Перед черговими виборами постає одвічне питання – за кого ж цього разу проголосують галичани?
За яким принципом будуть вибирати того, кому віддати голос; на які взірці будуть орієнтуватися; чи відгукнеться у їхньому нинішньому виборі попередній досвід?
Відомо, натомість, за чим точно не будуть обирати - за виборчими програмами. По-перше, бо більшість кандидатів фактично програм не пропонують, а по-друге, що галицький виборець, скоріш за все, полінувався б таку програму читати. Отже, кандидатам у народні депутати, що мають надію отримати голоси галичан, доводиться пропонувати передвиборчі гасла, сформовані за іншими критеріями. При цьому місцеві і заїжджі кандидати базують свою кампанію на відмінних групах критеріїв.
Місцеві претенденти на депутатський мандат здебільшого орієнтуються на конфесійний та національний критерії. Знаючи забобонну побожність галичан, вони стараються здобути підтримку місцевих парохів в округах і «присусідитись» до якихось масових церковних заходів. Усвідомлюючи, натомість, схильність пересічного галичанина до декларативного патріотизму, одягнувши вишиваночку, вітають його з білбордів (дарма, що раз на п’ять років, або й вперше) з усіма державними святами, більшість із яких галичани все одно не святкують.
Заїжджі ж переважно з Києва кандидати і місцеві всеукраїнські націоналісти ставлять на політичний і частково національний критерії, бо знають, що галичани не схильні підтримувати своїх, зокрема тих, які закликають до «органічної праці». А ще розуміють, що середньостатистичний галичанин замість того, щоб навести порядок на власному подвір’ї, волів би переселитися з нього до міфічної «богомданоїнамблаженної української України», побудувати яку заважають злі сили. Отже, потрібно обіцяти боротьбу з цими злими силами: «ми їх зупинимо», «пора нанести удар», «рука не здригнеться» та інше – не конкретно, але підбадьорливо.
Що ж стосується критеріїв соціальних, здавалось би, найбільш відповідних у такій ситуації, то за іронією політичної долі з ними до виборця (в тім числі і галицького) звертаються тільки так звані «непрохідні» в Галичині політичні сили. Враховуючи те, що Галичина є порівняно бідним регіоном Партія регіонів обіцяє добробут і стабільність. А Комуністична партія заповідає експропріацію колишнього «народного майна» у олігархів як вираз соціальної справедливості. Брешуть, звісно, але навіть, якби говорили щиро, галичани все-одно не повірили б, що вони виконають обіцянки. Але й ті, кому галичани дадуть «путівку в парламент», теж не зможуть виконати своїх обіцянок – в основному через їх неконкретність і нереальність. Тому чергові розчарування, розмови про зраду і вияви віри в майбутнє чекатимуть нас і після цих виборів.
І тут знову варто поставити собі запитання: казус депутата Хруня – це повчальний фрагмент галицької історії чи традиція галицького парламентаризму? Може кожен «народний обранець» від Галичини приречений бути у якійсь мірі «хрунем», оскільки, щоб стати депутатом, йому потрібно давати галичанам нереальні обіцянки і експлуатувати їхні трансцендентальні марення? Шукаючи відповідь на ці запитання, треба приглянутися, за кого і як галичани голосували до австрійського парламенту, галицького чи польського Сейму, кому симпатизували на виборах президента і Верховної Ради незалежної України упродовж останніх двох десятиліть? Саме цим ми і займемося на засіданні Галицького дискусійного клубу «Митуса» 24 вересня.
Володимир Павлів, модератор
