Зустріч перша
Наступного дня після виступу в обласній філармонії Леся Подерв’янського зустрів місцевого інтелігента, який з печальним виглядом прогулювався Соткою. Побачивши мене, інтелігент кисло скривився, тицьнув для вітання суху долоньку й тихо так мовив:
- Дивився на «Фіртці» ваше інтерв’ю з тим… Лесем. І як ви всі можете слухати оте його матючиння, та ще й зі сцени? І хто, до речі, дозволив у філармонії такі виступи?
- А має хтось дозволяти? – поцікавився я.
- Отож бо, – інтелігент напустив на обличчя ще кваснішого виразу, - нема нині кому регулювати моральні питання. Влада лише краде. Була в Києві комісія з моралі та й ту розігнали.
На тому спілкування й закінчилося. Адже, якщо розмова двох мешканців Галичини впирається в тему «матюки», то її треба різко закінчувати. Посилати лісом і крапка. Інакше ця тема заведе в непрохідні хащі бла-бла дискурсу.
Це третя з бадильних «універсальних» тем для розмови. Першою є тема «рахуємо чужі гроші». Це коли компанія добродіїв починає довго і нудно рахувати можливі статки-прибутки неприсутніх осіб (від сусідів до олігархів), а потім фантазувати, куди б ці гроші можна було приткнути з огляду на традиції та духовність. Дивно, але такі балачки характерні не лише для спілкування бідноти. Іноді прикарпатські бізнесмени на довгі години загрузають у фінансові фантазії з приводу космічно далеких від їхніх наливайок та кіосків чужих «потоків» та «розпилів».
Другою з бадильних тем є тема «про євреїв». Вона іноді буває напруженішою за рахування чужого бабла. Євреї в цих теревенях виступають переважно у вигляді зовсім фантастичних істот, які з реальними представниками семітського етносу нічого спільного не мають. При цьому до числа євреїв записують не лише нащадків Авраама, але й усіх «підозрілих». Наприклад тих, хто носить окуляри, не вимовляє «р» та не їсть кров’янки. Дехто з психоаналітиків вважає, що така розмова є підсвідомим намаганням окреслити коло присутніх як «своє, рідне». Щось типу «аркана», лише не танцювального, а вербального. Хто знає, може вони й мають рацію.
А на третій позиції, яку ділить з темами «про секс» та «про владу» знаходиться обговорення різних мовних казусів, включно з матюками. Переважна більшість категорично проти матюків. Переважна більшість захищає чистоту мовлення, хоча за три хвилини до того вивергала з рота всі можливі варіанти арго і на «х» і на «б» плюс усі похідні від того слова, яке за язичницької давнини було одним з священних імен Великої Богині.
Це тотальне суспільне ханжество радше за все пов’язане з «школотними» і замішаними на старовинній побутовій містиці забобонами. Творчість Подерв’янського виходить за рамки не лише шкільної літературної нормативності. Воно підпадає під давнє язичницьке табу. Згідно якого «сильні слова» за певних умов можна вимовляти (як своєрідні бойові заклинання) та накреслювати знаками-петрогліфами. Проте, в жодному разі, не можна фіксувати книжним письмом.
Бо тисячу років тому (й до того часу, коли фольклор записали вчені народознавці) книжне письмо було чимось чужим для язичників, частиною єдинобожних релігійних традицій. І «сильні слова» тоді берегли від очей латинських, грецьких та хазарських «книжників».
Міні-п’єси Подерв’янського – також фольклор, але міський. Вірніше – транзитний, який сів в селі на приміську електричку, але до вокзалу ще не доїхав. Це «пісні спальних районів», пародії на діалоги, які щоденно чути за гаражами, в чергах та на жлобських тусовках. Табуйовані «сильні слова» в них є необхідним (а іноді і самодостатнім) маркером реальності. Без них не відбувається магія «літературного дзеркала», без них буття маргіналів не зустрічається саме з собою.
Колись ми слухали Подерв’янського, збираючись на кухнях біля касетних магнітофонів. Тоді це був андеґраунд, мистецьке підпілля. Тепер тексти Леся майже канонізовані. Їх друкують престижні видавництва. Мине ще десять-двадцять років і вони здаватимуться невинними, як і будь-які «тексти прориву», що провокують, зносять рутину, стверджують нову літературну і сценічну реальність й, врешті-решт, заспокоюються на сторінках хрестоматій та підручників. Вже тепер на них патина ностальгії за вісімдесятими. Але ще не музейний пил.
Що досі робить їх свіжими? Неподоланість провінційно-чиновницької культури, що прикриває кланово-коритний побут «боротьбою з матюками». Як тільки освічені панянки в дорогому партері припинять червоніти, слухаючи Подерв’янського, стане можливим наступний крок до справжності. Серед іншого, й до соціальної прози без народницького зніяковіння.
Зустріч друга
Пройшов тиждень і кислий інтелігент знову трапився на моєму шляху. Передчуваючи нову розмову про матюки, я спробував з ним розминутися, але той, наче літак-перехоплювач, круто змінив напрям руху і майже притиснув мене до вітрини Watsons.
- Ви чули, - суворо запитав він, - що Процюк вийшов з Спілки письменників?
- Так-так, звичайно, щось чув, - я спробував протиснутися вздовж вітрини.
- І як ви до цього відноситесь?
- Кожен має право, - я повторив спробу, проте марно.
- Але ж він отримав від Спілки купу премій, а тепер так вчинив. Де повага? Чи, може, тепер, коли Жадан роздає Шевченківські премії, вигідніше бути поза Спілкою? Воно так морально?
Я залишив марні спроби втекти від вуличного мораліста і спробував пояснити йому, що літературний процес не обмежується преміями та конвертацією умоглядної «поваги» в солдатську відданість певній літературній течії й, навіть, творчій спільноті. А ще додав, що він переоцінює адміністративний вплив Сергія Жадана та, певне, судить по собі, коли шукає у кожному вчинку вуйківську вигоду.
- Але ж ви не вийшли з Спілки, хоча вас там не люблять, - продемонстрував обізнаність у плітках мораліст. – Чому ви звідти не йдете?
- Танцору уши не мешают, - спробував я віджартуватися, але дядько не був налаштований на веселощі.
- Ви не викручуйтесь, - сказав він, зсунувши брови. – Я серйозне питання вам задаю. І не дарма його задаю. Я знаю, ви полюбляєте усілякі провокації, то чого ж Процюк виходить, а ви ні?
Тут я прозрів і зрозумів хід думок цього пасажира. Він напевне міркував про те, що існує якась хитра змова. Якийсь далекосяжний заколот. Мовляв, Процюк почав, а тепер Єшкілєв, конче має втнути щось таке, що бахне на все літературне село. Що «бімба» вже зачеплена під крило, а двигуни прогріваються.
Вуличні моралісти просто помішані на усіляких змовах та іншій конспірології. Вони направду думають, що лайно попадає на місцевий вентилятор виключно з волі рептилоїдів і закулісного світового уряду. Логіка тут залізна: закулісний світовий уряд лише й думає про те, щоби підпиляти банти під франківськими когутами. Про що ж йому, закулісному, ще думати?
Прийшлося набрати повітря до легень і прочитати дядькові маленьку лекцію про сучасний літературний процес. Й про те, що за його (процесу) межами розкинувся той безмежний спокій мистецтва, де не гудуть жодні вентилятори і куди не долітає жодне лайно. І що світ ніколи не зашпортувався за конфлікти поколінь, а йшов собі далі, граючись формами і сенсами. Йшов, залишаючи для майбутнього не носіїв орденів, а тих, кому вийшло чимось вразити сучасників або ж нащадків.
Мораліст, скоса поглядаючи на вуличний натовп, що байдуже обтікав нашу бесіду, вислухав мої міркування. Він ні про що не запитав і нічого не заперечив. В його стурбованому світовою змовою обличчі так і не просвітліло. Коли я замовк, він діловито кивнув і буркнув:
- Дивіться, шановний, щоби тим вухам танцюрист не став на заваді.
І не чекаючи на коментар до свого сюрреалістичного зауваження, рушив в бік вулиці Січових Стрільців, сильно кульгаючи на праву ногу.
Володимир Єшкілєв
