В мене є друг. Він не любить зими. Він каже, що взимку північні вітри нахабніють. Колись, каже мій друг, північніше наших земель історія не мешкала. Там жили жебротні племена рибожерів, про які ніхто не знав і вони на південь не лізли. Все вороже до українців приходило зі Сходу, з Півдня і з Заходу. Вороже зі Сходу було швидким, злим, кіннотним. Вороже з Півдня було хитрим, багатим і хтивим. А вороже із Заходу було нудним, німим і вкритим прищами.
Зі всім ворожим українці давали собі раду. Східних вони зустрічали мечами та списами, південних вчили буками, а з західних знімали штани й виганяли геть копняками.
Але тепер все змінилося. Східні нами керують, південні спорожнюють наші кишені, а західні вчать нас жити й всі разом мають нас за ніщо.
Але весна завжди долає зиму.
Й от що написала я, відчувши перший подих весни:
Коли ти зненавидиш всіх тих троїстих музик,
Коли про анданте ти вже не потужиш згадати,
Коли знавіснілий язик твій стомиться як зміїв язик
І в срібних підборах прийдуть тебе в ирій забрати,
Коли малахаї комонні постелять в твоєму кутку
А їхній отаман тобі знову стане за брата
Візьми три офіри медових і в літнім садку
Знайди три вівтарики, три мурашині загати
І там поклади за Вітчизну три знаки рахманні пуття
Щоб Сварга, Ярила і Хорс прихилили три зоряних криси
Щоби припинилося міст пелехатих життя
І щоби промкнулись на гливі прадідові риси,
Щоби всю европу до моря покрила їржа,
Щоби всі мамони достоту дістали по пиці,
Щоб кров потекла вздовж голодного леза ножа
І спрагла земля пригорнулась зволоженій криці.
