж розвивати щось своє бо це апріорі легше, не спішити покидати батьківщину. Давайте разом працювати над подоланням перепон, об’єднуватися за ради своїх дітей, внуків, близьких та далеких родичів, створювати дієві інститути громадянського суспільства; не ці керовані адміністрацією громадські ради, а незалежні об’єднання. Перше завдання це формування української, не корумпованої влади в центрі та на місцях, це складання суспільного договору між населенням та владою, з метою розвитку рідного краю та всієї України, бо в окремій Бойкіщині оазу не побудуєш. Ми з однодумцями об’єдналися у фонд «Бойківська Бартка», щоб свої думки, вміння донести до Вас. Ми готові поділитися своїми вміннями та досвідом. Тож давайте разом розбудовувати Україну та Бойківщину зокрема.
Треба впровадити повні цикли господарювання. До прикладу, продавати потрібно не круглий ліс, чи навіть пиломатеріали, а готові вироби – збірні будиночки фінського типу, меблі, чистові меблеві заготовки і модулі. Варто також запровадити суспільні роботи. Адже у бюджеті передбачені кошти на ремонт доріг, вулиць та інших об’єктів соціальної інфраструктури. Необхідно впровадити реальну економію енергоресурсів. Почати можна й з малого: замінити у вуличних ліхтарях, в освітленні громадських місць, цехів та установ лампи розжарювання на енергозберігаючі.
Без модернізації народного господарства краю справжній прорив до цивілізованого європейського життя неможливий. Лише сучасні технології зможуть зробити добувну та деревообробну промисловість, тваринництво та рослинництво конкурентоспроможними. Плекання примітивних, застарілих способів господарювання можливе лише за рахунок дешевої робочої сили, тобто за рахунок безнадійно низьких зарплат.
*******
Впровадження нових технологій зараз наштовхується на спротив старої, пострадянської, кланової еліти. Влада кланів базується на збереженні примітивного господарства, тому що нові технології передбачають поетапний електронний контроль над всіма процесами. При такому контролі неможливо красти так, як звикли «старі кадри» – на кожному технологічному етапі. Владні клани бояться приходу інвесторів з якими їм важко буде домовитись.
Тому кожний крок на шляху до модернізації є вбиванням цвяху у труну корумпованої пострадянської влади. Думаю треба говорити не стільки про прихід поважних інвесторів, а про виникнення нового поважного класу – господарів, газдів, тобто середнього класу із місцевого населення. Треба прищеплювати місцевим людям думку, що тільки вони своєю працею зможуть забезпечити себе, свої дітей, родини, а не будуть чекати якогось інвестора. З поважними інвесторами завжди легше домовитися, посадивши їх у тюрму, викравши близьких, конфіскувавши бізнес, а з гадами не домовишся, бо їх буде багато, згадаймо досвід 40-50 років минулого століття в Західній Україні.
Потрібно наголосити на тому, що через те що в гірських населених пунктах, на Бойківщині та на Прикарпатті взагалі, дуже мало вільних земель, тому потрібно ставити питання, навіть через прийняття закону, що ці землі не мають права протягом 5 років продаватися, здаватися в оренду іноземцям, вихідцям з інших регіонів України, а надаватися в дострокову оренду, продаватися лише мешканцям або вихідцям з місцевого регіону і лише під підприємницький проект.
Для апробації впровадження згаданих вище модернізаційних програм та проектів оновлення соціального життя краю в свій час був створений фонд «Бойківська Бартка». Презентація програм для громадськості та журналістів відбудеться 28 квітня 2012 року в м. Долині.
Поява таких фондів назріла, якщо ми прагнемо будувати справжнє громадянське суспільство. Проте варто нагадати, що фонд – не Кабінет міністрів, не місцева влада, тому він не може вирішити всіх згаданих проблем. Його суспільне завдання – показати шлях вирішення цих проблем громадськості, владі, розробити стратегію, навчити людей діяти активно, бути співвідповідальними за свою долю, за наше спільне майбутнє. Наше головне завдання: спрямувати енергію наших прекрасних людей у потрібному напрямку, допомогти духовному становленню бойківчан, провести правовий лікбез, підтримати тих молодих краян, які хочуть вчитись і працювати на благо Бойківщини.
Василь Бартків,
Президент фонду «Бойківська Бартка»,
народний депутат України ІVскликання
