Націоналістичних партій на Прикарпатті багато. Адже націонал-патріотична електоральна ніша в нас найбільша. Панування в ній відкриває дорогу до владних крісел від селищного до обласного рівня. За останні два десятиліття в цій ніші змінилось п’ять лідерів: Народний Рух (раннього взірця), Конгрес українських націоналістів, Народний Рух (Чорновола), «Наша Україна» і ВО «Свобода».
ПРЕЛЮДІЯ
Народний Рух кінця 80-их був лідером у націонал-патріотичній електоральній ніші (НПЕН) ситуативно. Він займав тоді всі політичні ніші, окрім комуністичної і включав в себе зародки десятка майбутніх партій. Коли Рух почав розколюватись по лінії «націонал-ліберали vs націоналісти», на лідерство в НПЕН претендували Українська християнсько-демократична партія, ОУН - Конгрес українських націоналістів і Державна самостійність України. ДСУ, на свою біду, не змогла перерости рівень кланової тусовки і «померла у пелюшках», УХДП не подолала першої ж «лідерської кризи». Відповідно, слабкість опонентів та діаспорна підтримка КУНу, забезпечена Ярославою Стецько, вирішили цю локальну суперечку на користь «кунаків».
У 1994 році їх представник Богдан Борович став міським головою Івано-Франківська, а на чолі обласної ради тоді також стояла людина КУНу – Степан Волковецький. Якщо врахувати, що Вишиванюк став головою ІФ ОДА лише у 1996 році, то можна констатувати, що націонал-патріоти два роки мали на Прикарпатті ледь не повноту влади. Це був час чергової української "руїни".
Але старосвітські стереотипи, які панували у керівному середовищі КУНу, що складалось переважно з людей пенсійного віку плюс безкінечні внутрішні чвари «за булави», не дозволили цій партії закріпити цей успіх. Підтримані ЗМІ корупційні скандали на кшталт «справи про дамбу», невміле господарювання та невдалий піар допомогли тим силам, які в кінці 90-их почали боротьбу з КУНом за націонал-патріотичну електоральну нішу.
Зрештою, можна сказати, що фіаско «кунаків» стало політичним фіналом не лише цієї партії, але усіх тих радикально налаштованих націоналістичних сил, яких можна окреслити означенням «націонал-патріоти старої школи». Ця «школа», до слова, примандрувала в українські 90-і роки з діаспори у вигляді брошур і книжок у сірих м’яких палітурках, прикрашених ксилографією Ніла Хосевича. «Вчителями» в ній були стовпи інтегрального націоналізму, актуального у 30-40-і роки. Відповідними виявились і учні.
Нединамічні, зациклені на мовно-культурній, меморіальній та історичній проблематиці, малохаризматичні та обмежені клановими забов’язаннями, «націоналісти старої школи» виявились практично безпорадними перед реальними викликами часу. Зокрема, перед контрнаступом «рухівських» чиновників, підтриманих місцевими бізнесменами, спецслужбами та студентською молоддю, які між «нацмуміями» та «нацділками» обрали останніх.
Почалось бурхливе «жирне десятиліття» (1998 – 2008), коли Прикарпатська націонал-патріотична електоральна ніша відчутно звузилась за рахунок розширення «сусідньої» ліберально-демократичної електоральної ніші.
Економічне пожвавлення, кредитний бум, тимчасовий успіх націонал-ліберального проекту «Нашої України» та надута піарщиками та обставинами харизма не менш націонал-ліберального Ющенка на кілька років відвернула галицьких обивателів від звичного для них образу Галичини, як «вічно окупованої території» яку треба вдень і вночі боронити від знаних і таємних ворогів.
Проте невдовзі кредити подорожчали, гривня подешевшала, пропагандистський туман розвіявся, а рекламний образ Месії здувся. Розчаровані (а може й озлоблені) галицькі обивателі обізвали усе ліберальне поганими словами і повернулись до своїх – таких рідних, зручних і все дозволяючих – світоглядних схем партизанського типу.
ДІЯ ПЕРША
Й треба ж було так статися, що якраз на цей переломний момент історія (або хтось більш конкретний, подейкують різне…:)) приготувала розчарованим виборцям відповідну «партизанську» політичну силу. Таку собі свіжу партію «молодих націоналістів», організовану якраз за тою схемою, яка (чомусь?) однаково підходить і для партизанського загону, що ховається на окупованій ворогом території і для згромадження орденського типу і для тої революційної партії, класичні принципи організації котрої були, як відомо людям з ґрунтовною радянською освітою, викладені Володимиром Лєніним у Брюсселі на засіданнях ІІІ з’їзду РСДРП.
Як і личить «молодій генерації», нові націоналісти відрізнялись від «старих» відсутністю сентиментального народницького ідеалізму. Народ має мати вождів, а без вождів народ – отара. Це антидемократичне гасло у партіях орденського типу практично завжди призначене «для внутрішнього споживання». Але крізь «зовнішні тексти» стирчать його «вуха». Можливо у випадку івано-франківської «Свободи» дається взнаки її коріння з парамасонського «Пласту».
Другою відмінністю став соціал-націоналістичний контент. Там, де націоналісти «старої школи» лише тихо мурмотіли про «споконвічну майнову рівність між українцями», «младонаціоналісти» чітко і голосно назовні означили свою ідеологічну антибуржуазність, спрямовану в першу чергу проти олігархів та олігархічного бізнеса. Років вісімдесят тому замість слова «олігархи» попередники ВО «Свобода» використовували слово «плутократи».
Але так само, як і теперішні борці за економічні права «простих українців», вони не бридились очолювати фірми і компанії й отримувати прибуток з доданої вартості й відсотки з капіталів. Але під час «першої дії» електорат не звертав на це уваги. Що з того, якщо командир партизанського загону продає «наліво» ліс? Головне – боротьба з окупантами! Головне – поставити між собою (національно свідомим господарем безцінних та укоханих шести соток городу) і олігархами (гачконосими безпринципними космополітичними зайдами-«ліберастами» на чорних джипах) надійний щит у вигляді струнких лав «своїх» хлопців-націоналістів, ідейно підкованих, бадьорих й (бажано, для естетики) з прямими «арійськими» носами. Може тоді й не відберуть ті шість соток…
Восени 2010 року щит було поставлено. «Свобода» прийшла у всі органи місцевого самоврядування як домінуюча сила.
ДІЯ ДРУГА
Від початку все виглядало не дуже естетично. Три розчепірені пальці на логотипі, куці біографії, недоладні одномірні виступи і вишиванки, одягнені під двобортні піджаки моди середини 90-х, пошиті кривоокими буковинськими підмайстрами. Борець за люстрацію Олександр Сич з широкою посмішкою тисне руку колишнім членам обкому і міському КПУ, а тепер колегам-депутатам обласної ради від «НУ» і «Батьківщини». Союзникам тобто:)) (При тому, що всі розуміють: політика – це війна. «Союзників» бісить «несправедливо» високий рейтинг «Свободи». Заяви О. Сича про те, що проти «Свободи» ведеться інформаційна війна не є безпідставними. Як і розуміння того, що «союзники» проявляють в цій «звитязі» більше креативності та агресії, аніж т.зв. «антиукраїнська окупаційна» влада (деякі «спалені» «союзні» до «Свободи» автори коментарів до статей АН «Фіртка» - тому свідчення).
…Потім з’явились тридцятидоларові краватки, псевдоіталійські піджаки (пошиті у Львові за польськими лекалами) і придбані в кредит авто. Почались спроби реформ, найбільш гучною з яких стало створення Єдиного розрахункового центру (ЄРЦ), що перебрав на себе й усі функції і всі недоліки недолугого міського ЖКХ. Але виборець ніяк не дочекається того, заради чого він голосував за ВО «Свободу».
Він не бачить боротьби з плуто… тобто з «жирними котами». Він не бачить знищення неправедного багатства олігархів і олігарчиків. Якщо центральна влада («окупаційна»), представлена в області не лише Івано-Франківською ОДА, але й правоохоронними структурами, все ж таки – не часто і не густо – але виловлює корупціонерів, хабарників і т.п. персон, то «Свобода» ніяк не проявляє себе проти того найближчого (й, відповідно, найзлішого) «ворога», джип якого її електорат кожного дня бачить на дитячому майданчику у своєму дворі.
Більше того, ще трохи і депутати, яких пасе тверда рука Онуфріва (до речі, невластиво для «Свободи» симпатичного і не позбавленого моральних мотивацій керівника), самі пересядуть на серйозні джипи… (Про «сморящих» від «Свободи» депутатів міськради, з якими бізнесмени «на районах» повинні «вирішувати питання» щодо неперешкоджання міською владою їх діяльності, вже ходять легенди. Як і про апетити та методи свободівських керівників в Рогатині, Бурштині та інших районах).
…І от-от зіллються молоді депутати-бізнесмени в тематично-майновому екстазі з прикарпатським гламурно-саунним товариством «жирних котів». (Не можемо в цьому контексті не згадати оцінку "нашоукраїнцем" Петром Шкутяком лідера "свободівців", про що в свій час повідомляла "Фіртка": "Я не розумію Олега Тягнибока. Коли він виступає, мені здається, що він тільки щойно прийшов з бойового завдання... Але я ж знаю, що насправді він вийшов з дорогої машини в якій приїхав з дорогого ресторану...")
ДІЯ ТРЕТЯ (НАСТУПНА, АЛЕ НЕ ОСТАННЯ)
Аналітики задаються питанням: як швидко ВО «Свобода» повторить долю КУНу. Наша відповідь: зовсім не так швидко, як хотілось би деяким політикам, яких партія Тягнибока відтіснила від місцевого владного корита. Мотиваційна складова «боротьби з окупантами», завдяки «невтомній» діяльності малих і великих табачників, залишається на Галичині актуальною. А прикарпатський виборець відзначається знаним консерватизмом і за два роки своїх пріоритетів не міняє. Тим більше, що ті фундаментальні претензії, про які говорилося вище, дозріватимуть довго. На те вони й фундаментальні.
Галичани хочуть бачити у Верховній Раді радикальних націоналістів-бандерівців. Хтось – «хоче і все», інші – щоб врівноважити «п’яту колону» та олігархів... Тому ВО «Свободу» на Прикарпатті у жовтні 2012 чекає якщо не черговий рейтинговий тріумф, то вже аж ніяк не поразка. Автаркізація національних економік та пошук винних у власних бідах носіїв «носів іншої форми» чи іншого розрізу очей, релігії чи культури та відповідне світовій кризі посилення правих настроїв – загальноєвропейський та світовий тренд. І, виглядає так, що це надовго…
Можна наразі прогнозувати перемогу (все більше мітингово-«нарцисуючого» і все більш абстрактного в промовах) голови Івано-Франківської облради Олександра Сича в Івано-Франківському виборчому окрузі, а також сильні позиції представників «Свободи» по мажоритарці на заході і півночі області, а також в Надвірній-Богородчанах. Аналітики передбачають, що до ВР «Свобода» по Прикарпаттю може провести трьох мажоритарників і отримати не менше 40% від загального числа голосів виборців. Лише Коломийщина-Снятинщина (плюс дрібний космацький політичний «чудо»-анклав регіонала Чуднова) поки що залишаються домініоном «регіонального» адмінресурсу. Проте й там ситуація неоднозначна і до жовтня можуть відбутись значні «зрушення симпатій» в бік націоналістів та інших опозиційних радикалів.
Східні мудреці кажуть, що кожна карма має свій колір. Карма Абсолюту - "яскраво"-чорна, карма Духовного - фіолетова. Карма невдах - коричнева, карма лідерів – жовта (золота). Але колір може мінятись. Помаранчеві і червоні тони з’являються в кармі тоді, коли її носій забуває про своє призначення. І тоді жовте набирає коричневих відтінків...
Аналітична група «Фіртка-Магус»
ДО ТЕМИ:
"Фіртка-Магус": УДАР на Прикарпатті. Боксер на футбольному полі
"Фіртка-Магус": "Фронт змін" на Прикарпатті. Мисливці за "нішами»"