Якби мені 20 років тому сказали що бачили у Фраківську «живого» негра – я б просто не повірила! І це не тому що у нас тут була якась така галицька політика апертеїду, де усі темношкірі садили бульбу, ганяли «жука», обробляли чорними-чорними руками безкінечні гектари бабиних «чорноземів» під розсаду. А ночами, коли бабусі мирно засинали під Дику Розу, тихцем збиралися на майдані (майже Конґо), щоб станцювати свої відверто темні танці. Просто негрів у нас, на Прикарпатті, не було. Лише по телевізору. І то, не часто. Так, як каналів на початку 90-х було спершу ТРИ (один з яких – національний досі існує, досі не показує темношкірих… ну, я ніколи не бачила! Але грішити не буду – дивлюся його лише в час великої депресії щоб зрозуміти, що життя склалося в мене не так і х…во, бо все, «любі друзі», в порівнянні пізнається), то негрів там не показували. Гадаю, не показували не принципово. Або по тодішньому «принципу» - «МАЄМО ТЕ, ЩО МАЄМО». А мали ми не багато…
Перший фільм у якому я побачила справжнього чорношкірого хлопця – «Зефір в шоколаді» по УТ-2. Для мене це було щось! Для баби – шок. Так, як за сюжетом негер, якого не повірю що ненавмисно назвали Вася закохується в білу, як перший незайманий сніг, дівчину і одружується з нею! Ремарочка… Вася, як виплило згодом з кінострічки, родом з Факлендії… От вам і дружба народів…от вам і фільм з прихованими сенсами… Думайте самі, вирішуйте самі. Вася з Факлендії… Баба після того кіна сказала щоб я собі не думала навіть про такого екзотичного кавалєра, бо скорше її вперед ногами винесуть, вона того не допустить. Бабина толерантність. І таких як вона все село. А то й не одне! Через кілька років ми, українці, стали жити краще! З’явилися в телепросторі ще парочка каналів. Але не у всіх. Лиш в тих в кого була антена чи приставка до телевізора. У кого такої розкоші не було, ходили до сусідів. Там вже сім - десять каналів, є з чого вибрати. Заграничні модні серіали («Карусель», « Елен і рєбята»…), мультики не лише радянські, а й Том і Джері, а по місцевому 402 каналі показували вночі навіть «німецькі» фільми про сантехніка (час коли діти, якщо квартира однокімнатна, поверталися до стіни зі словами на добраніч, або йшли в другу кімнату. Кіно дивилися без звуку. Та ясно що ніхто з дітей не спав, бо з-під ковдри, як і через щілинку між дверей, завжди мож щось піддивитися інтересне).
Перші серйозні негри в золоті та зі стволами з’явилися на екранах десь на початку двохтисячних. Моє покоління якраз входило у свій найтяжчий підлітковий період. Коли на заміну розмальовкам приходять постери на стінах.
І навіть тоді, в епоху колонізації темношкірими телерадіопросторів я, не те що моя баба, подумати не могли, що вже якихось років через десять, ввечері у Івано-Франківську (лише вслухайтеся у саму мелодику назви міста!) ви, йдучи додому тихою, центральною вулицею, не десь там на районі, а на Шевченка (вкладаємо ввесь глибокий патріотизм, сенси, сакральність в одну лиш назву, бо, перепрошую, на честь кого назвали!) не зустрічаєте жодної білої людини. За всю дорогу, а це неспішно хвилин 10 мож плисти, дві афроамериканки, троє темношкірих хлопців та кілька молодиків арабської зовнішності. Нічого, думаю я. Толерую і йду собі далі розморена спекотним днем. Аж тут чую співи, як в американських фільмах, де багато темношкірих співають щось типу АлилуяАлилуяАлилуя з притаманними їм ритмами, мелодикою і танцями. Думаю, що оце перегрілася за день! Ну хто, хто опівночі на вулиці Шевченка, у будинку навпроти національного університету ім. Василя Сетефаника (на хвилиночку… член Русько-Української радикальної партії, котра поборювала інтереси УГКЦ) може припустити, що йому не причулося виконання «Алилуї» десь щонайменше 6=ма афроамериканцями?! Таки не перегрілася. Таки не причулося. Зупинилася. Записала. Переслухала дома. Таки так… Співають свої традиційні пісні, як в церкві. Лише посерд ночі у квартирі на другому поверсі старої австрійської кам’яниці.
Коли мені було десь років п'ять чи шість страші друзі, які в гімназію добиралися тролейбусом, розповідали про Жана. Негра, котрий жив десь у місті, і їздив з ними часом в одному тролейбусі на роботу. А ще, якось, він пригостив їх жуйками. Як доказ існування темношкірого Жана мені були принесені фантики та пожовані гумки. Я звичайно, фантики забрала, але в те, що вони були презентовані Жаном не повірила, бо «жуйкі такі продавали на столику поруч магазину для Діабетиків» на Шевченка, навпроти Прикарпатського, а негри бувають тільки по телевізору.
З того часу пройшло багато років. Не знаю чи Жан досі мешкає у Івано-Франківську, чи існував він взагалі, чи пригощав моїх друзів жуйками. Все це в минулому, як і той «діабетичний» магазин під яким колись торгували привезеними з-за кордону солодощами та жувальними гумками. Тепер, я вірю людям! Вірю в «негрів»… чую їх дзвінкі голоси … там, де був магазин для діабетиків на вулиці Шевченка, навпроти Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.
