В Україні триває п'ята хвиля еміграції, спровокована почуттям політичної та економічної безвиході?
Як свідчать опубліковані в засобах масової інформації соцопитування, останнім часом дедалі більше українців замислюються над можливістю виїхати за кордон на заробітки або навіть на постійне місце проживання. Скажімо, під час минулорічних всеукраїнських досліджень, проведених соціологічним центром "Софія", було виявлено, що до переїзду в іншу країну морально готовий кожен третій українець. Причому, за спостереженнями соціологів, чим молодшим був їхній співрозмовник, тим більше він виявляв бажання виїхати з України. Серед опитаних українців віком від 18 до 29 років охочих емігрувати було більше половини.
Аналіз цього опитування вказує на те, що прагнення до еміграції викликане відчуттям незахищеності та відсутності перспективи в рідній країні. Зокрема, оцінюючи рівень економічного розвитку, який займає Україна серед інших країн світу, більшість (56,3%) опитаних зарахували свою батьківщину до "відсталих", за міжнародними рейтингами, країн. Більше половини (51,2%) опитаних зізналися, що за останній рік стикалася з тими чи іншими порушеннями їхніх законних прав.
До речі, ніби відчуваючи поширення таких настроїв, країни Заходу потроху відгороджуються від потенційних мігрантів зі Сходу додатковими фінансовими та юридичними перепонами, пов'язаними з отриманням віз та правилами в'їзду. Можливо, лише завдяки цьому п'ята хвиля української еміграції не буде такою масовою і вимиє з України рештки талановитих та цілеспрямованих кадрів, ладних поповнити українську діаспору, яка вже налічує, за різними оцінками, від 4 до 8 мільйонів осіб.
Чому молоде покоління українців не ототожнює своє майбутнє з Україною і виявляє бажання емігрувати? Порозмірковувати над таким запитанням "Галицький кореспондент" попросив місцевих експертів, які також розповіли про особисте бажання покинути Україну назавжди і про те, які країни, на їхню думку, найкращі для того, щоб перебратися туди на постійне місце проживання.
Руслан Коцаба, політик, журналіст:
"Я багато спілкуюся з молоддю і достеменно знаю, що 90 відсотків енергетично заряджених, амбітних молодих людей (я не говорю про рагулів, яким усе байдуже, а про тих, котрі хочуть в цьому житті чогось досягти), не ототожнюють своє майбутнє з цією державою. Не говорю про сто відсотків, бо є частина молодих людей, які мають різні сімейні обставини, наприклад, доглядають за хворими батьками, а також залишаю кілька відсотків на рідкісних тепер ідейних патріотів.
Молодому поколінню сьогодні бракує ідеї. Молодь інтуїтивно відчуває, що все, чим займаються їхні батьки і діди, - це звичайнісінька брехня. Досі у нас не з'явилося відчуття, що це наша держава: урки при владі приходять на зміну іншим уркам, ідеалістів вже майже не залишилося. На початку дев'яностих наші лідери (а я був членом Української гельсінської спілки) сіли з жуліками за стіл грати їхніми крапленими картами. Думали, що вони потім вирулять, коли отримають від комуністів зовнішні ознаки державності - кордони, прапор, валюту. Здається, Леся Українка писала, що той, хто самотужки визволиться, буде вільним, а кого визволять, - той лишиться рабом. Нас визволили комуністи, і ми й надалі є рабами тих комуністів, як би вони себе сьогодні не називали. Те, що не завойоване, не ціниться. Грузія, яка віддала третину своєї території і третину свого населення, пройшла вже гірші часи, а ми до них ще навіть не наближалися. Мені здається, що нас очікує війна набагато страшніша, ніж була в Югославії, коли ми будемо думати, як рятувати свої сім'ї, своїх дітей, ховатися по селах, де є якийсь кусок землі, бо тут не буде світла, води, вулиці будуть перегороджені тимчасовими барикадами. Ми це мусимо пережити, бо через це пройшли всі країни. На жаль, кожне покоління політиків відкладає відповідальність за прорив цього чиряка і не наважується на політичне втручання.
Не можна любити державу і при цьому не поважати владу. У мене було і бажання, і можливість покинути Україну, але ці дві речі в часі не зійшлися. Тепер, коли мені 45 років, не випадає їхати за кордон і починати все з нуля. До того ж я завжди вважав себе сильним чоловіком і не хочу бути перегноєм для інших націй.
Я побував у 12 країнах світу. Найбільше вразило в 1994 році перебування в Дубаях, столиці Об'єднаних Арабських Еміратів: там був незвичайний контраст між високотехнологічними штуками, які вони собі тоді викуповували, і, наприклад, велорикшею, який спить під своїм візком, щоб зекономити пару драхм і відіслати родичам в Індію. А найбільше сподобалося в Канаді. Я захищав там магістерську роботу, коли стажувався в міністерстві екології, і мав можливість побачити життя канадців зсередини. Це країна зрозумілих соціальних гарантій: там владоможці обіцяють тільки те, що вони реально можуть дати. Довкола соціальних виплат та інших питань, які хвилюють людей, звичайно, ведеться суспільна дискусія, але в цивілізованих формах. При цьому держава вміє підсолоджувати неприємну законодавчу новацію, тож тамтешні громадяни сприймають її як свою, рідну".
Андрій Микитин, громадський діяч:
"Молодь не має ніякої перспективи в Україні. Я часто спілкуюся з молоддю, зрештою, в мене теж доньки підростають, і я весь час чую, що молодь (навчена й талановита) не хоче жити в ні Україні, ні в Галичині зокрема. Молоді люди мріють покинути цю нещасну і вбогу країну, яка не може визначити, куди вона рухається й чого прагне. Молодь хоче жити вже сьогодні, а не вірити в брехливі байки брехливих політиків. Зрештою, ті молоді люди, яких нині певні люди дурять утопічними ідеями про «щасливу й заможну бандерівську Україну від Сяну й до Дону», скоро пізнають гірке розчарування. Нагадаю, що значна частина молодих людей, які стояли на Майдані в 2004 році і робили «революцію» для Ющенка, вже подалися різними шляхами за кордони. І я їм не дивуюся. Більше того, скажу, що в Україні є ще більша небезпека: працьовиті й освічені молоді люди її покинуть, а пияки, наркомани, ледарі та пройдисвіти залишать тут разом з пенсіонерами, яких вже скоро стане півкраїни.
Свого часу я був на межі еміграції в час депресії 1992-93 років. Я перебрався жити до США, але змушений був повернутися через хворобу матері. Слава Богу, маму вилікували і все у неї гаразд. А я знайшов тут свою дружину, потім пішли діти, мене вибрали депутатом міської ради, і так все закрутилося, що про еміграцію я взагалі забув. Зрештою, була надія, що Україна зможе якось викарабкатися і стати нормальною європейською країною. Бодай Галичина... Але наразі це вже навіть неможливо економічно: ЄС має свої проблеми, а в Україні чинна влада навчилася трансформуватися в нові форми та в нові бренди, і викорінити її навряд чи вдасться. Зрештою, для цього надто мало часу: в Україні залишилося власних природних ресурсів на 30-40 років.
Я побував (причому неодноразово) у більшості країн Європи, в США, в Канаді, в Тунісі та в Таїланді (двічі) і скажу вам невтішну річ: там скрізь було набагато краще, ніж в Україні, причому у всьому краще. Звичайно, десь в Азії чи в дикій Африці є й гірші країни...
Найчастіше люди вибирають для еміграції ті країни, де легше можна знайти працю та заробити гроші. Заможні люди прагнуть поселитися десь в теплих краях на березі моря. Особисто в мене інші критерії: я би емігрував хіба в сільські райони США та Канади (може, навіть в Нову Зеландію) - туди, де зграї диких гусей пасуться в парках та на подвір'ях у селах та містечках, де бігають зайчики, білочки, їжачки, олені, косулі, а птахи заливаються чудесним співом, де чисті озера, могутні ліси - і все це зачаровує та тішить душу. Там просто приємно сісти на лавочку і просидіти просто так цілий день з великим задоволенням. На жаль, в Україні природу винищили, з тварин переважають щурі та кажани, а з птахів - виключно вороння.
Юрій Іздрик, письменник:
"Мені важко говорити щось про ціле покоління, проте, якби я був молодим і шукав своє "місце під сонцем", способи самореалізації, можливості конструктивної інтеграції в соціумі чи будував плани на довшу перспективу, - однозначно, що не мав би великого бажання марнувати свої найкращі роки в країні, де панує беззаконня, а владу захопив криміналітет і люди цілком позбавлені відповідальності, моральних імперативів, а нерідко й інтелекту. Навряд чи знайшлася б мотивація залишатися в країні, де нікому не потрібні твої здібності, вміння продукувати якісні речі, де нормальна, чесна праця не вартує ані шеляга, а найбільше цінується цинізм, брутальна сила та здатність провертати темні оборудки. Щоб бути успішним в нинішній Україні, людина так чи інакше мусить, порушуючи "закони писані", жити за неписаними правилами, пристосовуватися до повсюдної корупції, прогинатися під першим-ліпшим можновладцем, а найкраще - самому стати бандитом, учасником загального "бєспрєдєла". Людина, яку такі варіанти не влаштовують, приречена залишитися "лохом" і лузером. Еміграція - чи не єдиний вихід з такої ситуації. Можливість емігрувати у мене була. Особливого бажання - ні. Позаяк була можливість, то була й спроба. На щастя, чи на жаль, невдала.
Якби ситуація повернулася таким чином, що я змушений був би емігрувати, напевно, вибрав би одну з балканських або скандинавських країн. Втім, це суто теоретичні міркування. Я не так багато бував за кордоном, аби мати якісь чіткіші уявлення про життя деінде. Однозначно, це була б Європа. На гірший випадок - Канада".
Підготував Богдан СКАВРОН,
