Якщо комусь здається, що Митний союз далеко і якось перебудемо-пересидимо, раджу прочитати білборди, що з’явилися на Прикарпатті. На одному з них, розташованому в найвигіднішому рекламному місці — на Галицькому мосту в Івано-Франківську — промовистий заклик: «Митний союз— разом до успіху та добробуту». Ось так. Ні більше ні менше. А без такого союзу — про успіх, добробут, майбутнє не може бути й мови... Нинішні «інтегратори» в особі комуністів та «регіоналів» недалеко відбігли від ленінської теорії, щоправда, Владімір Ульянов казав глобальніше і конкретніше: «Про вільну Україну не може бути й мови».
Здавалося б, «союзу» вже і наїлися, і наковталися. Мільйони українців той «союз» згноїв голодоморами, війнами, тюрмами, рабською працею, зробив жебраками, роздвоїв, поділив, принизив. Обіцяного совітами «успіху і добробуту» не дочекалися. З проголошенням незалежності перед Україною відкрилася європейська дорога. Непроста, але в безальтернативності такого шляху переконалася більшість наших співвітчизників. Що казати, коли на підтримку парламентської ухвали щодо вступу України в ЄС 315 депутатів висловилися «за». «Проти» — комуністи та ті «регіонали», яких, очевидно, Москва тримає на особливо короткому повідку. Смішною була спроба під час саміту в Брюсселі пікетувати будинок, де відбувалися переговори між українським та європейським вищим керівництвом. На акцію прийшли троє пікетників, яких російська журналістка вчила, що робити і що говорити, аби ввечері канали Росії могли повідомити: український народ проти асоціації з ЄС. Аж надто пече Росії європейський напрям України. і не треба бути провидцем, аби побачити: саме цього Росія ніяк не хоче допустити, і саме з цієї причини так буйно засіялося в Україні усіляких промосковських організацій та адептів новітнього «совка».Особливо старається путінський кум Медведчук. Це його «Украінскій вибор» агітує за Митний союз у найкращих імперських традиціях, нав’язуючи українцям думку, що іншої дороги нема. А для цього — референдум, за підготовку якого вже взялися комуністи. Можна бути певним: учні Ківалова подбають про «вільне» волевиявлення та про якнайточніший підрахунок голосів. За нинішньої системи правосуддя все буде «в рамках закону».
Митний союз для Росії не менш потрібний, як свого часу Переяславська угода, спекатися якої вже понад 350 років не можемо. Без України Росія не здатна реставрувати імперію, а без імперії не уявляє свого існування.
З попереднім скликанням Верховної Ради «п’ята колона» не рахувалася, розводила «як котят», диктуючи свої вимоги. Так з’явився і виборчий закон, і закон Ківалова—Колєсніченка. До речі, за нього Ківалов і Колєсніченко удостоїлися медалі Пушкіна від самого Путіна «за большой вклад в сохранєніє і популярізацію русского язика і культури за рубєжом». Ще б пак! Адже цей закон відкрив необмежені можливості для русифікації інформаційного простору, сфери послуг, адміністративних установ. Колєсніченко вже двічі до Генпрокуратури скаржився, що відповідно до його закону необхідно привести понад півтори тисячі різних норм.
Не знаю жодного депутата держдуми, щоби так дбав про популяризацію української мови в Росії. Не стерлася в пам’яті і розправа з українською бібіліотекою, культурними і громадськими організаціями в Москві.
Тотальна русифікація охопила наші міністерства і відомства. Представники Єврокомісії, які зустрічалися в лютому з членами українського Кабміну, були подивовані мовами перекладу, якими виступали англійська і... російська. «Чи не помилилися ми країною?» — спитав кореспондента газети «Комерсант-Україна» один із високих гостей.
А ось як уряд Азарова хоче змінити правила книговидання, запровадивши зміни до Закону України «Про видавничу справу», за якими термін «національне» змінюється на книговидання «вітчизняне». Відверто ігноруючи ст. 10 Конституції України, так звані поправки спрямовані на дотримання колєсніченківських інструкцій. До чого призведуть новації неважко передбачити. Асоціація українських видавців б’є на сполох, бо щороку кількість примірників вітчизняної літератури зменшується на 10 відсотків. Сьогодні на одну людину на рік в Україні припадає одна книжка. Це найменше у Європі. Ганебну ситуацію планують «покращити», враховуючи... імпорт. Чий і якою мовою? Пояснювати не доводиться...
Йдучи на вибори, опозиційні партії обіцяли скасувати закон «К-К». Але який гвалт зчинився, коли Володимир Яворівський, Марія Матіос та Ірина Фаріон зареєстрували законопроект «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні»! Дуже не хочеться «п’ятій колоні», аби було запроваджено посаду уповноваженого із захисту державної мови та Службу мовних інспекторів. Дарма що інші нації давно і вдало захищають свої мови! Та ж Росія на законодавчому рівні за величезних фінансових вливань безапеляційно забезпечує функціонування державної мови в усіх сферах. Ані двірником, ані продавцем не працюватимеш, якщо не знаєш російської. Але іспит з української для претендентів на державні посади — це вже фашизм і ксенофобія! і Колєсніченко готовий перед європарламентом свідчити, що знання державної мови суперечить міжнародним зобов’язанням України.
Однак у новому скликанні опозиція в парламенті дедалі менше схожа на тих, ким можна маніпулювати або розводити «по-котячому». Вимога особистого голосування та участі в пленарних засіданнях — вже не дитяча забаганка, і «регіонали» це зрозуміли. Хлопців з мускулатурою в Раді істотно побільшало, а тих, хто хотів би помірятися з ними силою, небагато. Тому й закони на зразок «ківалово-колєсніченкового» мають щораз менше шансів. «П’ята колона» змушена рахуватися зі зміною ситуації, а тому не випадковою здається відмова від депутатського мандата Дмітрія Табачніка, якого знову призначено міністром освіти. А як же інакше! Очевидно, тверда квота Кремля не може бути порушена, а вовк іще не до кінця розправився з кошарою ягнят.
Ну не може допустити Москва, щоб українські діти знали свою правдиву історію! Ну не вписуються російсько-українські війни і національно-визвольний рух в «общій учебнік». У підручнику з історії для п’ятого класу і згадки нема про незалежність, самовизначеність, державність української нації. Мовляв, навіщо такими складними питаннями завантажувати дитячі голівки. Знатимуть правду, то не згодяться бути бидлом! З тестів незалежного оцінювання «прибрано» імена не лише Бандери, Шухевича, Донцова, Вітовського, Левицького, Тютюнника, а й Дзюби, Сверстюка, Світличного, Горської... Такою вівісекцією безкарно Дмітрій Табачнік займається вже не перший рік, і все сходить йому з рук. Батьків ніхто не слухає. Вчителі бояться втратити роботу, бо оптимізація — не проста погроза. «Оптимізували» ж відділ реставрації стародруків у науковій бібліотеці Львівського національного університету, пише народний депутат Микола Княжицький. Навіщо українцям зберігати стародруки? «Нє положено!». Тепер цей міністр взявся за Києво-Могилянську академію, яка подала позов до суду на намагання Міносвіти скасувати «перехресний вступ» на магістерські програми, повідомляє «Українська правда». Судовий процес, як і слід було чекати, «Могилянка» програла. А хіба міг не виграти його Табачнік, який ішов і йде кремлівською дорогою пліч-о-пліч з Медведчуком?
В Україні одна українська газета — на десять російськомовних. Літературні журнали, навіть такі, як «Київ», «Вітчизна», не виходять («Вітчизна» — четвертий рік!). Нерентабельні. Не приносять зиску. і дарма, що літературні журнали ніде не є комерційними, ніде не є товаром, що дає додаткову вартість у грошовому еквіваленті, що всі країни підтримують своє письменництво, бо воно — одна з ознак нації, її оберіг. У нас тільки й чуєш: редактора зняли, часопис не виходить, у творчих колективах — чвари, недовіра. Докладають своїх рук заздрісники і нездари. Мабуть, небезплатно... Падають тиражі, передплата не по кишені ні студентові, ні пенсіонерові. Хоча, не можу не зауважити, споживацька мораль теж свого варта: краще три пляшки пива, ніж книжку за 20 гривень. Але палиця має два кінці: чим менше книжок, тим більше пива, горілки, наркотиків, злочинів. Саме цього і домагаються українофоби.
Фальсифікація історії, нищення мови, руйнація свідомості, національне упослідження, антиєвропейські заклики — все це те, що не дає нам, українцям, підвестися з колін, рухатися до демократії, врешті-решт, жити, як люди. Бо мільярди доларів, яких вимагає Росія, до «пакращення» не ведуть, як не привели ані Московські, ані Харківські угоди... Парадоксально, але винною у боргах за неспожитий газ Україну визнали два ук-ра-їн-ські (!) суди. Закономірне запитання: чиїм газом суди ті гріються?
«Даш Москві палець — відкусить руку» — цим перевіреним століттями прислів’ям нехтувати не варто. Особливо коли Медведчук уже з Галицького мосту нав’язує Митний союз, який ще ми самі маємо, за його задумом, обрати. Добровільно, зрозуміло. Сказав же Владімір Путін на розширеному засіданні ФСБ, що інтеграцію на пострадянському просторі не зупинити... Схоже, після саміту в Брюсселі та перед перспективою підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС в листопаді у Вільнюсі тиск тільки посилиться. Комусь кинуть кістку, когось залякають, комусь втовкмачуватимуть, що це не його справа...
А може, таки стрепенемося? Може, таки станемо європейцями? Бо за хутором Михайлівським не світить нічого. Ані тим, хто з дня на день перебивається з хліба на воду, ані олігархам, чиї жирні шматки у сусідському горлі не застрягнуть.
Що чекало б нас після можливого вступу в Митний союз? Член партії «Єдіная Росія» Антон Бредихін, секретар Ростовського регіонального відділення «Російський соціально-консервативний союз», пишуть ЗМі, на круглому столі «Євразійський союз: утопія чи реальність?» презентував проект «Єрмак 2.0». «Буду стислим, — заявив Бредихін — базова суть питання полягає у створенні сприятливої основи для міграції (на початку — трудової) на територію Північного Сибіру 7 (семи!) мільйонів українців, переважно із західної частини країни» Бо лише так... ми можемо створити перший демографічний кордон проти китайського напливу».
Разом «до успіху і процвітання»?
Коментарі — зайві.
Ольга БАБІЙ,
