Цієї осені минуло десять років із дня заснування, а ще й досі не кожен мешканець Франківська знає про існування в місті унікального Музею родинних професій. Як завжди, те, що «під носом», розгледіти найважче. Тож вирушаємо на вулицю Київську, 6-а до господаря й засновника музею Романа Михайловича Фабрики.
«Працює цілодобово»
Перш ніж увійти до самого музею, що знаходиться просто на подвір’ї власника, чаюємо у павільйоні. За словами Романа Михайловича, його побудували згодом, щоб було де чекати на екскурсію. Адже сам музей – одна невеличка кімната. Буває, що вся група в ньому відразу не вміщається.
На столі чекає книга відгуків і журнал «Фокус» – в ньому музей відзначили у сімці найбільш ненудних музеїв України, про що з гордістю розповідає власник. Однак музей унікальний не тільки своєю ідеєю – зібрати предмети, що стосуються професій родини.
– До десятирічного ювілею я спромігся видати афішу, – розповідає Роман Михайлович. – На ній написано: «Працює щодня», але я хотів написати: «Працює цілодобово». Подзвониш о першій ночі – я за п’ять хвилин спущусь і вестиму екскурсію. Правда, за відповідну плату.
До ювілейної дати вийшла книга, у якій можна побачити перший проект будівлі. В реальності все вийшло зовсім інакше.
– Ідею цього музею я побачив уві сні, о третій ночі, бо я народився в цей час. Я не мав грошей, тому робив усе своїми руками, – ділиться спогадами власник. – Чому він у формі колиби? Бо ця архітектура гуцульська, у формі піраміди, дозволяє мені мати високу стелю під шість метрів (щоб розташувати експонати), плюс на тебе вся енергія йде з космосу, від Бога, як то кажуть.
Колекціонер професій
Очі розбігаються від різноманітних предметів уже в павільйоні. Привертають увагу вікна, прикріплені до стіни: в них представлені міні-експозиції чотирьох професій сім’ї:
– Я журналіст – там експозиція журналістська, – розпочинає огляд експонатів наш гід. – Дочка моя музикознавець, викладає в університеті Стефаника. Жінка у мене вчителька англійської мови, а син лікар, викладає в Медуніверситеті. Тут символи сім’ї, а там, – Роман Михайлович вказує на саму будівлю музею, – представлено 150 професій родини.
Автор музею – заслужений журналіст, котрий до того ж опанував близько 20 професій за своє життя.
– Я журналіст зі стажем у 55 років. Це бомба! Останні 20 років я працював в «Укрінформі», 25 років тому заснував тут телебачення, 15 років віддав радіо, мій винахід – звертання «шановні краяни», –
розповідає Роман Михайлович. Декілька днів тому він був нагороджений «Золотим пером Прикарпаття» (у 1984-му році він був першим в області журналістом, котрий отримав премію «Золоте перо» у Києві.
Покликання до журналістики Роман відчув ще у шкільні роки:
– Я з п’ятого-шостого класу володів уже фотоапаратом і писав замітки до газет. Навчившись у брата, як школяр працював кіномеханіком в літньому кінотеатрі «Комсомолець». Коли я вже закінчив школу, хотів вступити на журналістику в університет.
Однак через брак стажу (що тоді було обов’язковою умовою для вступу у виш) йому відмовили. Аби не гаяти час, Роман Михайлович вирушає до брата у Воркуту та освоює нове ремесло. І досі про шахтарські будні йому нагадує каска, що займає почесне місце у музеї. А через рік його забирають в армію, де він освоює фах авіамеханіка.
– Я був механік другого класу, мав бомбардувальник, на який вішав цими руками атомні бомби. Звісно, для тренувань, а не для війни.
Проте навіть перебуваючи на службі в Барнаулі він дописував у військову пресу. Пізніше солдата перевели в частину у Львівську область на посаду комсомольського інструктора. Врешті доля таки усміхнулась йому: після трьох років служби він стає студентом Львівського університету і більше не звертає із журналістської стежки. Хоча, вже крокуючи нею, Роман Михайлович спробував себе і як кінорадіомеханіка, і ліцитатора, і золотошукача, і будівельника, і газоміра, і годинникаря тощо.
«Від плуга до комп’ютера»
Перед входом до музею привертає увагу старий плуг. Роман Михайлович коментує: «Девіз мого музею – від плуга до комп’ютера». Заходячи всередину, ми в цьому пересвідчуємось. Чого тільки тут немає! Цікаво, що деякі предмети є символами, значення яких наш гід розкриває перед нами: «Колесо – то вічний рух» або «Це Україна, обгороджена колючим дротом, але я його розрізав. Свободу не спинити, бо завжди є вихід, котрим треба скористатись».
– Розпочав збирати експонати, напевне, ще коли тільки на ноги зіпнувся. Я з багатодітної сім’ї, де було семеро дітей. Вчився в залізничній школі. Сумарно у нашій родині понад 300 років залізничного стажу! Я прослідкував професії нашої родини десь до 1805 року.
Музей ціниться той, котрий періодично робить виставку. У мене є виставки: «Мене кличуть у гори трембіти», «Америка в Галичині», про лемків та інші, – каже Роман Фабрика.
Вони стали можливі завдяки тому, що Роман Михайлович – завзятий колекціонер. Він колекціонує дзвоники, конверти першого дня, екслібриси, міні-книги, фотоапарати, годинники, унікальні фотографії тощо. З новинок у музеї – колекція вишивок. Як справжній колекціонер Роман Фабрика має свої мрії:
– Я мрію про дві речі: німецький фотоапарат «Leica» та маленьку модельку паровоза, бо я народився під паровозний гудок… Це згадки про дитинство: залізниця нас годувала і вдягала.
Серед експонатів більшість – знаряддя, що використовував сам Роман Фабрика та його родичі у щоденній праці, а також нагороди. Серед останніх є і материні орден та медаль «Материнська слава». В день сторіччя від дня народження матері Романа Михайловича музей було освячено.
Відчувається, що кожен предмет є частиною історії не в загальному сенсі, а у глибоко інтимному. До кожного з них у екскурсовода теплі почуття, а тому й виділити ніякий не може, щоб не принижувати інші.
Під його руками кожен експонат оживає й на мить переносить у свій час. «Я не просто показую, я вчу», – відзначає незвичайний гід виняткового музею.
