Кожна людина крок за кроком будує своє життя зважаючи на вподобання та обставини, пріоритети та цілі. Здавалось би все налагоджено: сім’я, дім, робота, захоплення… Та раптом – війна. Війна, що краде в тебе все здобуте, виганяє з дому. Жителі сходу України в пошуках нового щастя роз’їхались по різних містах країни. Багато хто за своє нове місто обрав Івано-Франківськ.
Ставлення містян до людей з Луганщини, Донеччини часто буває упередженим, негативним та побудованим на стереотипах. Не рідко можна почути докори та зауваження в бік переселенців. А як же живеться цим людям в нашому середовищі, як вони сприймають нас та чи не ображаємо ми їх своєю поведінкою? Напевне першим важливим кроком для того, щоб розібратися у справі є спілкування. Ми можемо розповісти вам історії цих звичайних людей, котрі втратили все та почали своє життя з чистого аркуша.
Знайомтесь, це Андрій, цього року йому виповниться 50. В цьому віці він почав життя заново. Він корінний донеччанин, який працював шахтарем 30 років. Зараз живе у Франківську і розвозить людям квіти.
Донбас
Я виріс у селі, на хуторі козацького краю. Любив читати історію та хотів бути актором. Дитинство, молодість та зрілість – пройшли тут. Моїм життям було це місто. Друзі, перше кохання, одруження та виписка із пологового моєї донечки. Зустрічав схід сонця і разом з містом засинав. Я прожив тут чудове життя, створив свою сім’ю та святкував всі дні народження, я спробував життя на смак. Я став шахтарем, отримував хорошу зарплатню та, правда, світло бачив тільки у ліхтарику. Так працював 30 років. Та це мене не засмучувало, бо я люблю своє життя…
Як я зрозумів, що це кінець?
Почались гасла, ці незрозумілі прапори. Майдан у Львові, Києві. Волонтери починають збирати одяг, їжу, гроші. Я тоді цього не розумів, ну бо як це, коли ти господар на своїй землі, маєш господарку, грядку… Живеш собі, а тут приходить сусід і виганяє тебе з дому. Не вкладається в голову!
Була ще одна річ. У нас в Донецьку відбувся великий марш. Всі вийшли: жінки з дітками, чоловіки йшли поруч. Та сталось те, про що ніхто не подумав би… Уявляєте, в один момент вся поліція розступається з провулків, вибігають чоловіки міцної статури і просто б’ють. Дитячий крик повсюду, все оповито слізьми. Так пролилася кров українського Донбасу. Потім був референдум. Тоді я зрозумів, що тут залишатися небезпечно. Треба їхати.
Переїзд
Подорожувати – це круто. Ти відкриваєш для себе нове, аналізуєш і використовуєш. Та їздити з місця на місце у пошуках дому, не мати де притулитися та з ким заговорити – це вже не круто.
Був серпень. Місто почало падати, на роботі сказали: «Або ти з нами, тобто, у лавах ДНР, або звільняйся». Звісно, я звільнився. Ми вирішили їхати до Бердянська. По дорозі побачили дуже сумну картину (ще Донецьк): велика колона людей, машин, автобусів, – всі виїжджають. Колона ділиться на двоє: одні повертають ліворуч до Росії, інші залишаються в Україні. В Бердянську не залишились, поїхали до Запоріжжя, після цього на Полтавщину. Потім вирішили до Києва, до родини. Ми сподівались, що це на місяць-півтора і повернемось додому. Але ні. Все ж зняли квартиру в Миргороді. Там я почав займатись громадською діяльністю, познайомився із львів’янами, івано-франківцями. Щей друг Микола у мене тут проживає. «Їдь до Івано-Франківська – це місто для життя», – послухав я поради.
І взагалі, знаєте, які ми «переселенці»? Нас ніхто не переселяв. Ми тікали, ми бігли від війни.
Івано-Франківськ
Це місто – вулик, де все є, де люди кудись поспішають, про щось дбають і водночас залишаються доброзичливими. Я з темряви шахти потрапив до радості, квітів. Знаєте, це як вибирати працювати у весільному салоні, чи ритуальних послугах. Ти бачиш емоції, цей позитив передається і на мене. Та й відчувати запах квітів набагато краще ніж звук вибухівки.
А знаєте що ще чудово? Я відкриваю для себе Франківщину. Я побував уже майже всюди. Тут радість та світло. Тут буде рости мій онук, а у неділю разом ходитимемо до церкви. Це місто стало мені небайдужим. Я займаю громадянську позицію. Ми будемо насаджувати дерева та розбудовувати місто. Нова Україна перед нами.
Ми всі були мешканцями України, але не всі були свідомими громадянами. І якраз тепер відбувається це перетворення з існування – до вільного мислення. Бо ж найголовніше, що маємо – це жити з Україною в серці. Чи хотів би я повернутись? Так, на поминальну неділю, там похована моя родина, пращури. Та жити я буду тут.
Оксана ПАСІЧНА, Вежа
Фото: Михайло ДЕМКІВ
