Блок Юлії Тимошенко виявився ані інтелектуально, ані організаційно, ані ідеологічно не готовим зустріти виклики опозиційного статусу.
Юлія Тимошенко, яка мала реальні шанси стати президентом країни, опинилася в ув’язненні. Її звільнення і можливість продовжити політичну діяльність нині не залежать ані від неї самої, ані від політичного блоку, який має її ім’я.
А ще два роки тому цей проект здавався чи не найуспішнішим в Україні. Виявилося, що за зовнішнім блиском немає основи, яка могла б витримати випробування політичною поразкою, не допустити розгрому і забезпечити реванш у майбутньому. І самій Тимошенко в разі щасливого для неї закінчення історії з репресіями (на що з кожною новою справою, реанімованою СБУ чи Генпрокуратурою, надій усе менше), і іншим українським політикам, які намагаються завоювати підтримку людей, варто провести серйозну роботу над помилками, які привели ЮВТ замість Банкової в Лук’янівку.
«ЄДИНИЙ ЧОЛОВІК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ»
Таке означення стало навіть кліше для окреслення ролі Тимошенко в істеблішменті. У ньому – визнання риси, якої бракує багатьом в українській політиці: здатності діяти, причому рішуче, без півзаходів і напівтонів. Їй вистачило наполегливості у 2000-му поламати бартерні схеми на енергоринку, впевненості в 2004-му стати «енергією Майдану», переконливості в 2007-му домогтися дострокових виборів і знову сісти у прем’єрське крісло. У цих прикладах – рідкісна для вітчизняної політики здатність досягати неможливого.
Діяльність Юлії Тимошенко – завжди вистава. Вона або на гребені хвилі – на найвищих посадах, з амбітними проектами та масштабними шоу для виборців, або гнана, ображена чи й ув’язнена. Цей серіал простий і зрозумілий людям, він розповідає про боротьбу «білого» і «чорного», «добра» і «зла», «її» («ЇЇ») та «їх». Простота сюжету дає змогу донести його до найширших верств населення, викликати симпатію та підтримку.
Разом із видовищами Тимошенко завжди турбувалася про хліб. Протягом усього періоду прем’єрства вона не забувала про соціальні програми, підвищення зарплат і пенсій. На це могли спрямовуватися кошти з приватизацій та міжнародних кредитів – і нехай спробують опоненти заявити публічно, що це «неефективне проїдання коштів». Такий підхід в українській політиці здавався ефективним: практично з 2001-го по 2010-й її рейтинг лише зростав. Зрештою, Тимошенко користувалася будь-якою можливістю посилити позиції або й створювала їх (див. «Перемоги і поразки»).
Згаданий образ «єдиного чоловіка в політиці» доповнювався старанно виплеканими іміджевими рисами. Так, в оточенні Юлії Володимирівни ходили легенди про її працьовитість. Вона спілкувалася з журналістами вночі, проводила робочі засідання та наради по кілька годин. Інша чеснота – здатність вчитися. З провінційної бізнесвумен, яка давала в середині 1990-х зворушливо-наївні інтерв’ю, постав харизматичний трибун. З російськомовного вихідця з Дніпропетровська – принципово українськомовний політик.
У Юлії Тимошенко було все, щоб вигравати спринтерські дистанції в політиці: впевненість у собі, шалена працьовитість, інтуїція. Вміння використовувати ці риси робило її непереможною в політичних двобоях – навіть опоненти визнають Тимошенко блискучим тактиком. Але для справжнього успіху цього недостатньо. За формою мають стояти зміст, продумана логіка дій, у результаті яких кожен українець міг зрозуміти, як саме виконуватимуться яскраві обіцянки.
Довгі дистанції і стратегічні перемоги вимагають від політика більшого: глибоких і системних знань, команди, яка здатна думати не лише про власні, а й про національні інтереси, щирості та послідовності у спілкування з виборцями.
КОРЕНІ ПОРАЗКИ
Проблеми Юлії Тимошенко великою мірою є продовженням її чеснот. Упевненість у собі породила віру у власну непогрішимість – образ «богині», який висміювали опоненти. Цю віру до того ж плекало догідливе оточення – як на рівні щоденних лестощів, так і в зовнішніх виявах (гротескні шоу, показушні спілкування зі ЗМІ у солодкавому форматі, провальні констатації «ВОНА – це Україна»).
Некритичність до власних рішень, однак, мала не лише іміджеві втрати, а й цілком осяжні провали в ефективності. Зважаючи на особливості походження і шалений темп роботи у великому бізнесі й політиці, Тимошенко могла не мати часу на набуття системних знань щодо стратегії суспільного розвитку, соціальних процесів чи особливостей пострадянської макроекономіки. Зрештою, знати все неможливо (переконання в протилежному є частиною проблеми «некритичного ставлення до себе»). Однак у такому разі зростає ціна відбору тих, хто міг би заповнити лакуни у власній підготовці, – команди.
І тут зле пожартували з Тимошенко як звичка початку 1990-х «просто вирішувати питання», так і позиція оточення. До БЮТ кооптувались усі, хто здавався здатним вирішити поточні питання: супроводжувати в судах, забезпечити медіа-ресурс, підтримати грішми. Особливо коли з 2005 року, розгледівши в Юлії Володимирівні політика, який прийшов усерйоз і надовго, до неї потягнулося чимало колишніх опонентів. Зокрема, й одіозних.
Із наближенням виборів ці персонажі поліпшували «добробут» політсили та тих, хто приймав рішення щодо формування списків. Михайло Бродський, наприклад, який також у 2005-му «закотився» до БЮТ, у пізніших інтерв’ю розкривав деякі схеми зарахування кандидатів до списків, прейскуранти цін і роль близького оточення Тимошенко, насамперед Олександра Турчинова.
Формування списків – від парламентських до місцевих рад – і виконавчої структури БЮТ за такою схемою повільно вбивало політсилу. По-перше, одіозні діячі несуть свій негативний іміджевий багаж і спростовують твердження щодо «нової», незаплямованої сили. По-друге, спосіб, котрим залучені особи «вирішують питання», для яких залучалися, часто створює більше проблем, аніж розв’язує. Показовим прикладом є Андрій Портнов і його група, що ініціювали чимало конфліктів, які було досить важко пояснити виборцям. По-третє, не будучи пов’язаними з БЮТ ані ідеологічно, ані організаційно, вони з легкістю його покинули. Примусити їх залишитися практично неможливо: у спільні цінності вони не вірять, а важелів впливу (як-от у ПР) на таких фігур немає.
Зрештою, засилля пристосуванців негативно впливає на тих, хто приєднався до БЮТ не з міркувань вигоди, а з переконань та/або бажання щось справді змінити в країні. Для таких людей зникає реальна можливість донести свою думку, вплинути на рішення. Їх відсувають із відповідальних посад, від формування списків. Усе це різко знижує мотивацію, особливо тих, хто не здатен продиратися нагору через інтриги, улесливість і угодовство. Ті, хто сподівався на власні знання і вміння, мали менше шансів порівняно з чужими «потрібними людьми» і професійними підлабузниками. Відтак у БЮТ – подібно до практично всіх українських політсил – відбувалася негативна селекція: відсів здібних. Це унеможливило його активну взаємодію із суспільними групами, які могли б стати природними союзниками на місцях: малого і середнього бізнесу, фахівців, справжніх лідерів думок у громадах (а не «професійних балакунів», яких якраз до блоку прибилося чимало). БЮТ залишився відрізаним від реальних місцевих мереж, які могли б допомогти зберегти зв’язок із суспільством після втрати влади.
Наслідок цих процесів не забарився. Замість триматися за Тимошенко (якій іще вчора клялися у вірності), захищати уряд (а навесні 2010-го для цього були всі підстави, адже діяла редакція Конституції 2004 року) прийшлі фігури поспішили стати на бік «переможців». Підлабузники ж не змогли запропонувати нічого, що було б адекватним моменту; не те що стратегії дій – не було бодай свіжих ідей. Цим почасти пояснюються розгубленість БЮТ і особисто Тимошенко, її хитання від «демонстративного патріотизму» (зразка сьогоднішнього Павличка) до запізнілих і малозрозумілих закликів до суспільного протесту. Час для організації справжнього спротиву було згаяно (за великим рахунком від початку судових засідань у червні до вироку в жовтні було цілком реально справді організувати протести, якими лякали владу бютівці, однак ані переконливого пояснення для людей, ані здатності ці протести організувати сьогоднішній БЮТ не має).
Вина оточення Тимошенко в тому, що за фасадом не виявилося структури. Вина Тимошенко в тому, що її оточення відштовхувало людей, які могли принести реальну користь і політсилі, і країні, що зрештою й привело структуру до занепаду. І зараз, чи не вперше за понад 15 років у політиці, її подальша доля залежить не від неї.
ПЕРЕМОГИ І ПОРАЗКИ
З часу приходу в політику в середині 1990-х Тимошенко та її політсилі вдавалося іти висхідною, обертаючи на свою користь загрози чи навіть невдачі. Однак водночас накопичувались внутрішні проблеми, які стали причинами поразки у 2010-му, після якої БЮТ не зміг оправитись
«Захворіла політикою»
Грудень 1996–1999. Юлія Тимошенко працює депутатом. На одній із зустрічей з журналістами вона зізналась, що «захворіла політикою».
Грудень 1999 – січень 2001. Віце-прем'єр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу в уряді Віктора Ющенка. Уряд проводить рішучі реформи енергоринку, докладається чимало зусиль для подолання бартерних схем, надходження від продажу енергоносіїв потрапляють до бюджету. В цей час Тимошенко наживає серйозних політичних ворогів.
Опозиція – коаліція – опозиція
9 липня 1999. Колишні активісти партії «Громада», які вийшли з її складу разом із Лазаренком (зокрема, Юлія Тимошенко й Олександр Турчинов), засновують партію «Батьківщина». У 2000 році «Батьківщина» увійшла до прокучмівської більшості у Верховній Раді. Однак боротьба проти суперників в енергосекторі, зокрема Ігоря Бакая, веде до сутички з оточенням Кучми.
Читайте також: Під вітром зі Сходу
5 січня 2001. Генпрокуратура повідомила про порушення двох кримінальних справ щодо Юлії Тимошенко; також відкривають справи проти її родичів і друзів – керівництва ЄЕСУ.
19 січня 2001. Кучма відправив Тимошенко у відставку.
13 лютого 2001. Тимошенко заарештована; в березні 2001-го Печерський райсуд Києва визнав безпідставність висунутих звинувачень і скасував санкцію на арешт. Рейтинг підтримки Тимошенко з 2–3% досягає 6%. Фактично арешт сприяв зростанню популярності Тимошенко серед виборців. 9 квітня 2003 року Апеляційний суд Києва ухвалить рішення про незаконність порушення кримінальної справи стосовно Тимошенко та її чоловіка, а провадження з усіх справ буде закрито. 18 листопада 2005 року справи були закриті і Верховним Судом.
31 березня 2002. На виборах 2002 року БЮТ отримує 7,26% голосів виборців (22 мандати у ВР). Під час перегонів діє домовленість про відсутність взаємного поборення між опозиційними силами – насамперед «Нашою Україною» Ющенка і БЮТ – і за партійними списками опозиція перемогла. Проте не спромоглась ані домовитись про спільних кандидатів, ані створити ефективну систему протидії порушенням у мажоритарних округах, що звело цю перемогу нанівець.
«Сила народу»
Вересень 2002. У рамках акції «Повстань, Україно!» Тимошенко здійснює тур містами України, демонструючи здатність захоплювати аудиторію яскравими промовами. Втім, акція не мала значного результату через брак ресурсів і координації між організаторами (БЮТ, КПУ, СПУ).
Липень 2004. Ющенко і Тимошенко оголошують про створення коаліції «Сила народу» для зміцнення позицій першого, який мав найбільшу підтримку серед лідерів опозиції, на виборах президента. Тимошенко отримує гарантії призначення її на посаду прем’єра.
22 листопада 2004. Розпочинається Помаранчева революція. Енергійна Тимошенко, здатна на яскраві виступи і рішучі дії, є одним із лідерів Майдану. Її рейтинг зростає з 6–8% до 18–20%, вона стає одним із топ-політиків.
Війна між переможцями
24 січня 2005. Тимошенко призначена виконувачем обов'язків прем'єр-міністра. Діяльність на чолі уряду була неоднозначно оцінена: на час прем’єрства припадає зниження темпів зростання ВВП та низка криз (бензинова, цукрова, м'ясна, хлібна тощо), які, на її переконання, були спричинені штучно. Під час прем’єрства виразно проявились як сильні (феноменальна працездатність, вміння знаходити союзників, політична інтуїція, розуміння важливості державницької позиції), так і слабкі (брак системності, слабка здатність бачити довготермінові наслідки своїх дій, авантюризм і віра у власну непогрішимість) риси Тимошенко як державного діяча.
8 вересня 2005. Найбільш далекосяжні наслідки для Тимошенко мала криза політична, яка спалахнула внаслідок розбіжностей її інтересів і Ющенка, а також їхніх оточень. Ющенко замість того, щоб згладити конфлікт, скориставшись президентськими повноваженнями, відправив у відставку і Юлію Володимирівну, і фігурантів корупційних скандалів зі свого оточення. Фактично було визнано наявність лінії фронту всередині помаранчевих сил.
Тимошенко завдяки миттєвому зверненню до людей, донесенню своєї версії подій спромоглася отримати на скандалі додаткові дивіденди, перетягнувши до себе виборців Ющенка і НУ.
Березень 2006. На парламентських виборах 2006 року БЮТ, критикуючи «угодницьку» щодо ПР позицію Ющенка, отримує 22,29% голосів (другий результат після ПР, 132 мандати). На тлі політичної кризи практично непомітним залишився факт масового залучення до списків БЮТ колишніх кучмістів. Їхнє приєднання відбувалося як в обмін на певні ресурси, так і на виконання певних «корисних» функцій (взаємодія з судами, проведення медіа-кампаній чи шоу тощо). Так ключові сфери діяльності політсили потрапили до рук випадкових людей, які зрадили за першої ж нагоди. Натомість свої кадри до таких сфер допускалися рідко, що знижувало організаційний та мобілізаційний потенціал політсили і підривало мотивацію для активності у «рядової» і середньої ланки партійців.
Серпень 2006. З’явилися конституційні підстави для розпуску ВР – уряду так і не було створено. Однак президент Ющенко погодився на формування уряду на чолі з Януковичем за умови збереження деяких міністерських посад за представниками НУ (більшість із них були згодом відправлені ВР у відставку). БЮТ опинився в опозиції, проте з образом найпослідовнішого борця проти Януковича.
12 січня 2007. БЮТ провів спільне з ПР голосування, більш ніж двома третинами голосів ухваливши закон про Кабмін, яким зводився до мінімуму вплив президента на виконавчу владу. Це був один із епізодів зближення ПР і БЮТ, який активно лобіювався, зокрема, «медведчуковим крилом», яке наполегливо просувало ідею розподілу інтересів з Партією регіонів. Однак, як і надалі, співпраця не була обопільною: ПР не підтримала закону про опозицію і продовжила розширювати ряди своєї фракції за рахунок перебіжчиків. Але такі маневри лише підривали довіру виборців до БЮТ.
Надії, які не справдилися
Березень 2007. ПР почала формувати конституційну більшість, переманюючи депутатів опозиції. Під загрозою зміни Конституції Ющенко видав указ про розпуск ВР. Тимошенко активно домагалася саме цього сценарію.
БЮТ провів активну виборчу кампанію, спираючись на популістські гасла («виплата боргів Ощадбанку», «контрактна армія у 2008 році» тощо). Це забезпечило мобілізацію виборців.
30 вересня 2007. На дострокових виборах до ВР БЮТ встановив рекорд, здобувши 30,71% голосів (156 мандатів). При цьому під час кампанії між БЮТ і НУ–НС не було відкритого взаємопоборення, що реалізувалося у здобутті ними більшості мандатів у ВР і створенні коаліції. Після виборів довготермінові проекти, спрямовані на консолідацію навколо БЮТ думаючої частини суспільства, підготовку стратегії розвитку країни (як-от «Ідеальна країна»), були згорнуті. Коли стало зрозуміло, що яскраві ідеї виконати неможливо, на суд виборців було нічого віддати. Це поглибило розчарування електорату.
18 грудня 2007. Юлія Тимошенко вдруге призначена прем'єр-міністром – 226 голосами. Коаліція мала погоджений план дій для проведення першочергових реформ. Планувалося навіть, що спочатку відбудеться голосування по основних законах, а відтак – призначення прем’єра. Однак Тимошенко домоглася зміни цього порядку; більшість із узгоджених законів так і не були проголосовані. Так коаліція втратила можливість об’єднуватися навколо роботи над проектами конкретних документів, а країна так і не отримала обіцяних реформ.
Вересень 2008. БЮТ і ПР провели низку законів, які обмежували вплив президента на виконавчу владу. НУ–НС вийшла з коаліції, що створило формальні підстави для розпуску ВР у разі нестворення нової.
8 жовтня 2008. Ющенко оголосив про розпуск ВР, однак Рада відмовилась вносити відповідні зміни до бюджету, а сам указ Ющенка скасували адміністративні суди. Деякі ЗМІ пов’язують таке «збереження влади за будь-яку ціну» з впливом оточення Тимошенко, яке прагнуло користуватися зі свого поточного статусу і не бажало відходити від владної годівниці. Однак, якби дострокові вибори відбулися і утворився уряд на чолі з Януковичем, Тимошенко як опозиціонер мала б значно більше шансів стати президентом, оскільки саме на 2009 рік припав розпал кризи.
19 січня 2009. Після зустрічі Тимошенко з російським прем’єром Путіним Нафтогаз і Газпром укладають угоди про умови постачання російського газу в Україну на десять років.
Угоди готувалися під покровом таємниці, текст потрапив до українських ЗМІ фактично з російських джерел. Це послабило переговорну позицію українського уряду, який залишився без підтримки, сам на сам із консолідованою позицією росіян, і відкрило можливості для критики угод і прем’єра, яка про них домовлялася. Заплутаність дій у процесі підготовки їх створила, зрештою, підґрунтя і для позиції обвинувачення у справі, за якою Тимошенко було засуджено.
Невиразна опозиційність і ув’язнення
7 лютого 2010. За підсумками другого туру президентських виборів Янукович отримав 48,95% голосів, Тимошенко – 45,47%.
14 лютого 2010. Центральна виборча комісія України офіційно оголосила перемогу Віктора Януковича на президентських перегонах. Хоча деякі західні лідери встигли привітати його навіть раніше.
22 лютого 2010. Тимошенко заявила, що вважає ці вибори вкрай брудними і тому не визнає результатів президентських перегонів, а Віктора Януковича – президентом. Перед тим вона змушена була відкликати свій позов щодо результатів виборів з Вищого адмінсуду, оскільки той не взяв до розгляду найбільш предметні претензії (зокрема, щодо збільшення реєстру виборців, голосування вдома понад 1 млн українців). При цьому Андрій Портнов, який відповідав за юридичний супровід кампанії Тимошенко, фактично саботував оскарження результатів, а згодом перейшов працювати до Адміністрації Януковича. Водночас розвалилася «система найманства»: кучмісти, які з 2005 року намагалися потрапити до БЮТ, нині залишали його або офіційно, або де-факто, переходячи до табору регіоналів.
3 березня 2010. Верховна Рада 243 голосами висловила недовіру уряду Юлії Тимошенко, попри те що формально її уряд користувався підтримкою більшості БЮТ – НУ–НС – Блок Литвина. Фактично Блок Литвина і частина БЮТ перейшли на бік Януковича. БЮТ майже не мав важелів для того, щоб не допустити цього процесу або принаймні локалізувати його.
21 квітня 2010. Президенти України і Росії уклали в Харкові угоду про продовження базування ЧФ РФ у Севастополі до 2042 року в обмін на знижку на газ до $100 за тис. м3.
27 квітня 2010. Ратифікація Харківських угод. Опозиція (і зокрема, БЮТ) проголосила намір не допустити цього, проте БЮТ не спромігся організувати умов для масових акцій протесту (кількість мітингувальників під ВР 27 квітня, за оцінками самої опозиції, була менше ніж 30 тис. людей); у самій залі ВР депутати БЮТ у критичний момент фактично відмовились протидіяти ратифікації. Ця поразка засвідчила серйозні кадрові й організаційні проблеми БЮТ, що суттєво підірвало довіру громадян до цієї політсили як спроможної опозиції.
5 серпня 2011. Печерський суд ухвалив рішення про арешт Юлії Тимошенко в залі суду за газовою справою. Обвинувачення витлумачило на шкоду Тимошенко неоднозначність законодавства і втаємниченість та поспіх при укладанні самих угод.
Серпень – вересень 2011. «БЮТ-Батьківщина» оголосила про безстрокові акції протесту – і встановила на Хрещатику наметове містечко (близько 20 наметів). Однак масових виступів не відбулося.
11 жовтня 2011. Тимошенко, попри різку негативну реакцію у світі і непрямі обіцянки Януковича знайти компроміс, визнали винною в перевищенні службових повноважень і засудили до семи років ув'язнення.
Іван Галайченко, УТ
