Сьогодні серед мистецьких кіл популярно критично висловлюватися про владу. Одна справа – бути в опозиції до будь-якої влади, а інша – безперервно про це торочити. Соціальна ангажованість митців перебуває на високому рівні, через це, як мені видається, на досить низькому рівні опиняється саме українське мистецтво.
В Україні мистецтво завше було соціально орієнтованим. Передовсім через умови, в яких формувалася нація. І це тягар. Візьмімо літературу. Історія оперлася ліктями на плечі письменникові, і він не може розслабитися, щоб літати в небесах чи медитувати на березі річки і писати вишукані тексти, адресовані вічності.
Найбільшого злету українська література зазнала в період бароко, коли могла бути незалежною від політики (бо сама була якоюсь мірою при владі?). Чимало авторів писали латинською і взагалі не парилися, що там із суспільством і по чому хліб. Митець як такий – людина апріорі відірвана від реального світу, вона вже творить власні світи, а тому має якнайменше зважати на зовнішні події. Від початку митець був аристократом, забезпеченою людиною і не відчував жодних нестач у побуті тощо. Античні поети жили при імператорських дворах, і можна уявляти, наскільки незлецьким було їхнє життя. Певна річ, тоді вони були апріорі підданцями і не могли виявляти жодного протесту проти свого імператора, водночас і потреби такої не виникало. Тоді створювалося високе мистецтво, яке нині називаємо класикою і не маємо сумнівів, що вічність його зрозуміла.
Нині ж статус митця не менш відірваний од світу, проте навряд чи ще якась діяльність зрівняється з мистецькою за рівнем одіозності. Крім того, стикаємося ще й з проблемами браку освіти у суспільної маси. Відтак нема розуміння. Якщо назвешся поетом, то від тебе чекають обов’язково римованих віршів про Україну, любов чи природу. З іншими видами мистецтва ситуація приблизно така ж.
Чому так сталося? Бо навчили писати кріпаків. От був Котляревський дворянином. І що? Писав про народ. Молодець! Але ж для колориту. Невже через велику любов до простолюду? Саме так, правда, сам не був простолюдином. У нього все красиво і феєрично – свято, яке з нами, лиш коли того забажаємо, вийшовши зі зручних палат на ярмарок. Ото власне і мистецтво заради мистецтва, бо ж не заглиблювався в «Енеїді» у народні болі і скорботи. То саме у «Тінях забутих предків» Коцюбинського – колорит, етніка, вишиванки, гуцульські співанки, трембіти, мольфари, вівці, корови, любов, смерть… І жодної спроби якось заглибитися у проблематику села. Інша справа Шевченко чи Стефаник. От навчили кріпаків писати, і стала література соціальною, і став Тарас пророком, і стала поезія гнівними послання обуреної чорноти до світлого імператора. Чому так? Бо знають зсередини. Якби вдалося витримати чистоту середовища, то ніколи цього не сталося б. Шевченко почав «гнати» на царя і українська література безповоротно озлободеннилася. І мова не про те, що звинувачення були справедливими чи ні, а сам факт їхнього існування.
Власне, так чи так, мають бути пріоритети. Якщо мистецтво є соціальним, то воно вже не мистецтво. Принаймні, не чисте. Мова про те, що коли поет пише вірш, то він має абстраговуватися від реальності. Коли ж думає, яку реакцію викличе той чи той рядок, то це вже публіцистика. Чи добре це? Чи погано це? Не про це мова. Відповідь така: або мистецтво, або ні.
Ще один бік: мистецтво як засіб маніпуляції. Ідеологія під прикриттям. Колись казали, що мистецтво – для народу. Великою мірою, на цьому базувалася радянська пропаганда. Але вже сьогодні розуміємо, що мистецтво для вічності і для вузьких кіл сучасників, які здатні і хочуть його осягнути.
Чи має сьогодні український культурний простір соціально орієнтованих митців? Великою мірою, ні. Один з найбільших трибунів нинішнього часу Юрій Андрухович справді є митцем, однак його літературна творчість ніяк не перетинається із заявами у пресі, які викликають широкий суспільний резонанс. Тут так звана соціальна орієнтованість є засобом для медійної розкрути письменника, аби донести до читача його художні твори. Інша справа з книжкою Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Текст справді говорить про болі і скорботи світу сього, однак не перетинається з мистецтвом. Або ж згадаймо широко розповсюджений і цитований вірш Юрія Винничука «Убий підараса»: так, він провокативний, відвертий, але ж позбавлений естетики. Відтак розглядати цей текст як подвиг, – вияв малоосвіченості і совковості нинішнього українського суспільства. Не дарма з обуренням і вимогою покарати Винничука виступив депутат саме від комуністичної партії. А люди тішаться. Радянські школярі тішилися, як хтось зі старшокласників приносив карти з голими дівчатами. Так тепер тішаться, коли бачать в газеті слово «підарас». О, революція світогляду відбулася, і ЗМІ почали друкувати непристойні слова! Але ж насправді це дрібна агітки на зразок тих, що писали найвідданіші радянські поети, вихваляючи владу і критикуючи американський капіталізм, тільки навпаки.
Справді, багато митців виступають у пресі з колонками, де ганять, висміюють, аналізують дії керівництва держави. Це гарно, відчайдушно, патріотично. Але прикол в тому, що їм за колонки платять. У цьому нічого поганого нема, але чи писали б, якби не платили? І чому патріотизм обмежується лише колонками? Власне мистецтво не має бити по чолі, воно має морально вбивати, як і виліковувати. В цьому і полягає різниця між мистецтвом та агіткою.
